Солідарність з Україною є сильною в Чеській Республіці. На сьогоднішній день офіційно зареєстровано майже 390 000 біженців від війни. Але одна група часто залишається поза увагою - українські роми. Анна Демчук сама родом з України, але вже тривалий час проживає у Брно. Там вона бере участь в ініціативі "Гранд", яка допомагає ромським сім'ям, що опинилися у скрутному становищі в місті.
Ранок. Як і на початку війни, це найскладніша частина дня. Відразу після дзвінка будильника я хапаюся за мобільний і читаю нові повідомлення. Скільки сьогодні приїхало людей? У них є їжа? Хто сьогодні може зробити обід? Їм є де спати? Хто посортує і відвезе людям засоби гігієни та дитячі речі? Їм потрібні ліки, хтось може дістати? Сильне відчуття, що крик про допомогу знову стикається з реальністю, де більшість людей, особливо у високих кабінетах, тримається від проблем подалі.Українські роми. Вони збираються на великих вокзалах. Жінки і діти, великі родини, прибулі просто так, без нічого. Чому вони в Чехії? Чого шукають? Тікають від жахів війни чи приїхали лише заради виплат? Ці питання ставив собі кожен, хто їх зустрічав протягом останніх місяців. Я теж собі їх ставлю із самого ранку, поки чищу зуби, кладу в рюкзак цукерки для дітей, кілька іграшок — і вирушаю на центральний вокзал, намагаючись якось полегшити цим людям життя і хоч трохи більше про них дізнатися.
Постійна втеча
Я частина вільної ініціативи «Ґранд», що складається з людей, яким небайдужа доля ромських родин з України. Дехто працює в неприбуткових організаціях, інші самі по собі, хтось возить машиною палети, щоб жінки з дітьми не спали на голій землі. Місто, звісно, поставило три намети, але підлоги там нема, тому в дощові дні й ночі всередину підтікає. Хтось готує їжу, хтось її розвозить, інші роздають. Я з жінками переважно говорю, я з України, тому ми можемо порозумітися російською: це одна з мов, якою вони бодай якось говорять.Війна — це жах для всіх, але насамперед для найменш захищених. Вони не мають влади над своєю долею з народження, війна їх кидає в нову яму страждань і зловживань.
Війна — це безлад і голод
У Береговому роми живуть кілька поколінь і можуть покластися здебільшого лише самі на себе. Багато неосвічених, без документів, отримати роботу їм складно. Загалом отримати роботу в цьому регіоні складно більшості українців, тому ви й бачите їх тут у нас — на будівництві, а ще частіше на заводах, за конвеєром та на інших невидимих, але фізично складних робочих місцях. Ті роми, яким вдається отримати паспорт, їдуть заробляти за кордон, найчастіше в Угорщину, Словаччину чи сюди, до Чехії. Але зараз у їхній країні війна, тож чоловіки мусять лишатися вдома й захищати країну.Багатьом із них досі чимало незрозуміло. А якщо вони помруть? Хто годуватиме родину? Вони бояться й зовсім не хочуть воювати. Війна стосується всіх, незалежно від того, чи ви у зоні військових дій, чи у своєму таборі на кордоні з Угорщиною. Війна означає автоматичне подорожчання продуктів, відсутність роботи й можливості поїхати кудись на роботу, війна — це страх в очах дітей, які її бачать у телевізорі, війна — це безлад і голод. Війна — це крикливі сирени у вашому мобільному. Я чую їх, коли йду з паном Шандором із Берегового в асистентський центр для біженців. Ми чекаємо в черзі, він намагається знайти в телефоні фото своєї родини, щоб показати мені молодшу сестру, і раптом телефон починає кричати. Я лякаюсь, а він каже: «Нічого, це просто повітряна тривога в Береговому…»
Війна — це жах для всіх, але насамперед для найменш захищених. Вони не мають влади над своєю долею з народження, війна їх кидає в нову яму страждань і зловживань. Неграмотні бідні люди орієнтуються у війні гірше за інших. Головне їхнє відчуття — потреба вирушити в безпечне місце, за кращим життям для себе і своїх дітей.
Усе дорого
Я на майданчику між центральним вокзалом і площею Малиновського, де розмістилися ромські родини. Розмовляю з Іриною, вона каже, що живе в берегівському таборі, де живуть і інші родини, що сюди приїхали, показує мені фотографії синового дня народження. Кімната виглядає святково: на столі торт і пляшка коли, білі завіси, затишна, але здебільшого порожня кімната. Цікаво, в ній нормальні двері, чи замість них висить килим, як я бачила на деяких берегівських фотографіях. У Ірини п’ятеро дітей. Вона показує інші фото: дочки ідуть у школу, збираються на танці.«У мене немає чоловіка, тож я маю сама про себе подбати, а сіль коштує вже 80 гривень, — скаржиться мені Ірина, — все таке дороге, роботи немає, я вже не отримую грошей на дітей, що мені робити?» — запитує. Може, сама себе, може, мене, бог знає. Мені її шкода. Я розумію її, вона приїхала сюди поїздом безкоштовно, щоб отримати гроші, за які купить своїм дітям «бепантен» і шампунь, одяг і трохи солі, картоплі та цукерок. Я розмовляю з іншими, Наталія жаліється мені, що в неї вагітна донька, якій потрібні вітаміни, її дитина мало важить, вони хвилюються.
Перед десятою годиною на майданчику стає спекотно. Сонце безжально палить, діти бігають остудити голови під воду з цистерни, деякі жінки ховаються в намет чи в тінь на вході в їхній «новий табір». Приходять інші жінки, питають, чи я допоможу їм заповнити папери в «банк». Вони кажуть «банк», а я подумки сміюся, бо вони мають на увазі центр допомоги безробітним, куди ходять по виплати. Людям, які не вміють читати й писати і ніколи не мали банківського рахунку, важко відрізнити банк від іншої установи. Вони ж досить схожі: там є числа, потрібно мати документи, заповнити папери, там дають гроші.
Ви повинні лишитися разом
Я сідаю на сонці за стіл, під яким минулої ночі спали люди, котрі не помістилися в намети, і починаю заповнювати папери один за одним. Жінки мають візи, діти теж, але в них немає адреси, тож, імовірно, наступної виплати вони не отримають. Я намагаюся їм це пояснити, вони й самі розуміють, та без грошей житла не знайдуть. Я запитую, чи були вони у Вишніх Лготах, де розміщений центр з надання житла біженцям. Кажуть, що так, згадують як про в’язницю, куди боялися іти…Коли ви ромка, то багато всього сприймаєте інакше. Насамперед вас лякають будь-які символи репресій — білі чоловіки, поліцейські, колючий дріт, охорона й замки. Ви всього цього боїтеся, бо знаєте, що біле суспільство, до якого ви не належите, так від вас захищається. Коли бачите колишню казарму, вам страшно, що вас назавжди затримають. У вас немає жодних причин довіряти владним білим людям, бо ви багато знаєте про погроми, голокост і расизм. Ви знаєте, що вас усюди ненавидять, що від вас хочуть позбавитися. Знаєте, що ви цигани, і боїтеся жити поруч із білими. Знаєте, що повинні лишитися разом, це єдина ваша сила. Тож краще бути на вулиці.
Я запитую жінок, які в них плани, що хочуть робити. Дехто зовсім не знає, вони у відчаї. Молодші та енергійніші кажуть, що хочуть роботу і житло, хочуть тут лишитися й переконують мене, що звикли працювати, навіть вагітні, але ж в Україні платять дуже мало та й роботи майже немає. Пан Шандор, який має інвалідність другої групи, запитує мене, чи немає в мене роботи на будівництві для чоловіків, яких він знає, а він би за ними дивився, бо сам працювати руками вже не може, але з досвіду роботу знає, тож так би й себе забезпечив працею.
Скалки королівського дзеркала
На майданчику полудень, витримати неможливо, я пишу список того, що потрібно людям: візки, одяг, ліки, лише основне. І багато одягу для немовлят. Тут не можна прати, тож дитячого одягу потрібно справді багато. Вони запитують, чи привеземо ми їжу, а потім страшенно дякують і просять, щоб їх більше ніхто не фотографував, їм неприємно, й вони почуваються недостойно, бо люди бачать, як вони живуть.Урешті я йду. Відчуваю безсилля, сум, відчай і злість. Я знаю, що таких людей набагато більше, ніж кілька жінок із дітьми на майданчику. Їх тисячі наче розсипаних по всіх усюдах скалок королівського дзеркала, яке, за легендою, розбилось у сварці синів. І поки вони не з’єднаються, завжди будуть розгубленими. Війна в Україні лише поступово оприявнює проблеми, на які держави заплющують очі. Чи можна це ще якось виправити? Чи можуть роми повернути собі гідність і зберегти свободу? І чи не досить було б, якби вони мали цю гідність у наших очах?
липень 2022