Невідкладна допомога під час війни  Чому допомога військовим – це також гуманітарна допомога

Небайдужі люди з інших країн, які хочуть допомогти українцям, так чи інакше мають співпрацювати з українськими військовими. Йдеться не лише про безпеку, а й гуманітарну місію.  Підтримуючи захисників України, ви рятуєте життя всіх тих безневинних людей, які потерпають від російської агресії, і яких військові кожного дня, ризикуючи своїм життям, захищають.

«Чим ми можемо допомогти?» Кому би в Україні ви не поставили це запитання, більшість людей – від президента до пенсіонерки з села поблизу Ізюма на Харківщині, троє синів якої загинули на війні проти російської агресії, що триває від 2014 року, – відповість однаково: «Дайте нам зброю – танки, зенітні системи, винищувачі! Із рештою ми впораємося самі». Що краще захищатиметься Україна, то швидше вона виграє війну і то менше людей загине. Уже тільки через це допомога військовим зброєю – це найкраща гуманітарна допомога.

Звісно, приватні особи, активісти громадянського суспільства навряд чи зможуть і схочуть постачати в Україну винищувачі. Тим паче, що в західноєвропейських країнах, зокрема в Німеччині, загалом дуже скептичне ставлення до людей у військовій формі та до військової техніки. Тож вважається за краще без будь-яких моральних дилем допомагати так званим «маленьким людям» і «простому народу»: бабусям у напівзруйнованих радянських хрущовках або ще краще – дітям, які потім невинно і вдячно усміхаються на камери мобільних телефонів, заспокоюючи сумління помічників. Натомість червоні, обвітрені й згорьовані чоловічі обличчя викликають більше сумнівів, ніж співчуття.

Але як допомагати – чим саме? Що потрібно й доцільно? Що матиме тривалий позитивний результат? Ці питання, напевно, хвилюють усіх небайдужих, адже зрозуміло, що неможливо допомогти всім, хто цього потребує. Особливо в зоні бойових дій. А Україна – країна, що воює. Різниця між цією ситуацією та іншими гуманітарними місіями після повеней чи землетрусів полягає у тому, що тут допомога надходить не після катастрофи, а під час неї. Все, що тут робиться, організовується, купується і привозиться, може зникнути вже в наступну мить. Кожна запланована акція може провалитися, адже на війні не існує справжньої безпеки. Потрібно враховувати ризики для помічників, супровідних осіб і одержувачів пожертв. Будь-яка екстрена допомога споживчими товарами ефективна лише в короткостроковій перспективі – у кращому випадку тиждень-два на сім'ю.

Екстрена допомога в умовах первинного хаосу

Травень 2022 року, Мощун, Київська область. Кілька тижнів тому українські війська звільнили окуповані села під столицею. Повномасштабній російській агресивній війні лише три місяці, захоплення Києва вдалося відвернути. Картини руйнувань, поранень і трупів ще нові і незвичні. Свідчення про звірства – вбивства, тортури, зґвалтування в сусідній Бучі – в усіх на вустах. І на думці. У село прибуває німецько-польсько-українська команда волонтерів, привозить вантажівку з продуктами і медикаментами. Одна родина, щойно повернувшись із заходу України, виявляє, що їхній будинок згорів. Сусіди починають розбирати завали. Літні жінки, які пережили окупацію у своїх тісних підвалах, плачуть від радості, побачивши пакунки з допомогою. Найстарші з них, щоб пояснити німецьким волонтерам жах щойно пережитої російської окупації, кажуть: «Теперішня російська окупація гірша, ніж нацистська 80 років тому». Бензин навесні 2022 року продають за талонами. Ціни на продукти харчування в небагатьох відчинених крамницях зростають майже щодня. Багато іноземних гуманітарних ініціатив усе ще розвантажують пожертви у західних областях України. Склади там заповнюються. Але на місцях, де лютує війна й ідуть бойові дії, багато чого бракує. Гуманітарні місії практично не координуються між собою. Охочі допомогти роблять, що можуть: відбудовують обстріляні будинки, привозять їжу та медикаменти. Є велика потреба в допомозі, великий хаос, але водночас великі мотивація та оптимізм.

Липень 2022: Бородянка та села Київської області. Усе ще присутні жахливі спогади про окупацію, проте відчувається і літо з його ароматами малини і вишні. Територія довкола Києва вже кілька місяців не обстрілюється. Жінка перед розбомбленим житловим будинком у Бородянці показує, звідки ще кілька місяців тому російські літаки і танки обстрілювали її дім і центр міста.

Подружжя в селі розповідає, як під час окупації просто в їхню кухню в'їхав бронетранспортер. Як пізніше п'яних російських солдат-окупантів розстріляли їхні ж командири, а потім спалили в сусідньому будинку. Сусіди дарують волонтерам, які привезли допомогу, саморобні ґумки для волосся. Діти ганяють на велосипедах за вантажівкою з «гуманітаркою». Виявляється, що в ці села регулярно привозять державні продовольчі вантажі, і малозабезпечені родини щотижня або раз на два тижні отримують тут допомогу.
  Майже через пів року війни сформувалися перші мережі гуманітарної допомоги, держава почала створювати допоміжні структури на муніципальному, районному, обласному та національному рівнях. Невідкладна допомога коштом пожертв із-за кордону поступово втрачає актуальність. Це – добрий знак, адже, як попереджають самі українські волонтери, жодна допомога не повинна породжувати пасивності відповідальних осіб. У виняткових ситуаціях короткострокова невідкладна допомога може допомогти подолати перехідний період, доки не відреагує місцева влада. Саме так і сталося – попри всі випадки корупції. Центри для внутрішньо переміщених осіб у Києві, Одесі та інших містах отримують забезпечення від українських і міжнародних неурядових організацій, а також пожертви від місцевого населення. Укотре очевидними стають сильні сторони громадянського суспільства, яке в Україні активно діє вже багато років: гнучкість, жертовність, скоординована співпраця, здатність імпровізувати.

Роль військових у наданні екстреної допомоги поблизу лінії фронту

Але де ж зараз потрібна екстрена допомога? Влітку 2022 року частину російських окупаційних військ вигнали з Харківської області. Тоді ж українські підрозділи звільнили перші села на півдні України, перед тим як восени розпочалися великі визвольні бої на сході і на півдні. Саме в тих селах, інфраструктура яких, зокрема банківська система, охорона здоров'я, мобільний зв'язок і постачання продуктів харчування, були порушені російською окупацією, а бойові дії зруйнували незліченну кількість будівель, – саме там необхідна була підтримка. Однак, як допомагати в зоні активних бойових дій, куди все ще досягає російська артилерія, а українські війська ведуть вогонь у відповідь?

І що саме роблять українські солдати різних видів військ у зоні бойових дій? Звісно, насамперед їхнє завдання – боронити або звільняти українську територію. Іншими словами, вести розвідку і воювати. Але насправді вони роблять набагато більше: вони присутні на місцях, коли окупантів відтісняють назад. Евакуюють із зони бойових дій цивільне населення і поранених бійців. Можуть надати першу медичну допомогу і вивезти тих, хто цього потребує, на лікування в тил. Беруть полонених, коли вороги здаються, і стежать за населенням у пошуках шпигунів і дезертирів. Часто розташування ЗСУ є єдиним місцем, де генератор виробляє електроенергію у той час, як електричні та газові мережі в регіоні все ще зруйновані. Військові знають, хто де і що кому потрібно.

Саме вони можуть першими доставити гуманітарну допомогу туди, де є потреба в елементарних продуктах харчування і найпростіших ліках, одязі, ковдрах. Саме тому – а ще, щоб уникнути нецільового використання пожертв – наразі всі волонтерські штаби в різних регіонах країни співпрацюють із військовими частинами, разом плануючи гуманітарні місії. У прифронтових районах волонтери змушені так чинити ще й тому, що цивільні особи не мають доступу до ділянок поблизу так званої «лінії розмежування» – фактично фронту – без дозволу та супроводу військових. Така ситуація склалася, до прикладу, на сході Харківської області та в підконтрольній Україні частині Донецької області. Що ближче до лінії фронту, то гостріше відчувається потреба в супроводі військових, які знають паролі для проходження блокпостів.
  Військові можуть оцінити актуальну ситуацію щодо безпеки в день приїзду гуманітарного вантажу й витребувати інформацію про це. Позаяк високий ризик потрапити під обстріл існує практично постійно, за потреби вони можуть надати волонтерам гуманітарної місії захисні жилети і каски. Можуть проінструктувати, як поводити себе під час обстрілів: почувши вистріл, треба впасти на землю, затулити вуха, відкрити рот і сподіватися на краще. Потім швидко і нахиляючись якомога ближче до землі шукати укриття.

У прифронтових містах, таких як Херсон на півдні України, в окремих випадках для перевезення допомоги під регулярним обстрілом російських снайперів військові можуть надавати броньовані автомобілі.

Безпека і формальності

Словом, співпраці з військовими не тільки не уникнути, але вона потрібна й задля власної безпеки. Збереження людських життів є основною турботою української сторони, як на політичному, так і на військовому рівні – це швидко розумієш, перебуваючи на місці. Адже якою б великою не була військова підтримка з боку Заходу і НАТО, Україна завжди поступатиметься агресору в одному: до російського вторгнення кількість населення в Україні становило лише третину від кількості населення її жорстокого сусіда. До того ж, через виїзд за кордон значної частини біженців та загибель людей від ракетних обстрілів і на фронті, ймовірно, зараз і того менше. За оцінками, на даний час в Україні проживає лише близько 33 мільйонів людей, тоді як раніше їх було 44 мільйони.

Однак, щоб зберегти країну у військовому, економічному, культурному та соціальному плані, Україні потрібні люди та їхня робоча сила. Це ще одна причина, через яку кожна смерть – це трагедія із довготривалими наслідками. За легковажну прогулянку центром Херсона, який хоч і був звільнений у листопаді 2022 року, але десятки разів на день зазнає обстрілів російської артилерії з протилежного берега Дніпра, можна швидко заробити зауваження з боку відповідальних військових. Безпека має бути на першому місці. Гуркіт від розривів артилерійських снарядів може нагадати про це занадто пізно. Нещодавно, у червні, російські війська продемонстрували свою безжальність, обстрілявши евакуаційні човни у затопленому Херсоні та прилеглих районах.
  Ще однією формальною причиною для співпраці з військовими є те, що для безмитного ввезення гуманітарних вантажів автотранспортом або залізницею потрібні офіційні супровідні листи для пред'явлення на українській митниці. Відповідні правила час до часу змінюються, зокрема й через антикорупційні заходи, але отримавши такого листа від конкретного підрозділу ЗСУ, міської чи обласної адміністрації, можна почуватися набагато впевненіше. Згідно з Законом України про воєнний стан міські та обласні адміністрації на час війни виконують також функції військових адміністрацій.

Військові беруть на себе на війні багато, як на перший погляд, цивільних завдань. Часто їх особисто тішить зацікавлення і підтримка волонтерів, особливо з-за кордону, інтерес до їхньої небезпечної для життя роботи на фронті. Це стає для них додатковим джерелом мотивації і сили. До того ж солдати – окрім зброї – мають іще й цивільні потреби, які не завжди задовольняються базовим забезпеченням, що надається державою. Додаткові автомобілі, безпілотники, додаткове технічне обладнання, а також спреї від комарів та комах, спальні мішки чи паливна паста – все це витратні матеріали. З кожною ворожою атакою такі речі втрачаються. У багатьох підрозділах солдати самі щомісяця скидаються грошима на додаткові потреби. Однак це означає, що ці гроші не потрапляють до їхніх родин та близьких – саме з огляду на це допомога військовим може опосередковано принести користь цивільному населенню. Травень 2023 року, Іванчуківка на півдні Харківської області. Сільський голова показує з пагорба на річку Сіверський Донець – рік тому вона більше шести місяців була кордоном між окупованими Росією територіями та підконтрольними Україні. Важко було уникнути російських переслідувань, особливо якщо члени родини служили в українській армії. Жінкам і дітям окупанти загрожували депортацією. Деякі мешканці фактично зникли безвісти.
  Звільнені восени люди мають тепер ще й інші турботи і страждання: на біль від особистих втрат накладаються численні побутові труднощі. Літній чоловік дякує за продуктовий набір. Ввічливо, але без жодної радості. Згорблений, важко переставляючи ноги, каже: «Що мені тепер вже поможе? Наші хлопці мають нарешті перемогти». Його колишня дружина і донька перебували у своїй квартирі в сусідньому Ізюмі, коли російські ракети перетворили весь мікрорайон на руїни. Дружину знайшли мертвою. Донька все ще вважається зниклою безвісти. Його син нещодавно загинув на фронті в Бахмуті, його тіло і досі залишається в морзі в Дніпрі. Чоловік чекає тільки на те, щоб поховати усю свою родину.

Переживання війни

Перебуваючи безпосередньо на місці в Україні – поміж артилерією і мінами, пораненнями і смертю – ви мимоволі аплодуєте зенітним системам, які збивають у небі більшість російських дронів і ракет. Як практично кожної ночі цього літа – у Києві й Одесі, від Харкова до Львова. Це буває настільки гучно і страшно, що навіть найпереконаніші пацифісти і найбільші скептики раптом починають дякувати військовій техніці за надзвичайно реальний і відчутний військовий захист. У випадку з Patriot та Iris-T йдеться про техніку, надану Німеччиною.

Так швидко замикається коло: тут, на війні, допомога військовим – це завжди й гуманітарна допомога.

серпень 2023