На ракеті, яка на початку квітня впала в українському Краматорську, було написано: «за детей». Це стало символом російської агресії, спрямованої проти найбільш незахищених верств населення. Допомога, яку ми, наприклад, надаємо їм у Словаччині, може вплинути не лише на життя окремих людей, а й цілого покоління.
Війна нищить мільйони українських життів, незважаючи ні на що, навіть на вік. Історії дітей, які залишилися в зоні бойових дій, і тих, хто втік з дому і від своїх друзів, школи та іграшок, розповідають про втрачене та сумне дитинство. А також про посттравматичний стресовий розлад і колективну травму, яке ціле покоління принесе в майбутнє.Якщо воно не отримає допомоги.
«Війна має найбільший травматичний потенціал», — каже психолог Яна Вискочіл, яка працює з клієнтами з травмою та після серйозної стресової події. «Є дослідження, яке показує, що навіть третє покоління після Голокосту демонструє ознаки посттравматичного стресового розладу, навіть не переживши Голокосту». Але в той же час вона додає, що діє низка факторів, і діти, які пережили війну, можуть із цим впоратися.
Якщо отримають допомогу.
Розлука з батьком
За перший місяць після початку вторгнення, за даними ЮНІСЕФ, було переселено 4,3 млн дітей, що становить більше половини неповнолітнього населення України. Це було одне з найшвидших великомасштабних переміщень дітей з часів Другої світової війни, і воно ще не закінчилося. У червні ЮНІСЕФ вже говорило про дві третини внутрішньо або міжнародно переміщених дітей, яким довелося покинути свої домівки.«Дивом вдалося потрапити на евакуаційний потяг», – написала ще в березні моя колишня сусідка Яна, яка з моменту окупації її рідного села на Донеччині проросійськими сепаратистами проживає в іспанській Барселоні. «Я маю на увазі мою сестру та її дочку та нашу маму. Чоловіки залишилися», – додала вона. Через вікно попрощалися і потяг рушив. Завдяки роботі світових та словацьких медіа-фотографів ми побачили сотні таких моментів. Я запитала Яну, чи знає її племінниця, що вона може більше не побачити свого батька. Вона не могла відповісти.
За словами психолога Яни Вискочіл, діти сприймають таку розлуку дуже напружено. «Щось, що було з’єднано, фізично від’єднано», — пояснює вона. – Багато дітей напружено дивляться новини і спілкуються з батьками, аби знати, де вони, чи з ними щось не сталося. Діти хочуть, щоб батько був частиною їхнього життя. Багато дітей, з якими я працювала, мали батьків, які були військовими командирами. Переважно їхня увага зосереджена на Україні, на їхніх батьках, а не тут, уже в безпеці».
Ми точно не знаємо, скільки дітей з України приїхало до Словаччини. За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців, прибуло майже 80 тисяч біженців, але немає даних про їхній вік. «Важко оцінити кількість дітей, тому що форма допомоги в багатьох випадках відрізняється за часом і місцем», – сказала Симона Стіскалова, прес-секретарка гуманітарної організації «Людина в небезпеці» (Človek v ohrození). Проте, за приблизною оцінкою, вони надали допомогу близько трьомстам дітям.
Психолога Яни Вискочіл: „Значна частина уваги багатьох дітей перебуває в Україні з батьками, а не тут, де вони самі вже в безпеці“
| Фото: © Lucia Liščinská
Стрес сприймають через батьків
За словами Яни Вискочіл, дитяча нервова система регулюється відповідно до нервової системи дорослих, і діти в цій ситуації зчитують почуття своїх батьків, навіть якщо вони не зовсім їх розуміють. Це також помічають працівники організації «Людина в небезпеці». «Діти копіюють своїх батьків або відповідного дорослого, який їх супроводжує. Якщо дорослий дає собі раду, то у дітей особливих проблем немає. Однак, якщо ця відповідальна особа сама переживає величезний стрес і не має ресурсів, щоби стабілізувати себе, то це також відобразиться на дитині», — підтвердила Симона Стіскалова.За словами Стіскалової, маленькі діти потім часто повертаються на нижчу стадію розвитку, що називається регресією. Однак, коли сім’я стабілізується, діти повертаються до стадії розвитку, яка відповідає їхньому віку. За її словами, одні – тихіші, інші – більш агресивні, бо вони напружені та сердяться. Вони все ж таки були змушені покинути свій дім.
«Діти пропрацьовають свій досвід через гру. Наприклад, грають у війну та подібні ігри, за допомогою яких вигадують, зокрема, кращий кінець війни. У підлітків це відбувається по-різному. Вони часто спілкуються в соціальних мережах, і їм допомагає, коли створюють власні групи друзів. Вони дивляться на супутникові знімки місць, де жили і де колись стояв їхній будинок. Кожен шукає свою та індивідуальну форму пропрацьовування складних ситуацій», – додала вона.
Чимало дітей провело кілька днів, тижнів, якщо не місяців, в укриттях, льохах чи станціях метро в жахливих умовах без належної гігієни та їжі. Багато пережило важку дорогу, пішки йшли з мамою. Але навіть якщо вони їхали потягом чи машиною і мали в руках бутерброд, це не означає, що втрата всього їхнього дотеперішнього життя не так болить і не лякає. Тому відчуття безпеки – це перше, що їм потрібно, коли вони приїжджають до Словаччини.
Їм потрібно розвиватися в нормальному середовищі
Стіскалова розповідає нам історію матері, яка приїхала до Словаччини з двома дітьми: 11-річним хлопчиком і маленькою дитиною. «В гуртожитку між дітьми та її 11-річним сином, який страждає на аутизм, почали виникати проблеми. Діти вважали його агресивним, боялися, тікали від нього і не приймали в колектив. Оскільки хлопець сприймав багато подразників і шумів з навколишнього середовища, що цілком нормально в гуртожитку чи дитячому куточку, то це його виводило з рівноваги і він поводився агресивно», – описує вона.Саме тоді працівниця організації «Людина в небезпеці» зв’язалася з організацією та школою, що спеціалізується на роботі з дітьми-аутистами. Хлопець почав ходити в нову школу, відвідувати збори та реабілітацію. «Зранку бабуся веде хлопчика до школи, у мами є час на малюка, і всі, разом з бабусею, заспокоїлися цим рішенням. Поступово їм вдалося знайти приватне житло та залишити гуртожиток, що також було дуже важливо», – додає Стіскалова.
Ця історія, в межах її нещасних можливостей, закінчилася щасливо завдяки допомозі, яку родина отримала у Словаччині. Діти повинні розвиватися у відповідних умовах і нормальному середовищі. Це ті фактори, які, на думку психолога Яни Вискочіл, вступають у гру.
«Чимало організацій у Словаччині намагаються працювати з біженцями, і цією роботою підтримує природне пропрацьовування травматичного матеріалу, щоб організм обробив його якнайкраще. Також важливо, як їх тут приймають, чи вони тут у безпеці, чи це додається чи віднімається від травматичного досвіду», – додала вона.
Мати тутешнього друга – це безцінно
За словами Вискочіл, було би ідеально, якби дітям нічого не бракувало щодо їхніх потреб після прибуття. Вони мали би бути зарахованими до школи і мати можливість навчатися тому, що й вдома. «Мовна підтримка також важлива, щоб могли все це робити. Необхідно також поважати процес подолання того, що пережили. Зрозуміти, яку відданість мають своїм рідним в Україні, своїй країні, навіть якщо тут немає війни», – додала вона.
Симона Стіскалова, прес-секретарка гуманітарної організації «Людина в небезпеці» (Človek v ohrození): „ Ви маєте розуміти, як діти віддані своїм рідним в Україні і своїй державі, навіть якщо тут немає війни“
| Фото: © privat
Розуміння – це найголовніше. Подолання складних ситуацій у дітей є так само індивідуальним, як і в дорослих. Стіскалова розповідає про хлопчика, який відмовився вчити словацьку. «Також потрібно працювати з людьми в школі, щоби вони могли зрозуміти цих дітей як дітей у стресі, дітей у вирі непевності, дітей, які мали мрії і які досі іноді судомно чіпляються за них», – пояснює вона.Для когось вивчення словацької може означати відмову від думки, що він скоро повернеться додому, що, за словами Стіскалової, може бути нестерпним для дитини, батько якої воює на фронті. Дитина може сприйняти це як зраду батька.
Крім розуміння, діти з України потребують ще й іншого. Як кожна дитина на світі: стабільності, сім'ї, безпеки. Комфортного житла, чітких правил. Школи, освіти, розпорядку дня та охорони здоров'я. І, за словами Стіскалової, було б дуже корисно, якби хтось показав їм, як живеться в Словаччині.
«Таким чином вони легше розумітимуть процеси та зможуть інтегруватися швидше й без зайвого страху перед невідомим». Усі ми несемо свої очікування та страхи з собою. Це природно. Але, безперечно, нам стане легше, якщо ми знатимемо, як працює громадський транспорт, школа, коли бувають перерви, чого очікують від дітей тощо. Мати тутешнього друга – безцінно. Це знає майже кожен, хто хоч раз переїжджав в іншу країну», – говорить Симона Стіскалова.
Вона додала, що не всі діти з України, які приїхали до Словаччини, травмовані. За її словами, вони пережили підвищений стрес, але впоралися з ситуацією здоровим способом. І це в основному завдяки допомозі, яку отримали. Важливо також розуміти: зараз від нас тут, у Словаччині, залежить, яким буде майбутнє України. Тому що майбутнє – це діти. Жахливий досвід нікуди не зникне зі свідомості, однак можемо допомогти їм його якнайкраще пропрацювати і жити якомога більш повноцінним життям.
серпень 2022