Війна об’єднала українську журналістку та режисерку Інгу Пилипчук з її матір’ю. Це не перша катастрофа, яку вони переживають разом. Коло замкнулось?
Перший рік війни показав, що все може бути набагато гірше, ніж я могла собі навіть уявити. Цей рік змусив мене усвідомити: міста, в яких я була щасливою, можуть бути знищені вщент. Найкращі, найрідніші люди будь-якої миті можуть загинути, якщо ракета влучить у вікно їхньої вітальні, або ж від поранення на фронті. За цим спостерігає весь світ і не знаходить способів зупинити це насильство. А дехто навіть вимагає від України не чинити опір цій жахливій несправедливості і здатися.
Колись дві години в літаку – а тепер 7 хвилин пішки
Водночас за цей рік війни зменшилася дистанція між мною і мамою. Впродовж 14 років ми жили в різних містах (я переїхала до Берліна у 2008), а тепер вона мешкає неподалік: до неї лише сім хвилин пішки. Колись це були 2 години в літаку. Її київська квартира розташована зовсім поруч з аеропортом «Київ». Пам’ятаю, як добре було одразу після посадки йти додому з маленькою колісною валізкою.Уже рік немає літаків ані до Києва, ані до Львова чи іншого українського міста. Росія витрачає колосальні суми грошей, щоб обстрілювати, бомбардувати, нищити Україну. Ми з мамою щодня читаємо про це в Telegram-каналах, і від цих новин ціпеніємо з телефоном у руках: «Ти бачила, росіяни знову випустили 50 ракет?» – «Так, бачила».
Ми живемо в обох цих реальностях водночас: ми горюємо й ненавидимо, мовчимо й зітхаємо, а за п‘ять хвилин розглядаємо відтінки моря.
Стільки страху й розпачу я ще не переживала
Бути так далеко від дому і знати, що переживають люди, яких ти любиш, боляче. Це особливий біль, фізичним його не назвеш, але він постійно присутній на якомусь рівні свідомості. Наприкінці червня 2022 року ми з мамою провели кілька днів на Балтійському морі. Казкова літня погода, прохолодне море, солоне повітря. В перший же день після приїзду ми дізналися про ракетну атаку на торговельний центр в Кременчуці: 59 людей поранено, 20 загинули. Ми живемо в обох цих реальностях водночас: ми горюємо й ненавидимо, мовчимо й зітхаємо, а за п‘ять хвилин розглядаємо відтінки моря.24 лютого 2022 року, коли росія напала на Україну, моя мама була в Києві. Два з половиною дні вона провела між бомбосховищем і своєю квартирою: за ці два дні я пережила такий страх і розпач, як ніколи в житті. Телефонного зв’язку з нею часто не було годинами, та водночас між нами сформувався такий сильний зв’язок, яким він, можливо, був тільки в дитинстві. По Whatsapp я переконала її виїхати в Німеччину. «Тепер я знаю, що ти справді мене любиш», – зізналася вона мені під час нашої першої вечері в Берліні.
Кадр із фільму «Моя мама, війна та я»
| © Інга Пилипчук | JÁDU - jadumagazin.eu
Це не гепі-енд, а початок нової історії
Цей момент може здатися своєрідним гепі-ендом: жінка, врятувавшись від війни, возз’єднується з донькою. Та насправді це лише початок іншої, нової історії. В мене з’явились нові обов’язки: я відводила маму у Woolworth по нові каструлі та сковорідки, ходила з нею до соціальної служби, до районної адміністрації, до відомства з питань іноземців, у фітнес-зал, в кіно, до лікаря. І ось у той момент, коли я відводила маму з рюкзаком за плечима на перший урок німецької мови, і ще й заняття волею випадку проходило в приміщенні початкової школи, я остаточно усвідомила: ми помінялися ролями. Вона виростила мене, а тепер я відповідальна за неї.Це розуміння мені далося непросто. В українській культурі, як і в багатьох інших, є популярний наратив, що діти мають певний борг перед своїми батьками і тому повинні про них дбати, коли ті хворіють і старіють. Я часто противилася цьому наративу. Чому кровний зв’язок автоматично має означати таку тотальну відповідальність, та ще й на все життя?
Мені було б простіше сприймати це так: я допомагаю мамі, бо вона хороша людина, бо вона мені подобається, а не просто тому, що вона моя матір. Я допомагаю їй так само, як іншим людям з України, так, як можу. Але, як не крути, я відчуваю за неї більшу відповідальність, ніж за інших.
Я хотіла би, щоби наші з мамою стосунки були позбавлені страху. Бо в дитинстві страхів було і так задосить.
Життя в постійному перехідному стані
Моїй мамі 65, і вона вивчає новий для себе світ. А я маю чарівний ключ до цього світу – німецьку мову – і можу допомогти їй швидше відмикати двері. Я знаю, як працює ця реальність, і передаю це знання їй. Інколи я відчуваю, що це мене виснажує. Це зміни, які я не обирала.Мамі важко не тільки призвичаїтися до нової реальності, але й передусім жити в двох світах одночасно. Сумувати за домівкою, чекати літа, потім осені, потім весни й завжди перебувати поміж «тут» і «там», зависати в цьому перехідному стані. Я захоплююся тим, як попри все їй це вдається.
Кадр із фільму «Моя мама, війна та я»
| © Інга Пилипчук | JÁDU - jadumagazin.eu
Війна змінює нас. Тепер ми спілкуємося між собою не російською, а українською. Раніше я думала, що мені важко буде відмовитися від російської мови, «мови матері» («Muttersprache»), як кажуть німецькою, адже нею я говорила з дитинства. Але сьогодні я настільки не хочу мати нічого спільного з росією, що російська мова немовби автоматично вимкнулася в моїй голові.
Дві катастрофи, що тісно поєднали наші життя
Коли мама була мною вагітна, вибухнув четвертий реактор Чорнобильської АЕС (цю історію я вже розповідала в іншому есеї). Тоді вона разом із моїм батьком мешкала в Києві, всього за 150 кілометрів від місця катастрофи, в тій самій квартирі, з якої вона виїхала минулого року. Мій батько помер шість років тому.Тоді, у травні 1986ого, мамі довелося втікати в переповненому потязі, щоб урятувати себе і мене. У вересні на світ з’явилась я, саме на її день народження. Майже 36 років по тому мама знову опинилася в переповненому потязі, який прямував на захід. Цього разу вона їхала до мене. Чомусь ці дві історії завжди зливаються в одну, коли мама їх розповідає. Дві катастрофи, що тісно поєднують наші життя. І я запитую себе: може, коло замкнулось? Може, це наш шанс заново пізнати одна одну?
Я вирішила зняти фільм
Я хотіла би, щоби наші з мамою стосунки були позбавлені страху. Бо в дитинстві страхів було і так задосить: постійна підозра, що зі мною може бути щось не так, адже я «дитина Чорнобиля». Сьогодні я знаю, що зі мною в цілому все гаразд.Однак чи можна побудувати інші стосунки, коли не лише минуле, але й сьогодення просякнуте страхом? Коли кожен день несе загрозу, що наші міста можуть знищити, а наші друзі можуть загинути? І хоча я не маю відповіді на це питання, я вирішила зафіксувати цей процес. Зараз я працюю над фільмом «Моя мама, війна та я» («Meine Mutter, der Krieg und ich», робоча назва). Сподіваюся, що ця робота принесе мені нові відкриття.
Тизер:
березень 2023