Художні твори чи нон-фікшн? Елітарна література чи белетристика? Ми запитали сімох українців* та українок про момент, коли після 24 лютого вони знову взяли в руки книжку. Яку саме і чому.
Олександр Михед: Стівен Кінг – «Острів Дума»
Я письменник, тому читання й письмо є невід'ємними частинами мого повсякдення. Однак мені знадобилося близько двох місяців після початку повномасштабного вторгнення, щоб віднайти в читанні новий сенс і випрацювати новий підхід. І робив я це цілком свідомо, крок за кроком, що в ретроспективі видається мені доволі кумедним. Спочатку намагався читати класику і шукав відповіді там. Потім спробував читати російську класику, щоб знайти відповіді у ній. Після того спробував прочитати Новий Заповіт, бо ніколи не читав його до кінця. Пробував і нон-фікшн, і белетристику, і детективні романи, але нічого не допомагало.А тоді в якийсь момент подумав: може, краще знову почати спочатку, з підліткових років? Може, так мені вдасться заново віднайти радість від читання? І я повернувся до автора, з якого розпочався мій читацький шлях, коли мені було дванадцять. Цей автор – Стівен Кінг.
Я взявся за його роман «Острів Дума» (Duma Key), якого раніше не читав. В ньому йдеться про чоловіка, якого наполовину спаралізувало після автокатастрофи, також він втратив руку. Та всупереч цьому відкриває у собі талант до малювання і реалізує його. Ну, і звісно, там є також сюжетна лінія з мотивами хорору… але кому він здався, той хорор?
Читання книги улюбленого автора про травмованого чоловіка, який переосмислює і заново будує своє життя, книжки в майже 700 сторінок в жахливому перекладі українською, стало для мене своєрідною формою медитації. Цю книгу читав близько трьох місяців.
Олександр Михед (34 роки) – український письменник, літературознавець та куратор. 24 лютого разом з дружиною виїхали з Гостомеля до м. Чернівці на заході України. 28 лютого записався добровольцем до Збройних Сил України. Кілька місяців служив в Чернівцях, а зараз перебуває у Києві. Його остання книжка «Я змішаю твою кров із вугіллям. Зрозуміти український Схід» нещодавно вийшла в німецькому перекладі.
Альона Вишницька : Оксана Галан – «Із ким я живу. Короткий курс для розуміння собаки»
Після 24 лютого книжки не йшли мені до рук. Тільки через 8 місяців знову змогла читати. Це була книжка про поводження з собаками. Її мені подарувала подруга з особливої нагоди: цього літа ми взяли собаку з притулку для тварин. Називається «Із ким я живу».Наша собачка – «дитя війни», у неї є певні проблеми з поведінкою. Ми хотіли краще зрозуміти її психіку. Саме нині за наших важких часів багатьом собакам потрібна людина, яка даруватиме їм любов.
Спочатку давалось не так-то й легко. Завжди відчувала певні труднощі з концентрацією під час читання або перегляду довгих фільмів. Музику ще й досі не можу слухати, сама не знаю, чому. У березні-квітні була впевнена, що мені більше ніколи не захочеться читати або дивитись кіно. Але тоді почала дивитись якісь дурнуваті відосики, щоб принаймні на якийсь час відволіктись від своїх думок.
Але читати по-справжньому досі не можу. Для мене це дуже дивно, тому що раніше неймовірно багато читала. Я філологиня. Люблю книги. Для мене вони дуже важливі. Але зараз немовби відрізана від них – і не знаю, чи повернуться вони до мене знову.
Альона Вишницька – журналістка та проєктна менеджерка. В перші дні війни створила медійний проєкт War. Stories from Ukraine (Instagram, Facebook), де люди розповідають про свій досвід проживання війни. Альона мешкає у Києві зі своїм партнером та їхньою спільною собакою Смерічкою.
Анна Погребна: Рей Ґамаш – «Гарет Джонс: Свідок Голодомору»
Читання завжди давалось мені легко. Свою першу «воєнну» книжку почала читати вже в кінці лютого, сидячи в маленькому підвалі нашого будинку в Сумах разом з мамою, її другом, моїми свекром та свекрухою і нашою кицькою.Книжка була в мене на смартфоні, називалась «Гарет Джонс: Свідок Голодомору» (Gareth Jones: Eyewitness to the Holodomor). Допомогла зосередитись та не впадати в паніку. Я й досі читаю багато книжок про війну, зокрема про війну в Югославії. Починаючи з лютого, прочитала майже всі книжки Славенки Дракуліч, серед них книгу «Кафе Європа - Життя після комунізму» (Café Europa: Life After Communism). Чому саме ці твори? Мабуть, намагаюсь знайти історичні паралелі та зв’язки й таким чином дати відповідь на питання, чому почалась війна.
Також у мене є товстелезна книжка, яка називається «Після війни. Історія Європи від 1945 року» (Postwar: A History of Europe Since 1945). Її написав історик Тоні Джадт, і в ній розповідається про Європу після Другої світової війни. Її зараз багато хто читає. Декому вона допомагає заспокоїтися, наче на хвилинку переносить в майбутнє, забуваючи, що наше життя охопила війна. Ми уявляємо собі, ніби вона вже закінчилась. Ніби ми вже перемогли.
Анна Погребна – онлайн-редакторка українського державного мовника «Суспільне». На початку війни вона перебувала в м. Суми, яке було оточене російськими військами. Анні та її чоловіку вдалося залишити місто через перший «зелений коридор». Сьогодні вона працює в Києві та разом з колегами створює матеріали про українських військових та культурних діячів, які захищають країну.
Максим Вертелецький: Стівен Еріксон – «Малазанська книга померлих»
До повномасштабного вторгнення я часто читав. Спробував знову аж у квітні. Однією з перших прочитав «Трубадури імперії: Російська література та колоніалізм» (Imperial Knowledge: Russian Literature and Colonialism) Еви Томпсон. Там йдеться про російську колоніальну літературу і пояснюється, чому росіяни називають її «великою російською літературою». Як література – Достоєвський та інша ахінея – відтворюють їхні колоніальні погляди, і чому, власне, це все є ахінея. Так можна краще зрозуміти політику Росії та їхні пропагандистські мотто типу «мы один народ», і зрозуміти, чому європейські країни так довго не розпізнавали в цьому колоніальну нісенітницю.Це дуже хороша книга, але читати її було важко. Мені треба було постійно зосереджуватися. Два місяці сидів над нею, але так і не дочитав. Не знаю, коли знову буду в змозі читати такі книжки.
Єдина книжка, яку мені дійсно вдалось прочитати з лютого, це «Малазанська книга полеглих» (Malazan Book of the Fallen) Стівена Еріксона. Такі казкові книги – єдине, що можу читати. Всілякі фентезі з драконами, лицарями і тому подібне. Це втеча від реальності, занурення у пригоду. І цю книгу читаю без проблем, не потрібно напружувати увагу, бо все написано дуже просто. Я читаю її щодня по 15-20 хвилин, поки їду в метро на роботу.
Максим Вертелецький – керівник відділу промоції та дистрибуції Довженко-Центру в Києві. Коли почалось вторгнення, він зі своєю дівчиною виїхав до м. Рівне на північному заході України, де провадив волонтерську діяльність. У березні організував покази українських фільмів для інших біженців у тамтешньому ляльковому театрі. У квітні Максим повернувся до Києва, щоб продовжити роботу в Довженко-Центрі.
Ганна Соколова: Донна Тартт – «Щиголь»
Вперше прочитала книгу з початку до кінця аж улітку. Для мене це дуже незвично: зазвичай постійно щось читаю. Але з 24 лютого дуже важко зосередитись. Систематично намагалась знову почати читати, але марно. Власне, була дуже збентежена, у мене було багато проблем. Тому переважно я була зайнята їх вирішенням.І тоді аж улітку мені вдалось взяти до рук книгу – під час відпустки в Німеччині. Цікаво, що тоді збиралась прочитати книгу Сергія Жадана «Anarchy in the UKR», але, як на лихо, забула її в автобусі Перемишль-Берлін. Згодом подруга подарувала мені «Щиголь» (The Goldfinch) Донни Тарт. Почала її у Німеччині, а закінчила в Києві.
Це дуже важка історія про чоловіка, який втрачає матір у теракті, і близького друга, який виживає в тому ж теракті. Це розповідь про його вкрай непросте життя. Читала книгу російською мовою. Це зайняло десь місяць. Зараз можу сказати, що знову почала читати. Мені нарешті вдається зосередитися на одній книзі, на одній темі.
Відтоді також прочитала багато нонфікшн-коміксів, перекладених українською. Зараз в українському перекладі виходить чимало іноземних графічних новел та коміксів, цим займається видавництво «Видавництво». Наприклад, «Про тиранію» (On Tyranny) Тімоті Снайдера, або ж комікси про історію українського фемінізму та історію сексу.
Ганна Соколова – українська журналістка з Харкова. На початку війни Ганна з хлопцем виїхали до Львівської області, щоб евакуювати свою собаку. Після цього повернулась до Харкова і спробувала працювати там. Втім, через щонічні ракетні обстріли відчула, що змушена переїхати до Києва. Зараз Ганна продовжує повідомляти новини зі сходу України.
Євген Спірін: СлавенкА Дракуліч – «Вони б і мухи не скривдили»
Першу книгу прочитав в кінці травня – Славенки Дракуліч «Вони б і мухи не скривдили» (They would never hurt a fly) про геноцид в Югославії, Косово та Боснії. Вона мене зацікавила, бо бачив, що відбувається навколо мене. В книжці йдеться про те, як сусід вбивав сусіда. Моя дружина застерегла: «Знаєш, читати цю книжку – так собі ідея». Але мені сподобалась. Допомогла зрозуміти людей в Україні, а також збагнути, що відбулося у моєму оточенні. Зараз читаю «Югославія, моя батьківщина» (Yugoslavia, my Homeland) Ґорана Войновича. Там також йдеться про війну в Югославії.Євген Спірін – уродженець Луганська. Євгену було 17, коли він почав працювати у морзі. Зараз мешкає в Києві та працює головним редактором українського новинного порталу babel.ua. Коли знайшли перші тіла в м. Буча під Києвом, зголосився взяти на себе організацію поховань.
Юрій Павельчук: Дж. Р. Р. Толкін – «Гобіт»
Взагалі люблю читати, але тепер у мене є Твіттер [сміється]. Після 24 лютого? Дайте-но подумати. Востаннє читав книжку ще навесні. Це був «Гобіт» (The Hobbit, or There and Back Again). В оригіналі. Це книга мого дитинства. Я вперше прочитав її, коли мені було 10. І після цього часто перечитував.Це не моя улюблена, але якось так склалось, що я обрав саме її. Дає відчуття безпеки. Коли навколо колосальні труднощі, можна просто зануритися в таку книжку і перенестися в інше місце, тепле й знайоме. Це про розраду і про безпеку.
Чи читав я ще що-небудь… не пригадаю. Але з лютого часто згадую книжку Астрід Ліндґрен «Брати Лев’яче Серце» (Bröderna Lejonhjärta). Колись читав у дитинстві. Власне, це дитяча книжка. Але, можливо, не така вже й дитяча, як може здатися.
Юрій Павельчук працює у сфері клінічних досліджень і здебільшого курсує лікарнями в різних куточках країни. Протягом перших шести тижнів повномасштабного вторгнення на своїй машині евакуював людей з Києва в західні області України.
грудень 2022