Автобіографічний документальний фільм  Моя мама, війна та я

Кадр із фільму «Моя мама, війна та я»
Кадр із фільму «Моя мама, війна та я» © Інга Пилипчук | JÁDU - jadumagazin.eu

Війна об’єднала українську журналістку та режисерку Інгу Пилипчук з її матір’ю. Це не перша катастрофа, яку вони переживають разом. Коло замкнулось?
 

Рік тому моя мама переїхала до мене в Берлін. Вона виїхала з України через війну і залишилась, бо можливості безпечно повернутись додому й досі немає. Київ, де жила моя мама, атакують ракетами та дронами. Інколи цілими днями немає струму, гарячої води, опалення та мобільного зв’язку.

Перший рік війни показав, що все може бути набагато гірше, ніж я могла собі навіть уявити. Цей рік змусив мене усвідомити: міста, в яких я була щасливою, можуть бути знищені вщент. Найкращі, найрідніші люди будь-якої миті можуть загинути, якщо ракета влучить у вікно їхньої вітальні, або ж від поранення на фронті. За цим спостерігає весь світ і не знаходить способів зупинити це насильство. А дехто навіть вимагає від України не чинити опір цій жахливій несправедливості і здатися.

Колись дві години в літаку – а тепер 7 хвилин пішки

Водночас за цей рік війни зменшилася дистанція між мною і мамою. Впродовж 14 років ми жили в різних містах (я переїхала до Берліна у 2008), а тепер вона мешкає неподалік: до неї лише сім хвилин пішки. Колись це були 2 години в літаку. Її київська квартира розташована зовсім поруч з аеропортом «Київ». Пам’ятаю, як добре було одразу після посадки йти додому з маленькою колісною валізкою.

Уже рік немає літаків ані до Києва, ані до Львова чи іншого українського міста. Росія витрачає колосальні суми грошей, щоб обстрілювати, бомбардувати, нищити Україну. Ми з мамою щодня читаємо про це в Telegram-каналах, і від цих новин ціпеніємо з телефоном у руках: «Ти бачила, росіяни знову випустили 50 ракет?» – «Так, бачила».

Ми живемо в обох цих реальностях водночас: ми горюємо й ненавидимо, мовчимо й зітхаємо, а за п‘ять хвилин розглядаємо відтінки моря.

Стільки страху й розпачу я ще не переживала

Бути так далеко від дому і знати, що переживають люди, яких ти любиш, боляче. Це особливий біль, фізичним його не назвеш, але він постійно присутній на якомусь рівні свідомості. Наприкінці червня 2022 року ми з мамою провели кілька днів на Балтійському морі. Казкова літня погода, прохолодне море, солоне повітря. В перший же день після приїзду ми дізналися про ракетну атаку на торговельний центр в Кременчуці: 59 людей поранено, 20 загинули. Ми живемо в обох цих реальностях водночас: ми горюємо й ненавидимо, мовчимо й зітхаємо, а за п‘ять хвилин розглядаємо відтінки моря.

24 лютого 2022 року, коли росія напала на Україну, моя мама була в Києві. Два з половиною дні вона провела між бомбосховищем і своєю квартирою: за ці два дні я пережила такий страх і розпач, як ніколи в житті. Телефонного зв’язку з нею часто не було годинами, та водночас між нами сформувався такий сильний зв’язок, яким він, можливо, був тільки в дитинстві. По Whatsapp я переконала її виїхати в Німеччину. «Тепер я знаю, що ти справді мене любиш», – зізналася вона мені під час нашої першої вечері в Берліні.

Кадр із фільму «Моя мама, війна та я» Кадр із фільму «Моя мама, війна та я» | © Інга Пилипчук | JÁDU - jadumagazin.eu

Це не гепі-енд, а початок нової історії

Цей момент може здатися своєрідним гепі-ендом: жінка, врятувавшись від війни, возз’єднується з донькою. Та насправді це лише початок іншої, нової історії. В мене з’явились нові обов’язки: я відводила маму у Woolworth по нові каструлі та сковорідки, ходила з нею до соціальної служби, до районної адміністрації, до відомства з питань іноземців, у фітнес-зал, в кіно, до лікаря. І ось у той момент, коли я відводила маму з рюкзаком за плечима на перший урок німецької мови, і ще й заняття волею випадку проходило в приміщенні початкової школи, я остаточно усвідомила: ми помінялися ролями. Вона виростила мене, а тепер я відповідальна за неї.

Це розуміння мені далося непросто. В українській культурі, як і в багатьох інших, є популярний наратив, що діти мають певний борг перед своїми батьками і тому повинні про них дбати, коли ті хворіють і старіють. Я часто противилася цьому наративу. Чому кровний зв’язок автоматично має означати таку тотальну відповідальність, та ще й на все життя?

Мені було б простіше сприймати це так: я допомагаю мамі, бо вона хороша людина, бо вона мені подобається, а не просто тому, що вона моя матір. Я допомагаю їй так само, як іншим людям з України, так, як можу. Але, як не крути, я відчуваю за неї більшу відповідальність, ніж за інших.

Я хотіла би, щоби наші з мамою стосунки були позбавлені страху. Бо в дитинстві страхів було і так задосить.

Життя в постійному перехідному стані

Моїй мамі 65, і вона вивчає новий для себе світ. А я маю чарівний ключ до цього світу – німецьку мову – і можу допомогти їй швидше відмикати двері. Я знаю, як працює ця реальність, і передаю це знання їй. Інколи я відчуваю, що це мене виснажує. Це зміни, які я не обирала.

Мамі важко не тільки призвичаїтися до нової реальності, але й передусім жити в двох світах одночасно. Сумувати за домівкою, чекати літа, потім осені, потім весни й завжди перебувати поміж «тут» і «там», зависати в цьому перехідному стані. Я захоплююся тим, як попри все їй це вдається.

Кадр із фільму «Моя мама, війна та я» Кадр із фільму «Моя мама, війна та я» | © Інга Пилипчук | JÁDU - jadumagazin.eu Війна змінює нас. Тепер ми спілкуємося між собою не російською, а українською. Раніше я думала, що мені важко буде відмовитися від російської мови, «мови матері» («Muttersprache»), як кажуть німецькою, адже нею я говорила з дитинства. Але сьогодні я настільки не хочу мати нічого спільного з росією, що російська мова немовби автоматично вимкнулася в моїй голові.

Дві катастрофи, що тісно поєднали наші життя

Коли мама була мною вагітна, вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС (цю історію я вже розповідала в іншому есеї). Тоді вона разом із моїм батьком мешкала в Києві, всього за 150 кілометрів від місця катастрофи, в тій самій квартирі, з якої вона виїхала минулого року. Мій батько помер шість років тому.

Тоді, у травні 1986ого, мамі довелося втікати в переповненому потязі, щоб урятувати себе і мене. У вересні на світ з’явилась я, саме на її день народження. Майже 36 років по тому мама знову опинилася в переповненому потязі, який прямував на захід. Цього разу вона їхала до мене. Чомусь ці дві історії завжди зливаються в одну, коли мама їх розповідає. Дві катастрофи, що тісно поєднують наші життя. І я запитую себе: може, коло замкнулось? Може, це наш шанс заново пізнати одна одну?

Я вирішила зняти фільм

Я хотіла би, щоби наші з мамою стосунки були позбавлені страху. Бо в дитинстві страхів було і так задосить: постійна підозра, що зі мною може бути щось не так, адже я «дитина Чорнобиля». Сьогодні я знаю, що зі мною в цілому все гаразд.

Однак чи можна побудувати інші стосунки, коли не лише минуле, але й сьогодення просякнуте страхом? Коли кожен день несе загрозу, що наші міста можуть знищити, а наші друзі можуть загинути? І хоча я не маю відповіді на це питання, я вирішила зафіксувати цей процес. Зараз я працюю над фільмом «Моя мама, війна та я» («Meine Mutter, der Krieg und ich», робоча назва). Сподіваюся, що ця робота принесе мені нові відкриття.

Тизер:

Вас може зацікавити

Failed to retrieve recommended articles. Please try again.