Населення Словаччини мало залишило слідів своєї войовничості в історії. З тих пір, як в Україні почалася війна, ми запитуємо себе, чи захищалися б ми з такою ж рішучістю. Наташа Голінова не має з цього приводу ілюзій.
Všem sráčům navzdory (Попри все лайно) так називається книжка чеського журналіста та підписанта Хартії-77 Яна Урбана про боснійську війну 1992-1996 років. За його власними словами, він критикує «насамперед алібізм, цинізм і вуаєризм людей, які не хочуть знати про проблеми інших. Утім, зазвичай, поки не спалахне їхній власний будинок».Уже під час війни з Україною я повністю зрозуміла значення цієї назви, яка відкриває для мене ще одне відчуття, на додаток до безпорадності впродовж спостереження за російською агресією, українським опором і – нашим боягузтвом.
Воно супроводжує нас протягом історії, і важко сказати, куди врешті-решт приведе.
«Попри все лайно» сьогодні Україна робить поступ. Але не ми.
Зв'язані власними кордонами
Ми такі боягузи, що не тільки до сьогоднішнього дня не визнали повністю, чим була Словацька держава часів війни, бо це означало б її повне відкидання, визнання провини та поворот – подібно тому, як Німеччина справлялася з гітлерівським періодом. Велику Моравію, тобто раннє Середньовіччя, ми до сих пір в історіографії навіть не виправили на те, чим вона була насправді – насильницькою зміною тогочасного родоплемінного і рабовласницького ладу в поєднанні з насильницькою християнізацією. Зате ми сміливо вписали «ідеологічну спадщину» цього утворення в преамбулу конституції нинішньої демократичної держави.Ми дозволили себе підпорядкувати в 1939 і 1968 роках, і ми дозволимо підпорядкувати себе також завтра, якщо таке задумають наддержави.
Захопливо навіть слідкувати за цим. На зламі тисячоліть така людина, як я, вивчала словацьку мову з історією, а через кілька років потому — право, і вже під час лекцій з історії держави і права мені відкрилися контури того, що — посмійтеся — і ми, і чехи із гордістю називаємо нашим першим державним утворенням. Історія нашої мови оспівує цей момент, на відміну від історії права.
Ми говоримо приблизно про час, коли Франкська імперія була розділена на території нинішньої Німеччини і була створена Східно-Франкська імперія, тобто ми в IX столітті. Тоді ж на наших теренах відбувалася християнізація.
Нашу справжню першу державу, Імперію Само, заснував (посмійтеся) франкський купець Само. І з тих пір ми несемо спадщину того, що ми ніколи не були незалежним королівством, крім Великої Моравії, і чіпляємося за неї, як воша за кожуха.
У 2010 році перед Братиславським градом ми встановили пам’ятник Святоплуку, «королю старих словаків» (так він стоїть на п’єдесталі), який прославився головно розмірами статевих органів свого коня, і кожна нормальна людина сміялася тоді з цього починання, між іншим, тому, що ніяких «старословаків» не існувало, а ми таким чином лікуємо свої національні комплекси. Нікчемні для самих себе.
Ми дозволили себе підпорядкувати в 1939 і 1968 роках, і ми дозволимо підпорядкувати себе також завтра, якщо таке задумають наддержави.“
Прикордонна Братислава до 1918 року була тримовною, тобто на практиці найчастіше була двомовною, але всюди можна побачити поєднання словацької, угорської та німецької мов. Поділ на «національні» держави з меншинами відбувся лише з формуванням світоустрою після Другої світової війни.
Постійне змішання генетичного матеріалу на цій території руйнує значення слова нація. Я пам’ятаю, як одна пані на ім’я Ерна, яка живе в Австрії біля словацького кордону, розповідала мені без будь-якої злості, що її бабусю та дідуся вигнали з Енгерау, тобто Петржалки, що нині є частиною Братислави, у рамках переселення німецькомовного населення після Другої світової війни, а сама вона має словацьких предків. І як би іронічно це не звучало – ми розмовляли англійською, яка, мабуть, назавжди залишиться моєю «першою іноземною» мовою. У мого двоюрідного брата мати угорка за походженням і могили його прадідів знаходяться в австрійському місті Кіттсі, що на практиці означає, що їх у нього немає, тому що до 1989 року до Австрії не можна було в’їжджати.
Але – ми знаємо це напевно – те, що сьогодні є сучасною словацькою нацією, пережило монархію. Навіть з мовою. Словацької мови, яка в середньовіччі виокремилася і тоді ж можна говорити про старих словаків, за винятком перелому XIX і XX століть, ніхто не чіпав, інакше вона, можливо, б зникла.
2758 років страждань
Колись історіографія помітить, що нація пережила це якось природно, бо вона, очевидно, життєздатна, до того ж мадяризація, особливо на початку XX століття, була і була сильною (закони Аппоні 1907 року), але якби угорці справді протягом усього існування Угорського королівства затято нас ліквідовували, ми б сьогодні вже не існували.Серед наших улюблених анекдотів є анекдот про те, скільки років страждали словаки.
Його опублікував журнал «Slimák» у 1947 році (ми якраз у цей час були вільними). Його автором є адвокат Антон Рашла, один із трьох прокурорів, які висунули обвинувачення нашому військовому президенту Тісу після війни. Анекдот має наступний вигляд.
Загальновідомо, що ми, словаки, тисячу років страждали під угорцями.
- Тож загалом... 1000 років
- Під Арпадами 256 років
- Під турками 118 років
- Під Пілатом Понтійським 3 роки
- Під владою Габсбургів (1619 – 1918) протягом 300 років
- За Марії Терезії (1740 – 1780) 40 років
- Під час наполеонівських воєн (1793-1815 рр., але роки війни враховуються тричі) 66 років.
- У 1866 р. (так звана Шістдесяти шестилітня війна, також тричі) 198 років
- Світова війна (1914 – 1918) 12 років
- Під Богемією (1919 – 1939, рахується десятиразово) 210 років
- При Гітлері (1939-1945) 6 років
- Загалом словаки страждали 2207 років
- З них кожен четвертий рік є високосним протягом 551 року (так, тут розрахунок не підходить)
Блискучий жарт, який ідеально відображає нашу виняткову натуру. Ми радо почуваємося жертвами. Такими, якими метляє історія. Для нас у цьому болю приховано стільки задоволення.
Це не означає, що ми не зазнали справжніх травм від моментів, коли нас хтось «зжер» або, принаймні, «відкусив». Звісно таким є Мюнхенський диктат. Така вже словацька держава, коли ми радо віддалися під опіку Гітлера та ще й платили п’ятсот марок за вивезення словацьких євреїв. Ми не стали на бік переможених країн після Другої світової війни лише тому, що 29 серпня 1944 року виступили проти фашизму і навіть деякий час так протрималися.
Ми радо почуваємося жертвами. Такими, якими метляє історія. Для нас у цьому болю приховано стільки задоволення.“
А сьогодні що? У річницю словацького національного повстання проти фашизму, що насправді є одним із небагатьох аргументів, що ми не зовсім гівнюки, бансько-бистрицький край під керівництвом фашиста Котлеби підняв чорний прапор, через що довів до сліз наших теперішніх фашистів. Вони роками з повагою згадують Гітлера і лише нещодавно почали отримувати за це покарання в судах, хоча закон це давно забороняв. Понині можна зустрітися з думкою, що нам добре жилося під час Другої світової війни.
Одного разу я побувала на віллі над Палісадами. Її творцю, видатному словацькому архітектору єврейського походження, Фрідріху Вайнвурму, довелося закрити майстерню Weinwurm-Vécsei у 1938 році. Розповідають, що недалеко від неї архітектору в спину вистрелив гвардієць, мабуть, словак (але офіційно обставини його смерті нез’ясовані). Деякі власники вілли скінчили в Аушвіці. Нинішній власник був здивований, виявивши місце, де хтось міг ховатися, а, може, й ні, а там коробку для капелюхів і валізу з наклейками. Власники були на кораблі, який ходив Середземним морем у середині 1930-х років, і відвідали країни, береги яких воно омиває.
Саме так ми провели час: у 1935 році в круїзі, а через сім років – газ.
Травмою є і 1968 рік, коли Радянський Союз вирішив, що не дасть нам піти шляхом демократизації, і ми залишимося його сателітом на ланцюгу. Він придушив так звану контрреволюцію в нашій країні танками та військовою окупацією, яка тривала понад двадцять років. Керівництво країни закликало жителів не чинити опору, й саме негайно зробило те ж саме.
Можливо, у росіян справді були такі плани щодо України й у 2022 році, хоча їхня армія перебуває в такому ж стані, як у 1968 році. І безсумнівним є те, що ми б не захищалися, бо ми просто цього не робимо. Керівництво нашої країни навіть надіслало до Москви лист-запрошення з проханням про «братню допомогу». Спробуймо уявити, що Зеленський зробив би щось подібне. Нам не вдалося притягнути до відповідальності одного з авторів листа-запрошення до росіян Василя Біляка, починаючи з 1989 року аж до його смерті у 2014 році.
І це все ще не найбільше наше лайно.
Ми погано це робимо, але тссс
Коли почалася війна в Україні і тисячі людей перетнули кордон, ми з ентузіазмом взялися допомагати – ми досі це робимо і це чудово – добре знаючи, що помилок не уникнути навіть до того, як активність вщухне і з часом переросте у ворожнечу до людей , які втратили все, а іноді навіть більше.Через посередника я отримала інформацію з кордону, що наші органи не завжди поводяться так красиво, як ми показуємо в новинах – військовий чи міліціонер несе на руках красиве біляве дівчатко, аж очі засльозилися. Так, в тій "білявці" заритий пес. Джерело повідомило, що з боку уніформ лунали расистські вирази. Це мене засмутило, я хотіла передати це газеті, яка має хоч якусь силу вплинути на деякі речі, але потім нічого не сталося, тому що початкові постачальники інформації чомусь перестали відповідати на телефонні дзвінки.
Відраза до боягузтва помалу росла.
Для українців, які хочуть залишитися в Словаччині, є два варіанти: новий статус тимчасового притулку або попросити статус біженця. Ми допомагаємо лише першим, шукачі статусу біженця у невигідному стані всіма способами, які тільки ми можемо придумати.
Так сталося, що доброзичлива людина все ж прихистила людей зі статусом біженців – лікарку з двома синами. Вона фінансує всі їхні потреби, а якби поселила людей зі статусом тимчасового притулку, то отримувала би від муніципалітету 14 євро на день, тобто в середньому 420 на місяць, не кажучи вже про безкоштовні шкільні обіди для дітей тощо.
Наша країна була б задоволена, якби лікарка з двома синами замість пристойної квартири в Братиславі мешкала в якомусь розпліднику тарганів, як ми це бачили в 2015 році, а потім на початку пандемії, коли наша держава запроторювала туди власних громадян на карантин. Де бракувало ковдр і гарячої води.
Зрештою, сталося так, що одному доброзичливцю подзвонили з міграційної служби і закликали перевести українців зі статусу біженців у статус тимчасового притулку, мовляв, жити буде легше. Так, на практиці це хороша порада, і чимало Західних країн сьогодні так робить, щоби швидко вирішити проблеми.
Але ви знаєте, що ми маємо на увазі: не просіть у нас біженства. Хоч благородство зараз із нас тече потоками, ми навіть консерви в Аупарк привезли, але, хоч це й тупо, але ми не хочемо робити з вас своїх громадян, навіть якщо ви лікарі та програмісти.
Тоді знову: давайте в газету. Я вже навіть домовилася про зустріч з однією доброзичливою особою. І знову нічого.
Люди, яким нічого не загрожує, в один момент вирішать захистити себе і не говорити нічого важливого для громадськості. Думка про те, що вони будуть захищати нашу країну в разі російського нападу, є такою ж смішною, як і їхня регулярна критика, що чогось важливого бракує в газетах.
І ці людці – це ніщо в порівнянні з лайном словацької опозиції та частини коаліції. Такі боягузи, як Фіцо і Пеллегріні, й так само Орбан і Бабіш, є насамперед популістами. Перший балакає про американські інтереси, другий, вдаючи лагідність, не може навіть відкрити ті відео з воєнними злочинами, йому все ще хтось їх пересилає, ох! Того дня, коли він у цьому зізнався в інтерв’ю, я, як редакторка SME, оприлюднила одне з найжорстокіших фото з Бучі, які можна було знайти в газеті. Просто подивіться уважно, адже це те, про що ми говоримо.
Найжахливіше ставлення до біженців проявилося в законопроекті, поданому політичними християнами до словацького парламенту. Наші політичні християни переслідують свій старий порядок денний, який їм не подобається – прямо в законопроекті про те, що «іноземки» (українки, зґвалтовані росіянами) не матимуть можливості аборту, приховано стільки лайна, як ніколи.
Зґвалтування солдатами – це ми знаємо – тактика, одна з тих заборонених процедур придушення мирного населення, що є безсоромною російською метою, і ми це також знаємо. Зокрема, це гарантує, що людину не потрібно вбивати, але все одно здається, що її вбили. Вона житиме якимось життям після життя. І у нас вже є підготовлене законодавство для цього, ми – гівнюки.
Страх війни породжує війну, пише Ян Урбан. Сподіваюся, ми не матимемо можливості з’ясувати справжні масштаби власного боягузтва, але ми повинні говорити про це – попри все лайно.
травень 2022