Коли почалась російська загарбницька війна проти України, багато хто з пострадянської діаспори усвідомив: вони не «росіяни», до яких їх за звичкою узагальнюють в Німеччині. Їхня ідентичність складна й різноманітна. Тож і журналіст Артур Вайґандт, народжений у Казахстані, також перейнявся питанням: «Хто я такий? Хто ми такі?». Відповіді він шукатиме в Україні, на одній з його батьківщин.
«Ви народилися в Успенці? Маєте український паспорт?» , — запитує мене прикордонник, проглядаючи мій паспорт громадянина Німеччини. «Я народився не в українській Успенці, а в казахській», – відповідаю йому. Службовець змірює мене поглядом, піднімає брови, простягає мені мій документ з маленького віконечка своєї кабіни і каже: «Проїжджайте».В колишньому Радянському Союзі було щонайменше шість таких Успенок. Моє рідне село Успенка заснували в Казахстані депортовані українці ще до російської революції. Там співіснували різні національності, зібрані в Союзі. «Що ж залишилось від цього світовідчуття?», — міркую я відтоді, як стався цей випадок на кордоні.
Спадок Радянського Союзу: російська мова, шрам від прививки, культура харчування
Казахи, грузини, білоруси, німці Поволжя та українці — всі вони мали радянський паспорт. Відрізнялась національність, прописана в ньому режимом. Радянський Союз натягав на себе светр багатокультурності, щоб підтримувати образ дружби народів. У казахській Успенці щороку святкували день народів.Молодь вбиралась у національний одяг, демонструючи мешканцям села, як багато культур живуть тут разом. От тільки про національну мову не йшлося: всі незмінно говорили російською. Так і постала радянська людина. Нібито поєднуючи в собі всі культури, вона насправді була русифікованою. А тоді на початку дев’яностих Радянського Союзу не стало. Він залишив людям російську мову, білий рубчик від щеплення проти віспи та розсип кулінарних скарбів, від узбекських манти до українського борщу.
Усе це — мову, щеплення від віспи і культуру харчування — взяла з собою в дев’яності і моя родина. Як і багато інших сімей колишнього Союзу, ми виїхали до Німеччини. Ми належали до родин, які спіткала Kriegsfolgeschicksal — «доля, зумовлена наслідками війни», зокрема депортацією російських німців. Тоді Німеччина спокутувала провину перед Радянським Союзом. Ті, хто мав єврейське коріння, ставали контингентними біженцями. Мій батько, російський німець, взяв із собою матір, яка народилась у Казахстані та мала казахський паспорт. Але коли я запитав маму, чи вона казашка, то вона заперечила: «Я білоруска та українка».
Російський світ відступає, обороняючись
Вже пізно. У блакитному бусі-фольксвагені я проїжджаю український блокпост. Через російські атаки, спрямовані на знищення енергетичної інфраструктури, країна занурилась в цілковиту темряву. Минає півгодини, і на узбіччі вигулькує дорожній вказівник «Баланда»: це назва української річки, а водночас і прізвище мого діда. Що для мене означає Україна? Під час Другої світової війни мого діда депортували до Казахстану. Сьогодні я їду до Миколаєва — міста, де він народився.Проглядаючи стрічку інстаграму, я бачу, як багато представників пострадянської діаспори відкривають свої корені. Публікації, історії, відео. Раніше ми всі були росіянами. Від початку російської загарбницької війни проти України російський світ веде ар’єргардний бій — тобто відступає, обороняючись. І марно звинувачувати в його занепаді Україну, Білорусь, Грузію чи Казахстан. Винна в цьому лише московська влада та її безкінечна захланність в насаджуванні російської тоталітарності. Багато людей сьогодні розуміють, що вони зовсім не «росіяни», як їх звикли називати в Німеччині. Ці люди знаходять інші самоназви, такі як «носії пострадянської ідентичності» або ж Post-Ost, широкий термін для тих, хто віднаходить себе між кількома різними культурами. Вони не українці, не білоруси, не німці, не росіяни, але усе це разом і водночас. Тим часом інші радикалізуються. Вони стають росіянами, саме тими росіянами, до яких і про яких говорить російська пропаганда. І нерідко мріють про повернення Радянського Союзу.
За столом Радянського Союзу було місце для всіх, хоча вміст тарілок сильно відрізнявся. Зрештою цей стіл розвалився: Радянський Союз розпався, залишивши по собі ідентичність, відчуття, що ти хтось більший, ніж просто росіянин, українець, білорус чи казах. Навіть у Грузії чи Вірменії в розмовах як з літніми людьми, так і з молоддю ми згадували цю взаємопов’язаність. Український Євромайдан змінив природу пострадянської ідентичності для багатьох. Для мене це також була невідворотна зміна. Я збагнув, що пострадянська ідентичність діаспори тепер розпадається на багато окремих ідентичностей.
Втрата ідентичності — це втрата батьківщини
Радянський союз мертвий. Російська імперія мертва. Російська культура за кордоном, прагнучи тоталітарності та поглинання, тим самим невпинно наближає свою загибель. Але що ж залишається нам, дітям східного блоку, пострадянським мігрантам? Залишається відчуття втраченої батьківщини серед німецької діаспори та пошук нових способів самовизначення. Прагнення України викорінити російську тоталітарність на фізичному та культурному рівні змінило для діаспори все і поставило нас перед непростими питаннями.Чи можу я відчувати себе українцем або білорусом, якщо я не володію жодною з цих мов? Чи можу я почуватися німцем — адже я пишу й розмовляю німецькою? Мій закордонний паспорт каже мені: ти німець, але німець з Успенки. «Хто я такий? Хто ми такі?», — шепочу я про себе. У Львові я сідаю в потяг до Одеси, а звідти прямую до Миколаєва в автобусі разом з гуртом молодих солдатів. Всюди чути українську мову, тоді російську, тоді додається суржик. І я розумію: в цій війні йдеться не про мову. Це війна за свободу самостійно обирати свою ідентичність. Ідентичність — це і є батьківщина. Втратити ідентичність означає втратити батьківщину.
У Миколаєві виють сирени. Працює ППО: треба відбити черговий напад росіян. Я чую, як у небі наді мною щось вибухає. Здається, людям довкола до цього байдуже. Ось жінка, налаштувавши LED-підсвітку, знімає на смартфон сторіз в інстаграм. Літні чоловіки грають у шахи. Молодики смалять цигарки на лавці в центральному парку. Мене проймає трепіт, я сідаю в таксі і вибачаюсь перед таксистом за те, що розмовляю російською.
Він відмахується:
«У нас двомовне місто, не вибачайся. Ти ж іноземець? Звідки ти?»
«Я народився в Казахстані, а живу в Німеччині», — відповідаю я.
«Нічого, якщо я закурю?», — питає він і підпалює цигарку до того, як я встигаю відповісти. «А що ж ти робиш у Миколаєві?», — продовжує він.
«Мені дуже хотілось побачити місто, в якому народився мій дідусь», — відповідаю я, мимохіть стискаючи руки. Він дивиться на мене в дзеркало заднього виду.
«Що ж, вітаю на історичній батьківщині. Бач, старий світ розвалюється. Ну, і воно на краще. Але нашу спільну історію забувати не можна», — каже він. «Так, не можна забувати нашу спільну історію — і наші спільні травми», — додаю я.
лютий 2023