Внутрішньо переміщені особи в Карпатах  Мені вже кожен день сниться, що ми їдемо додому

До Стрілківської об’єднаної територіальної громади, що у Львівській області входить 21 село. Там проживає 14 тис людей. З початку війни громада прихистила 2,5 тис біженців з усіх куточків України. Нині їх залишилось 400. Багато хто вернувся у свої домівки. Дехто вирішив зимувати, а дехто – залишитись назавжди.

Ніхто не думав, що війна стане реальністю

Осінь в Карпатах зазвичай дощова, але це не заважає місцевим збирати на полях урожай, ходити в ліс по гриби, випасати худобу. Одного такого вересневого дня, коли стовпчик термометра показував 6 градусів, зустрічаємось в с. Стрілки з проектною менеджеркою і дружиною місцевого священика Наталкою Гром. Запрошує проїхати до себе до дому – в сусіднє село Мшанець. Сідаємо в її електромобіль.

Розповідає, що дорога, по якій їдемо, має символічне значення. Вона з’єднує 11 сіл. Пів століття її ніхто не ремонтував. Замість асфальту були одні ями. Доїзд займав 2 години. Нині 18 км проїжджаєш за 15 хв. В 2019-2020 році люди організували акції протести. Дійшло навіть до голодування. Лише після цього влада пішла на поступки і виділила кошти на ремонт.

Мшанець – прикордонне село. Від Польщі його відділяють невисокі гори. Там проживає близько 140 людей. Це частина парафії чоловіка Наталки отця Романа. Також він служить в селі Плоске (40 людей) і Галівка (27 людей). Зупиняємось поблизу їхнього дому.
  «Ніхто не думав, що війна стане реальністю, – говорить Наталя. – З перших днів вирішували на рівні громади як і куди поселяти біженців. В кожному селі у нас були свої координаторки, які облаштовували старі пусті хати – прибирали, ремонтували. Наші три села прийняли понад 200 людей. В Плоскому нині 4 сім’ї живе, у Мшанці – десь 5. Це ті, хто на зиму не мають куди повернутись. Є одна багатодітна родина із Сумщини. Вони хочуть залишитись жити в Мшанці. За допомогою українських меценатів їм купили хату».

Ми хотіли аби у них було звичайне дитинство

Поблизу дому священика протікає річка. Через неї невеличкий міст веде до старої школи. Тут, починаючи з квітня і до осені, дві місцеві вчительки на пенсії Надія та Ірина проводили неформальні заняття з інтеграції для дітей біженців. У 80-х роках у школі навчалось близько 700 учнів. З часом молодь виїздила у великі міста, на заробітки за кордон. У 2017 році залишилось 5 школярів. Школу закрили і вирішили переробити під хоспіс, але будівництво не завершили.

Заходимо в будівлю. Надія відкриває свій клас. На підвіконні – дитячі іграшки. Всюди книжки і малюнки. «Ми клас набрали, а сидіти не було на чому, – пригадує Надія. – Знайшли рештки шкільних парт, столів, шаф. Перше заняття було 16 квітня. Якраз період Великодніх свят. Говорили багато про місцеві традиції. Діти були з різних областей, віком від 3 до 10 років. Загалом заняття відвідали 31 учень. Долучались також місцеві.
  Інколи ми ходили в ліс. Діти, які пережили травматичний досвід, миттю реагували на незнайомі звуки – їх це насторожувало. Часто були несміливі, складно адаптуватись до всього нового. Одного разу шестирічний Артем з Покровська зі сльозами на очах підійшов до мене і сказав, що не розуміє українську мову. Місцеві діти намагались його підтримати – пояснювали щось російською. Через два заняття Артем уже сказав, що краще розуміє українську. Намалював піцу. Дуже сумував за піцерією в своєму місті. На заняттях не торкались болючих тем. Хотіли, аби діти мали звичайне дитинство».

Лимарі

В Мшанці всі знають, хто такі Лимарі. Це сім’я із Сум, які виховують 5 дітей. З їхнім приїздом кількість дітей в селі збільшилась удвічі. Заходимо на обійстя. Там кипить робота – ремонтують старий будинок. На даху – господар Віктор Лимар. Будинок для сім’ї придбав Львівський католицький університет (УКУ). На запит отця Романа допомогти його відновлювати приїхало 25 волонтерів з громадської організації «Будуємо Україну разом». Намагаються до перших морозів встигнути перекрити дах та зробити основні внутрішні роботи.

Дружина Віктора Аня тримає на руках найменшого однорічного сина Артура. Розповідає, що покинули Суми 11 березня. Останньою краплею стало, коли над їхнім будинком пролетів ворожий літак і за 100 метрів від дому скинув бомбу на теплоелектростанцію. Два дні добирались до Львова. Там їм запропонували приїхати до Мшанця.
  Рідна сестра Ані поїхала з дітьми в Німеччину. Жінка розповідає, що їй з чоловіком було страшно з 5 дітьми їхати в іншу країну. Найстарший син Олег вчився у військовому училищі в Сумах, мав бути прикордонником. Його дивом батько звідти забрав за годину до того, як училище розбомбили. Нині не хочуть аби хлопця щось пов’язувало з формою.

Єрмакові та Зеленські

Лимарі – не єдині, хто знайшов свій новий дім в Карпатах. З Мшанцем межує інше село – Плоске. З початку війни воно прийняло 49 біженців. За словами місцевої вчительки Наталі Лопушанської, першими до них в березні з Донеччини приїхали дві родини – Єрмакові та Зеленські. Вони досі там. Вирішили зимувати в Карпатах.

Заходимо в невеличкий двір. Двері відкриває господар Олексій Єрмаков. Він родом з передмістя Донецька, селище Старомихайлівка. Перед тим як пройти в хату роззуваємось. В кутку зібране відро яблук. В повітрі відчувається запах тушкованих помідорів. «Проходьте, не стійте у проході, – сміється чоловік. – Ми тут з дружиною аджику робимо. За рецептом моєї матері - 3 кг помідорів, 25 червоних перців, 300 грам часнику, 2-5 перців чилі». Дружина Анжела жартує, що закрутки – це пристрасть чоловіка.
  Історія біженства цієї родини почалась ще у 2014. Тоді через бойові дії переїхали в село Красна Поляна, Донецька область. Звідти – до Вугледару. Там Олексій 16 років працював шахтарем.

Коли в лютому росіяни напали на Україну обидві доньки Олексія та Анжели були на навчанні. Одна, Ксенія 18 років – в Харкові. Інша, Катерина 21 рік – в Києві. Ксенія виїздила в березні з-під обстрілів. Евакуаційним потягом дісталась Львова. Нині живе з батьками в Плоскому. У неї продовжується навчання – дистанційно. Катя поїхала в Європу, звідти – в Канаду.

Сам Олексій з дружиною та наймолодшим восьмирічним сином Олексієм до останнього залишались у Вугледарі – до того моменту, поки росіяни не почали місто бомбити. В березні опинились в Плоскому. «В мене степ навкруги, спека. – Каже чоловік. - Вийшов з хати – і на 10 км все бачиш навкруги. А тут – гори, холодно. Повітря чисте. Незвично, що немає абрикос. Вдома вони дороги встеляли, а в Карпатах – яблуневий і грибний рай».

До кімнати заходить рідна сестра Анжели Галина Зеленська. Вона живе по сусідству. На руці у неї жовто-блакитний браслет. За нею вбігає її десятирічний син Давид. До війни Давид професійно займався греко-римською боротьбою, як і його старший брат Кирило 17 років. Всі медалі та грамоти залишились вдома.

Давид із собакою Фарт, якого також евакуювали. | Фото: © Кирило Тігай «Мені в селі подобається. – Каже хлопець. – На полі біля магазину граємо у футбол з місцевими друзями - Іваном, Петром і Василем. Тільки назву команді ще не придумали». Галина із сім’єю до війни жила у Вугледарі. Працювала продавчинею. Зараз домогосподарка. Чоловік пішов воювати.

«Ми ніколи не були на західній Україні, – ділиться жінка. – Тут красиво, ліс. Але в березні слякоть, сніг ще лежав. Був шок спершу, не розуміли як жити. У Вугледарі у нас була квартира. Звикаєш до одного життя і раптом тебе взяли і перекинули в абсолютно іншу реальність. Тепер призвичаїлись. Дрова рубаєм, готуємось до зими».

Діти Єрмакових та Зеленських повибігали з дому, проводячи нас до машини. Вони нічого не питали, тільки уважно дивились. Ми рушили далі – в село Стрілки, де в гуртожитку ліцею живуть такі ж хлопчики та дівчатка, яких війна невідомо на скільки вирвала з рідного дому у далекі гори.

Севастьянові

Тетяна Севастьянова родом з міста Костянтинівка Донецької області. До Стрілок приїхала у травні. Нині у декретній відпустці. Виховує трьох дітей: Антоніну 15 років, Максима 8 років та 4-річного Іллю. Вона, як і сотні тисяч українських біженців, добиралась із зони бойових дій до Львова евакуаційним потягом. «Нас в купе було 11 людей, – пригадує. – Я всю ніч простояла біля вікна, щоб молодший син міг хоч трішки на моєму місці поспати. Старші діти удвох спали на верхній полиці. Мали по рюкзаку і одну сумку з продуктами. Сказали, що більше нічого брати не можна, бо нема куди складати. Наша сусідка притягнула 15 сумок. Каже, а що, я свою шубу залишу?».

Таня їхала у невідомість. У Львові у неї не було ні родини, ні знайомих. Волонтери відвезли на футбольний стадіон «Арена». Там вона вперше за багато днів трішки поспала. Останні тижні перед від´їздом в її рідному місті були постійні обстріли. Родина спала у підвалі. «Ми жили у сірій зоні, – говорить Таня. – За останнії 8 років вже звикли до цих бухів-бахів. Це у Львові і Києві, коли прилетіло (бомби -ред.), то люди були здивовані». Приїхавши до Стрілок, родина опинилась в гуртожитку. В кімнату на 18 ліжок помістили 21-го. Плюс 3 коти. Поступово біженці виїздили. Тані дали окрему кімнату. Нещодавно до них приїхала бабуся – Таніна мама Антоніна. Вони 7 місяців не бачились.
  Таня наливає чай в горнятка. Антоніна відкриває баночку з нарізаними скибками лимону. Каже, вітаміни. Діти сором’язливо виглядають із-за спини бабусі і мами. Час від часу тянуться за цукерками. Антоніна 42 роки працювала на залізниці черговою по станції в Костянтинівці. До пенсії їй залишилось 9 місяців. «Не знаю, як воно буде, – зітхає. – Можливо, доведеться звільнятися. Повертатися туди поки не хочу. Однієї ночі бухнуло так, що вікна повилітали, стеля обвалилась. Уже не ті роки, не ті нерви. Роботу дуже свою люблю. Але (плаче)…тут хоть внуки поруч. Син під Авдієвкою. Зять у Костянтинівці. І там, і там стріляють. Молимося, щоб все добре було. Війна – це страшно. Краще її не бачити». Жінка додає, що діти за час війни подорослішали.

«Якось вулицею йшли з молодшим сином, – розповідає Таня. – Шукали собачку Рижуху. Тут інша прибігла. Ілля кинув їй кісточку. Раптом Рижуха почала кістку забирати. Ілля каже: Мама, це наша Україна, а то Росія. Зараз вона заб’є ту Росію. Тому що ми сильні. Дитині 4 роки. Він розуміє, що на нас напала Росія, що нас ображає».

Острівні

Поверхом нижче від Севастьянових живе одинадцятирічний Мирон. Займається професійно вокалом. Любить джаз і реп. Він – з окупованого Херсону. Його мама Олена Ільченко – громадська активістка, екологиня. Олена називає себе острівною. Їхня сім’я жила в мікрорайоні Херсону – Острів. Він з’єднується з рештою міста одним мостом. З усіх сторін омивається водами річки Дніпро. Більшість з мікрорайону – рибаки та гребці. Олена та її чоловік в молодості були у збірній Україні з греблі. На змаганнях і познайомились.

«Коли почалася війна, у нас не було продуктів, – пригадує жінка. – Сусід сітками ловив рибу. Три тонни карасів роздали місцевим. Це браконьєрство. Але людям треба було щось їсти. Росіяни давали курей, коли місцеву птахоферму розбомбили. Тварин не було чим годувати. Їх під дім у мішках привозили. Вони так смерділи. Мама їх вимочувала, приправи додавала. Їли, бо були голодними. Але курятину тепер не любимо».
  Мирон показує на телефоні фото свого мікрорайону. «Це наш дім – 5-й, – пояснює. – Це міст. Тут бабусин дім. Вони (росіяни -ред.) до нас у двір заїхали танками. Виламали великі металеві двері». 12 квітня Олена з сином покинули окуповану територію. Росіяни ще не встигли поставили блок пост на мосту. У той же день виїхало десь пів Острова. Там жили близько 4 тисяч людей.

Оленин чоловік та мама зуміли покинути місто лише через чотири місяці. Потім ще довго відходили від пережитого. Росіяни роздягали чоловіків, дивились, які у них татуювання. Перевіряли телефони. Після довгої дороги вся родина опинилась в Стрілках, в гуртожитку.

Час від часу Мирон телефонує друзям в Херсон. «Друг Ярослав каже, що в Херсоні баночка кока-коли 83 грн коштує, – зауважує Мирон. – Є ще Кирило і Максим. Кирило зараз в Одеській області. За бабусиними каченятами дивиться, щоб у кукурудзу не побігли, собак ганяє. Але мій найкращий друг – Максим. Він зараз у Жовтих водах (Львівська область). Збираємося зустрітися, коли війна закінчиться. Підемо гулять по всьому Острову. А глобальна мрія – подивитися на свою собаку Бафі. Вона замість „гав“ каже „баф“. Мені вже кожен день сниться, що ми їдемо додому. І на море».
 

жовтень 2022