Інваліди війни  Україна зараз – центр ампутацій

В Україні є більше десяти тисяч людей, яким провели ампутації. Кількість людей, які потребують протезування, тільки зростає. Зазвичай поранені самі обирають, де їм протезуватися – в Україні чи за кордоном. Такі можливості є у всіх потерпілих. Ми зібрали декілька історій, щоб показати, як це – втратити через війну частину свого тіла і навчитись жити з протезами.

Я обрала протезиста Івана, бо його звати як мого сина.

24-го лютого 2022 року о 16.00 Олена Вітер була на роботі в Іванкові – 40 кілометрах від білоруського кордону. Пізніше подзвонила сестра чоловіка й сказала, що в неї на городі російські танки. Зібрали, що встигли, і втрьох – Олена, її чоловік Володимир і 12-річний син Іван – поїхали в селище Розважів Київської області, де раніше жили її батьки. Іванків окупували вже того ж дня. У Розважові родина пробула до 14 березня. Хотіли виїхати на Малин, потім на Житомир, а звідти – через Польщу вивезти сина до доньки в Туреччину. Збиралися вже виїжджати, коли прямо до них у двір прилетів снаряд, вибухнув у метрі від жінки. Син Іван загинув одразу – скалка влучила в серце. Олену чоловік відвіз у лікарню в Іванкові. Росіяни на блокпостах пропустили. В Київ поїхати було неможливо. В лікарні в окупованому Іванкові довелося ампутувати ліву ногу, праву змогли врятувати попри відкритий перелом, хоч спочатку була загроза лишитися без двох кінцівок. Всього в ногах у жінки було понад 50 уламків. В іванківській лікарні Олена лежала до відступу росіян. Потім її перевезли в Київську обласну: «Там були два хірургічні корпуси. Наші поранені військові лежали навіть у коридорах». Два місяці лікувалась у Києві. Протез мали робити в Україні за державною програмою, як «особі, яка проживала в зоні бойових дій».

Олена Вітер хоче назбирати на більш рухливий протез, щоб можна було зручніше ходити по своєму двору, що на схилі. | Фото: © Анна Луговая «Спочатку тобі мають зробити групу інвалідності, – розповідає вона. – Потім створюють індивідуальну програму реабілітації – лікарі вписують, що тобі потрібен протез, спеціальне сидіння. Ідеш з нею в Управління соціального забезпечення для населення – за місцем проживання. Там подають заявку в електронний кабінет. Організації, які займаються протезуванням, зв’язуються з людиною й роблять протез за державні кошти. Мені дзвонили багато представників цих організацій. Двоє протезистів навіть приїжджали до мене – з Києва і Житомира. Я обрала протезиста Івана, бо його звати як мого сина. Казав, що будуть робити протез, коли держава перерахує кошти. Яка там сума, не знаю. І скільки це займе часу, теж було невідомо. Тоді головний лікар нашої Іванківської лікарні сказав, що багато хто їде на протезування за кордон – через Міністерство охорони здоров’я. Там роблять протези від фірми Ottobock. Фінансування, мовляв, бере на себе Німеччина. Я подумала, що це буде якісний протез, і вирішила поїхати. 18 серпня ми подалися до Німеччини, а за два тижні нам подзвонили й сказали, що в Україні вже виготовили стопу для мене. На той час мала учбовий – з пластмаси. Його мені зробили одразу». У Німеччині жінку поклали до лікарні в містечку Біттерфельд-Вольфен. «Там було все добре, крім одного – німці не поспішають. Два тижні робили тільки аналізи». Протезування в Німеччині Олені довелося чекати півроку. Казали, що треба дочекатися, поки остаточно зростеться кістка. А до того треба лежати. «В нашій лікарні, в Україні, на другий день після операції дали ходунки й сказали вставати й постійно робити вправи. А німці дуже обережні: ніжку п’ять разів в одну сторону, стільки ж – в іншу, потім уверх-вниз. І оце всі вправи. Й лише 22 грудня вони сказали: «Ми ухвалили рішення робити вам протез!» Й у лютому аж я його отримала. Якщо чесно, я жалкувала, що поїхала. Втратила багато часу. Думала, що місяця за два впораюся».

«Всі українці, які приїжджають до Німеччини, оформлюють посвідку на проживання, – говорить чоловік Олени Володимир. – Їм одразу дають страховку. Олені довелося чекати рішення страхової компанії до 22 грудня, поки прийшов лист, що вона виділяє на протезування 11 тисяч євро. Й тільки тоді приїхали люди, які цим займаються».

Механічний протез ісландської фірми Össur у Німеччині для Олени переробляли тричі – був незручний. «У мене залишилося своє коліно, тому мені не потрібен біонічний, щоб нога згиналася за рахунок датчиків. Він важчий. Є ще біонічні активні, але вони більше для спорту. У мене найпростіший. Протези відрізняються один від одного за якістю і функціональністю. Середній протез фірми Össur „Side by Side“, який би ми хотіли, кращий тим, що стопа стає не тільки рівно, а може ще й похитуватися в залежності від поверхні, на яку ступаєш».

6 березня цьогоріч з Німеччини Олена поїхала до доньки в Туреччину, там їм теж запропонували місяць безкоштовної реабілітації. Знову вирішила переробити культеприймач – щоб був зручніший. Але в Туреччині вже за власні кошти. «Не можу змиритися, що триває війна, з тим, що нема сина, – зізнається вона. – До того ж я все-таки жінка. Мій наряд – це плаття й каблуки. Й раніше я щодня займалася спортом. Робила пробіжки на стадіоні з подругою. Ми були щасливими людьми. Звикнути до протезу заважає те, що болить коліно й набрякає друга нога. Не можу довго стояти. Але ходила до подруги вже без палиці – приблизно 300 метрів. На майбутнє хочу зробити собі активний механічний протез. Буду працювати, зберу гроші й замовлю. Держава цього не зробить, бо він коштує дорожче. У Туреччині можна зробити десь за 8 тисяч доларів. Взагалі біонічні не всім потрібні. Це вирішують спеціалісти. Є багато нюансів. Все залежить від стану кінцівки». Киянин Вадим Фокс з 53-ї окремої механізованої бригади імені князя Володимира Мономаха отримав поранення 4 квітня цьогоріч у селищі Тоненькому Донецької області. Ампутували праву руку й ліву ногу. Минув лише місяць, як йому зняли шви після операції, але у Національному центрі реабілітації «Незламні» йому вже зробили протез для ноги. Поки що в нього учбовий культеприймач, постійний мають видати через місяць, коли остаточно сформується культя.

Вадим Фокс розповів, що як тільки-но отримав протез, сам навчився ходити з ним. Без допомоги фахівців. І за день вже проходить по два кілометри. | Фото: © Сергій Демчук «14 липня зробили зліпок культі, сказали чекати тиждень-два, але вже за чотири дні дали протез. А сьогодні (21 липня. – ред.) вже пройшов на ньому кілометрів два, – каже військовий. – Треба ходити. Не для того протез зробили, щоб у шафу поставити. Якось великої черги в цьому центрі нема. Все залежить від стану культі. У мене швидко зажило, як на собаці. Багато хлопців ще чекають, поки загоїться. Руку планую протезувати в Київському Стеценко-Центрі (ТОВ «Ортотех-Сервіс ГМБХ»). Там роблять за державною програмою».

21-річний боєць 95-ї бригади Георгій Раскалей з окремої десантно-штурмової бригади зараз теж проходить реабілітацію в центрі «Незламні». Отримав поранення 12 травня цьогоріч. Після влучання 120-міліметрвого снаряду в окоп Георгія витягнув на собі його поранений побратим. Довелося ампутували праву руку. Мав сильну черепно-мозкову травму, частина тіла була паралізована. Але досить швидко почав відновлюватися й зараз уже ходить самостійно. З восьмої ранку до восьмої вечора у нього заняття з реабілітологами.

«Безкоштовно тут можна лікуватися 14 днів. Якщо важкий випадок – то 21 день, – пояснює мати Георгія Марина. – Потім ми поїдемо в реабілітаційний центр в Ірпені, де живемо. Після того можна буде знову повернутися сюди. Тут хороша реабілітація. Зараз у нас буде заняття з психологом. А потім підемо грати у футбол – він має ногою потрапити по м’ячу й щоб той покотився у ворота. Поки не завжди вдається. Це вправа на відновлення координації. Ходимо в тренажерний зал, на арт-терапію, займаємося з лікарями. Завтра їх везуть на риболовлю – щоб морально відпочили».

Георгій Раскалей разом зі своєю мамою Мариною | Фото: © Сергій Демчук Культя у Георгія ще не готова до протезування. Його ще не тестували спеціалісти – чи потрібен йому біонічний протез. «Кажуть, що поставити біонічний в Україні непросто – дуже мало спеціалістів. Максимальна сума, яку дає держава на відновлення, це 200 тисяч. На біонічний цього не достатньо, – каже Марина. – Я розмовляла з хлопцем, який вже собі замовив. У нього вийшла сума 2,5 мільйони гривень. Йому допомогли спонсори – американська фірма. Тут не роблять протези з нуля. Складові надходять до центру з Німеччини. Можливо, краще тоді поїхати до цієї країни і зробити там. Якщо Георгій відновиться на стільки, щоб мати можливість керувати біонічний протезом, можливо, будемо шукати варіант за кордоном».

Найважчим під час реабілітації для людей з ампутаціями є фантомні болі

Протез обслуговують лише там, де він виготовляється, наголошує фізична терапевтка центру «Незламні» Роксоляна Шміло. За її слова, по всій Європі й в США використовуються комлектуючі компаній Össur і Ottobock.

Роксоляна Шміло розповіла, що є пацієнти, які ще з лютого чекають на протезування, але довго не загоюється культя. А є такі, що отримують його майже одразу. | Фото: © Сергій Демчук «Ми не беремо інших, – розповідає вона. – Тобто наші протези нічим не різняться від тих, що за кордоном. Часто буває, що хлопці, які подаються на протезування за кордоном, чекають довше. Бували такі випадки, коли протезувалися в нас і вміли вже ходити, а їм телефонували з іншої країни й казали, що можуть зробити протез. Як сказав один австралійський хірург, Україна зараз – центр ампутацій, на жаль. Тож, я думаю, в наших спеціалістів руки більш набити, ніж за кордоном. У нас встановлюють і механічні, і біонічні. Так само – механічні коліна й гідравлічні. Ми завжди зважаємо на запит пацієнта і його можливості. Якщо говорити про руки – важливо, чи здатні м’язи пацієнта давати правильний імпульс. Наприклад, біоніка десь допомагає супроводжувати рух, але якщо він розрядився – людина тягне його за собою, як шматок дерева. Механіка так не підведе. У нас все робиться безкоштовно. Працюємо за рахунок спонсорських коштів. Найближчим часом плануємо приймати держзамовлення, щоб люди, які отримали кошти від держави, могли прийти й зробити за них протез. До нас можуть потрапити всі, хто бажає. Є черга. З’являється місце, й ми телефонуємо й запрошуємо. Здебільшого чекати доводиться два-три тижні. Протезування верхніх кінцівок займає значно більше часу».

За словами Роксоляни, найважчим під час реабілітації для людей з ампутаціями є фантомні болі, інколи вони навіть перешкоджають заняттям. «У небагатьох ще виникає страх відмовитися від допоміжних засобів, – каже вона. – Але у нас мультидисциплінарний підхід. Усі спеціалісти працюють з пораненими одночасно. Психотерапевт – з першого ж дня. Тому, якщо чесно, я не пригадую жодного випадку, щоб хтось був у глибокій депресії».

серпень 2023