Історія переселення та окупації  Чорнобильські дівчата

У Чорнобилі, найстрашнішому місці на Землі, досі живуть люди. Вони добровільно самоізолювались ще у 80-х роках. Мова йде про так званих самоселів – тих, хто живе у зоні радіаційного забруднення після аварії на Чорнобильській атомній станції у 1986 році. За цей час деякі із них стали двічі внутрішньо переселеними особами та пережили російську окупацію.

36 років тому аварія на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної станції перевернула світ. Ядерна “брудна” бомба розкидала радіоактивні частинки від України до Гренландії та Казахстану. І якщо частина радіонуклідів швидко розчепилась, деякі з них лежатимуть у землі ще тисячі років.

У 1970-х роках радянська влада проводила великий курс на “атомізацію” по всій країні. Атомні електростанції (АЕС) будували від Криму до Сибіру. Станція на древньому Поліссі мала вирішити проблеми постачання електроенергії до Києва та його околиць.

АЕС почали створювати між селами Копачі та Чистогалівка на Київщині у травні 1970 року на березі річки Прип'ять. Попри складний ландшафт – болота та річки, письмові згадки про поселення на водоймі відомі десь з 10 століття. І саме людям, які споконвіку жили тут – довелось тікати від радіації. Після вибуху на станції з регіону виселили майже 200 тисяч мешканців. 92 населені пункти опустіли – серед них два великих міста та два селища.

Нині у зоні відчуження живе дві групи людей. Є так звані самосели, які працювали на станції і залишились тут жити. Мають спеціальні перепустки. Інша велика група – ті, хто народились тут і живуть у зоні відчуження з малих років. Нині таких залишилось не більше 130.

«У мене вдома знімають взуття»

Перші згадки про місто Чорнобиль датуються 1193 роком, коли київські князі полювали у місцевих лісах. Після катастрофи 16-тисячне містечко стало адміністративним центром зони відчуження.

До початку повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого тут вахтовим методом жило та працювало близько 3,5 тис. людей. Це працівники закритої атомної станції, персонал зони відчуження, поліція, лісники та прикордонники. Діяли лабораторії з дослідження радіації. А також було 30 самоселів, які повернулися до рідних домівок після аварії в 1986 році. У середині 2000-х, таких було майже тисяча.

70-річна Тетяна Андріївна переїхала у Чорнобиль у 1984 році. Працювала на будівництві станції, одружилась на місцевому. Після вибуху реактора, ненадовго виїжджала до Києва з евакуацією.
  «Повернулась, бо не сила була в Києві бути. Ми якраз облаштували собі чоловіка хату, зробили ремонт. Але що важливіше – в мене лишилась робота на станції. – Розповідає жінка. – Працювала на АЕС, що у Прип’яті, і верталась в Чорнобиль. Тут вирувало таке ж життя, як і до катастрофи – магазини, столова, пошта. Навіть були танці певний період».

Її невеликий одноповерховий будинок на чотири кімнати розташований на вулиці 25-річчя Жовтня майже в центрі міста. Заселеними також були ще два будинки на вулиці, але їхні мешканці після деокупації виїхали.

Жінка живе сама – чоловік помер 10 років тому. Має двох котів, і кожному виділила по кімнаті. «Так вони хоча б не б'ються. У мене був один кіт, але почалась війна, то прибився ще один. Забіг до двору якось – я його і не прогнала, – розповідає вона. – Годую їх рибою – через день на вудку ходжу ловити її на Прип'ять. А шо бабі робити ще».

У середині будинку меблі ще радянські. Але ванна, туалет та дров'яний котел – сучасні. Каже, це все давно ще привезли внуки. Їй вони і пропонували виїхати та жити з ними в Києві. «Я може б і виїхала – але, не хочу. Вже звикла до того, що сама живу. Виїжджаю в місто, щоб тільки правнучку побачити – дітей до зони не пускають», – каже Тетяна Андріївна.

Російські війська наступ на Київ організували через територію третьої країни – Білорусі. Чорнобильську зону хотіли використати, як транзит до столиці України. На цій радіоактивній землі влаштували бази забезпечення та навіть копали окопи в найнебезпечнішому місці на Землі – радіоактивному Рудому лісі біля знищеного вибухом реактора.

За весь час, поки солдати РФ перебували в Чорнобилі, до будинку Тетяни Андріївної вони навідалися лише раз. «Зайшли двоє – у одного закрите обличчя маскою, а у другого якийсь цікавий маленький автомат. Сиджу на кріслі, зайшли, я кажу: У мене вдома знімають взуття. А він мені: Ви сама живете? Відповідаю: Та сама, чоловік помер, а торік син помер від коронавірусу. Вони як побігли – і все, більше їх не бачила». За її словами, окупанти забороняли виходити на вулицю місцевим жителям, але це не заважало самоселам не лише бачитись один з одним, а й зв'язуватися з рідними на "великій землі". Чудово знаючи місто, люди городами та дворами виходили до церкви, де працював зв'язок одного з мобільних операторів. Завдяки цьому дізнавалися новини і знали про події, що відбуваються в світі, а також допомагали одне одному. «Кілька разів зустрічала російських вояк, я трохи погано ходжу, але не зупиняли. Прошмигнули повз і все», – додала самопоселенка.

«Єдине прохання — жити до смерті на своїй землі»

56-річна Надія Василівна живе поруч з пожежною частиною. Біля її будинку клумба із фігурою козака та прапором України. Ще один прапор – встановлений на вході в дім. За словами власниці, вона їх не знімала навіть коли російські солдати ходили в неї у дворі. «Напевно, вони не розуміють, що це державний прапор України. Адже коли зайшли до додому, то в мене в кожній кімнаті – маленькі стоять. Навіть не питали. Тільки навпроти будинку стояла техніка, автомати були направлені на мої вікна», – зазначила Надія Василівна.
  За її словами, вже перед деокупацією через місто постійно їхала російська техніка – в бік білоруського кордону. «Найбільше переживала не за себе – за собаку, який весь цей час гавкав у вольєрі», – розповідає жінка.

Кудлата вівчарка не затихає, поки ми залишаємось на подвір'ї. Надія Василівна – невисока короткострижена білявка. Вона народилась у Чорнобилі та все життя провела тут. «Найважче було в 90-х, а не зараз. Тоді тут було все суворіше – пропуск лише з дозволу міліції, продуктів майже не було. Ми все самі вирощували тут же на городах. Те і їли, – розповідає жінка. – І тоді не було в нас бажання виїхати. І зараз немає. Я вже звикла до того, що тут живу».

«Мені нічого вже не потрібно, єдине прохання – жити до смерті на своїй землі, бути похованим біля своїх батьків, – каже вона. – Я не знаю, скільки мені залишилося на цьому світі, але їхати не хочу».

Росіяни пограбували Чорнобиль. Трощили ті будинки, де жили працівники, розграбували всі магазини, поліцейську частину, пожежну та музей. Вивезли навіть чи не єдиний залишений в Україні пам'ятник вождю комунізму Володимиру Леніну, який стояв на центральній площі міста.

«У лабораторії вони вкрали контейнери з радіоактивними матеріалами, які мають зберігатися в особливих умовах. У райуправлінні поліції Чорнобиля з кімнати речових доказів вкрали роги оленя, які були вилучені в одного чоловіка – він намагався їх вивезти за периметр, – розповідає начальник поліції зони Сергій Чумак. – Вони дуже  “фонили” і, звісно, небезпечні для людини. Напевно, вирішили, що це найкращий елемент декору для їхнього житла. Не виняток, що хтось уже отримав серйозну дозу радіації».
 

«Зараз страшно в ліс ходити – можуть бути міни»

Села самопоселенців у зоні відчуження – електрифіковані. Щомісяця їм раніше привозили пенсію. Раз на п’ять тижнів навіть приїжджав автомагазин із найнеобхіднішим. Але це все було до 24 лютого. Нині ж вони часто у напів ізоляції - лікарі з медпункту в Чорнобилі виїхали. Залишився лише один магазин з трьох довоєнних. Поштове відділення закрите, пожежна частина розграбована, як і сама станція АЕС. Продукти їм привозять з Києва родичі чи волонтери. Після аварії 1986-го, всі три сотні мешканців села Куповате були евакуйовані. Але вже через три місяці сюди повернулись перші мешканці. Виявилось, що село не накрила радіаційна хмара. Тай комусь треба було працювати на експериментальній фермі, яка не припинила роботу навіть після вибуху на станції. Просто змінила профіль на дослідження впливу радіації на рослини.

«Якби я в Києві лишилась, давно б уже померла. Погано себе відчувала на чужині», - каже пані Софія Совіта. Їй вже за 80 років. Живе у дерев'яній хаті з величезним обійстям. Біля дому посаджений виноград, за хатою видніється город з рівними рядками капусти та моркви.


Мешканка відселеного села Куповате біля власного будинку. Пані Софія за всю окупацію не бачила жодного російського солдата. | Фото: © Андрій Жигайло З 1990-го року Верховна Рада УРСР заборонила перебувати і поселятися в селах зони відчуження без спеціального дозволу. Але за два десятки років місцеві знайшли спільну мову з адміністрацією. В селі Куповате нині проживають 10 самоселів – переважно люди, яким понад 80 років. Пані Софія жартівливо називає їх “наші дівчата”. За їхніми словами, окупантів вони не бачили – можливо, російські солдати просто не знали, що люди живуть тут.

На питання, як виживали протягом усього часу окупації – завдяки консервації та городам. Запасів у пані Софії – повна комора. Всі закрутки виготовлені з вирощених на городі овочів. «Зараз страшно в ліс ходити – можуть бути міни. Часто чути, як щось вибухає в лісі – чи то військові стріляють чи тварини підриваються. Лісники розказували, що бачили тіла лосів і вовка, які попали на якісь міни», – розповідає жінка.

Мобільні телефони заряджали за допомогою встановлених на будинку сонячних батарей і навіть мали можливість дізнаватися про новини завдяки проведеному інтернету. «Це все мені внук поставив. В Києві десь в ІТ працює. І котла, електрику, навіть інтернет. Він вже приїжджав – ледь не силою хотів мене вивезти звідси. Казав, що відправить до Берліна, де його жінка з дітьми. Но я не поїду. Моє місце тут!»

листопад 2022