Українці та чехи  Складнощі діалогу

Тисячі українських біженців уже як рік проживають в Чехії. За цей час суспільство зіткнулось з низкою викликів. Проте навіть у найважчі часи є способи як долати хибні стереотипи та шукати шляхи міжкультурного діалогу. Зокрема мистецькі проекти на практиці це показують. Як саме – пояснює український емігрант.

«За даними ООН, у зв’язку з війною, на теренах Євросоюзу налічується понад 8 мільйонів українських біженців… «Майже третина громадян змушено залишила домівки і на сьогодні це одна з найбільших криз переміщення людей в світі…»

Заголовки й цифри – перше, що врізається у свідомість, малюючи в уяві скажені лічильники. «І я теж одна із цих цифр…» – звучить в голові й сприйняття цього стає ще більш загостреним.

Прага. Центр. Вацлавська площа, в народі «Вацлавак». Звичний будень – потоки облич, сміх туристів, діалоги місцевих. А поміж тим, то тут, то там, то слово, то фраза чується українською. Тут її помітно й багато, навіть поряд з такою ж помітною російською.

Чеська Республіка, як відомо, стала місцем прихистку для понад 470 тис. українців. І якщо згадати представників «Празької школи» (культурна еміграція 1920-х років), толерантність Томаша Масарика до українців як до нацменшини в часи першої республіки, чи хвилю трудової еміграції в 1990-х – 2000-х роках, а до цього додати дійсну підтримку уряду Фіали, то можна подумати про її цілковиту безумовність та уявити доволі ідилічну картину діалогу наших двох народів. Але красиві констатації газетних передовиць, на жаль, не можуть охопити усіх проблем та неоднозначностей цієї розмови.

«Ukrajinský uprchlík»

Після 24 лютого 2022 року і чехам, і українцям довелось відкрити для себе новий образ, увінчаний терміном «ukrajinský uprchlík» («український біженець»). Образ, якому випало на долю пізнати не лише втрату домівки, усі суперечності міжнаціональних відносин, а й власним досвідом підтвердити помилковість низки стереотипів як про себе, так і про свою країну. Стереотипів в мисленні своїх співвітчизників і багатьох чехів. Зрозуміти, що втекти від війни так само нереально, як і від власної тіні. Адже якщо ти біженець, то де б ти не був, куди б не приїхав, ця війна завше буде з тобою, бо ти є її виявом та наслідком, а відтак нею. І коли навіть здаватиметься, що на мить вдалось сховатися від її гулу на тлі мирного життя європейців, вона все одно явиться тобі величезними чергами в центрах допомоги та місцях соціальних виплат, втомленими обличчями, плачем дітей на руках, сварками, зривами… Це випало і випаде пройти усім. Так само як з подивом спізнати, що деякі чехи погано ознайомлені з реаліями українського довоєнного життя, бо малюється воно їм на рівні країни «третього світу» з тотальною бідністю, корупцією та відсталістю мало не в усіх сферах. Звідси як щирий подив що «українці тікають від війни на дорогих авто», так і відповідно докір – «чому вони претендують на фінансову підтримку?!» Або ж цілковито курйозне – якось одна чешка вказала мені на перероблений зі старої швейної машини «Singer» столик у кафе (якими у свій час, ще на початку 2000-х, могла похвалитись мало не кожна львівська кав’ярня), поцікавившись, чи знаю я що це таке?

Так зостається лише сумно резюмувати – Україна надто мало займалася сферою нашого міжнаціонального та міжкультурного діалогу. І сподіватись на те, що цю репрезентативну функцію візьмуть на себе заробітчани, було надто помилковим. З одного боку через те, що перед ними життя ставило інші цілі, а з іншого, що за десятиліття саме їхній образ та поведінка на теренах Чехії стали певним уособленням сприйняття усіх українців загалом і подекуди будувалось на не найкращих прикладах.

Штучна демонізація

У вересні-жовтні присутнім тут у Празі довелось пересвідчитись як гібридність цієї війни сповна розіграла цю карту у власних цілях. Тоді Вацлавак став полем супротиву двох наративів, де перші хотіли засвідчити підтримку України, а другі використовували у своїй риториці досить широкий спектр тез. Йдеться від обурення на здорожчання цін за енергоносії на тлі «невиправданих преференцій для українських біженців», до взагалі «відмінити українцям статус особи з тимчасовим захистом, щоб позбавити їх можливості залишитися в Чехії опісля закінчення війни» та «зупинити сплановане розбавлення чеської нації».

Завдяки вдало скроєним інформаційним маніпуляціям для частки чеського суспільства образ українця опісля штучної демонізації набув ворожих рис і став об’єктом не лише відкритого хейту, а й вини за всі економічні негаразди. Це доводилось чути в крамницях, касах, на вулицях, зупинках, читати в написах вагонів метро чорним маркером у формулюванні: «Петер Фіала – прем’єр України!» Тож поки українці в Україні живуть приступами повітряної тривоги та новими ракетними обстрілами, українці в Чехії існують в парадигмі між «навіщо ви туди поперлися» та «скільки ще вас тут терпіти?», або ж «коли збираєтесь додому?». Натомість російська експансія, розливаючись за межі визначених ліній фронту, дійшла вже аж до центру Праги, розділяючи і нас, і чеське суспільство на дві відчужені половини, мов унаочнюючи те, як ця війна бере початок з далеких вибухів і тріщинами проходить далеко за свої межі. І тріщини ці руйнують і ширяться, проковтуючи у своїх темних нетрях наміри, намагання, все хороше й цінне, людське й гуманістичне, ідеї, програми, декларації, а заразом і життя.

Про це важко не думати, від цього не можливо сховатись, з цим щось потрібно робити. І я навіть не помічаю, як зникаю мощеною вуличкою з Вацлаваку і опиняюсь перед головним залізничним вокзалом. Місцем, куди щодня прибуває чергова хвиля новоприбулих з цілого великого світу. Наших виявляється і тут вдосталь. Хтось працює, хтось тут вперше. Таких видно по розгублених обличчях. І знову виринають лічильники, кадри з новин, передовиці статей, обличчя, політики, фрази, обіцянки, погрози… Серце по- трохи стискається і якось хочеться перевести від цього всього дух. Знайти нарешті відповідь на здавалось би просте запитання: «Невже з цього немає виходу?».

Мистецтво, яке єднає

В загальній суєті погляд раптом помічає невелику групу людей біля ятки з написом «Міські театри Праги». Вони чомусь нікуди не квапляться, стоять то поодинці, то парами, чим привертають до себе увагу цікавих. За мить вони одягають навушники і так бере старт їхня незвичайна подорож.
 
Ця історія занурює в себе непомітно. З першими звуками дійсність, яку ти щойно бачив сприймав як добре відому, починає видозмінюватись, віддалятись. Герої не виходять, як звично, на сцену. Спершу ти вловлюєш їх у поспіху перехожих, в обличчях приїжджих, аж доки фраза за фразою й вони вже сміливо ведуть тебе за собою.

Все починається з початку, з життя. З того, ще ДО воєнного, десь у Києві, на вулицях, у квартирах, в турботах, мріях, планах, як і у кожного, хто не очікує, що завтра з першим залпом сирени усе це раптом зміниться. А далі, крок за кроком, тембр за тембром, і на основі «двадцяти трьох годин інтервʼю-сповідей різних українців, які під час війни опинились у різних життєвих обставинах» сплітається сюжет, в якому герої ведуть нас вокзалом, своїм приватним шляхом, згодом думками, питаннями й категоріями, які тепер доводиться переосмислити. І їм, і нам. Так ми разом з ними по-новому оцінюємо спочатку їхні, а потім вже й свої «спогади», «мрії», «минуле», «нереалізовані бажання», «дрібниці», «цінності», «пусте» чи «важливе»… Час від часу нас приводять до тями звуки вокзалу, голос диктора, як своєрідне нагадування про дійсність, про час, про те, що все минає… Так виринає наступна локація вокзалу й наступна тема, потім ще наступна. Разом з героями торкаємось роздумів про війну, пошуків себе в нових реаліях, особистого вибору, еміграції, компромісу з совістю, страху зізнатися собі в його відсутності або ж навпаки. Нам випадає нагода врешті щось у собі прийняти чи з чимось змиритись, почути й озвучити те, у чому подекуди боялись зізнатись. Зрозуміти, що зі своїми муками совісті не одні, так само як не одні у власних рішеннях – «поїхати», чи «зостатися» і вже неважливо – з дому, чи навпаки. Не одні у пошуку сенсу у житті, в цих обставинах, у бажанні все-таки бути щасливими, у праві на це. В намаганні це щастя й надалі шукати, і знайти.
 
У такий спосіб не помічаємо кінця. Його як такого немає. Герої залишають нас тихо, й ми просто опиняємось на пульсуючому пероні, на одинці з власними думками, відповідями. У довгій паузі, заповненій музикою та гуркоту потягів, ніхто не говорить ні слова. Дехто з українців плаче, хтось когось обіймає, хтось дивиться у далекий горизонт, до якого тягнуться блискучі рельси. І тут починається щось невловиме, зате помітне і це, мабуть, найбільша магія – у присутніх дещо змінюється погляд, кожен кожному стає ніби ближчим, хоч нас різнять мови, культури, історія… але ми таки збігаємось на тому, що нас об’єднує – загальнолюдських цінностях, потребах, бажанні бути щасливими.

Ми зникаємо своїми траєкторіями, але вже трохи видозміненими. І все, чого потребували – простої розмови. Людей, яких навіть не бачили, але саме це дало змогу усім зазирнути у себе, а відтак побачити тих, хто поруч. І хоча між нами багато різного й такого, на чому всіляко намагаються зманіпулювати політики, все ж у нас залишається шанс подолати усі прірви й розбіжності простими розмовами, і вкотре прийти до простої істини, що найкращими ліками від криз комунікації є сама комунікація. Завдяки мистецьким проектам в українців є шанс по-новому заявити про себе, а також протистояти впливу пропаганди, що в умовах гібридної війни є більш ніж цінним. І це теж цеглинки до нашої спільної перемоги.

березень 2023