Українські митці/мисткині в екзилі  Понад Завісами

Українські митці, як і мільйони інших, через війну опинились далеко від рідного дому. Хтось повернувся, хтось залишився, хтось лише планує далеку подорож. Попри все вони продовжують розповідати світові про українську культуру та реалії, в яких вона існує. Як, наприклад, кураторка літературних проєктів, Оксана Щур.

Наче щойно з моєї сорочки посипалися ґудзики, і я опинилася з голою пазухою перед шанованою публікою. Усі ці люди в переповненій актовій залі Сент-Ендрюса – одного з найпрестижніших шотландських університетів – виявилися готовими до розповіді про вогонь, стрілянину, російські ракети, але не до слова «біженка». Не стосовно мене.

Надивившись своїх телевізійних новин, вони прийшли слухати вірші.
На сцені поряд зі мною сиділа українська поетка, красива, як цвіт сливи. А я говорила про важливість культурних взаємодій, про те, як ми рік працювали над читаннями і перекладами і планували сюди приїхати. Нас мало би бути тут більше, говорила я. Ми навіть встигли отримати британські візи.

У їхніх головах – я про це тоді ще не думала – існувала якась інша картинка, тавро лілії, і мене це стосуватися не могло. Я – біла жінка зі Східної Європи. У мене є громадянство і паспорт. Диплом про вищу освіту. Я можу підтримати розмову про Доріс Лесінг та Ішигуро, впізнаю деякі цитати з Біблії, в школі вивчала Шекспіра, читала Джоан Роулінг, і не лише про Гарі Поттера. У мене є власне житло (в країні, де триває війна). У мене є чудовий робочий контракт (в країні, де триває війна), я займаюся міжнародними проєктами, літературою, з цієї нагоди я, власне, й приїхала, і моє відрядження сплачено з гранту Європейського Союзу, здобутого рік тому. Ну яка з мене біженка? Самій не вірилося, що тижнем раніше у Києві я піднялася сходами з бомбосховища, поклала у валізку диплом, паспорт, старі фотографії, золотий ланцюжок і макбук (і ще трохи одягу), і вирушила на залізничний вокзал. Холодильник не вимикала – бо не знала, чи не доведеться в той же день повертатися додому. Місто, включно з гастрономами і громадським транспортом, зачинялося на дві доби комендантської години. На вулицях стріляли.

Я – біженка. Я кураторка літературних проєктів. Я – біженка.

Я замкнула двері своєї квартири з відчуттям, що це назавжди. Мій будинок на той час уже майже спорожнів, там залишалися пенсіонерки, які дисципліновано пробували спускатися в підвал щоразу, коли завивала сирена. Підвал був вологим і незатишним, тому вони переважно обсідали дитячий майданчик, як великі втомлені птахи. Кожна тримала в руках кульочок з документами і ліками. Вони виглядали в небі ворожу авіацію, а та все не прилітала, натомість весь час гуркотіли вибухи.

Мого резюме вистачило, щоб попросити про короткий творчий прихисток. Працюватиму в бібліотеці, наклацала я проєктну пропозицію в евакуаційному вагоні. Дуже треба, якомога швидше. Коли залишала країну, мене вже чекала коротка мистецька резиденція у Відні. Це означало: якийсь час матиму дах над головою. Тобто я мала точку прибуття. Десь на мене чекали. Соромилася сказати про це змученим жінкам у тамбурі житомирської електрички, де тулилося шестеро тих, хто не помістився у вагон.

Не могла зізнатися в цьому виснаженим людям на львівському вокзалі, які на пероні билися у закриті вагони ужгородського напрямку: там не вистачало місць, і вже нікого не пускали; падав світанковий сніг, небезпека була позаду, і потяги ставали звично правильними, розгублюючи драматизм і емпатію. І все одно я була біженкою.

Бо насправді мене попереду чекала така ж непевність, як і розплакану жіночку в шапці з величезним помпоном, яка їхала із Запоріжжя в Софію до родичів без певності, що там робити довше двох тижнів; як і заможних харків’янок з вулиці Сумської, котрі полишали вдома все нажите і чоловіків, і планували дорогою до Німеччини перепочити в угорських купальнях; як і дівчину з Хмельницького, вона мала найбільші торби, бо збиралася непоспіхом – вважала, що втікати треба завчасно.  

Ми полетіли до Единбурга

Але задовго до того у мене було заплановане робоче відрядження до Шотландії, і хоча авіарейси в моїй країні скасували, не поїхати здавалося легкодухістю. Треба було говорити про те, що прямо тоді відбувалося в моїй країні. Я все ще працювала в національній культурній інституції, якимось дивом держава перераховувала мені на картку зарплатню. Я писала робочі мейли – під звуки вибухів, з електричок, потім з аеропортів. Мої закордонні респонденти, включно з тими, хто мене рятував, ніяк не могли зрозуміти, що насправді відбувається, але дуже хотіли допомогти.

Beyond Any Curtain, Понад завісами, ми назвали українсько-шотландський літературний проєкт, апелюючи до визначень часів холодної війни ХХ століття і, можливо, до Брекзіту, коли переміщення поміж Україною, шенгенською зоною та Сполученим Королівством ускладнювалися. Крім того, перетин кордонів ускладнювався через пандемію, карантинні обмеження і людський страх смерті. На практиці це означало, що шотландські поети до України так і не приїхали. З їхнього боку перелетіти Європу і повернутися було важче.

Повномасштабна війна в Україні не спричинила закриття кордонів, загинути ми могли й не в дорозі, але доїзд до Шотландії подовжився – це займало до двох днів, за умови, якщо пасажири вже мали візу в паспорті. Поетів чоловічої статі віком від 18 до 60 років закордон не випускали: мінус двоє із нашої делегації. Ще одна поетка працювала на радіо і мінуснулася сама: у прямому ефірі вона начитувала новини, виходячи з бункера лише щоб поспати, але спала у підвалі замість власного ліжка. Люба, яка до того категорично відмовлялася полишати околиці Києва, погодилася: треба говорити.

Вона доїхала тими ж електричками до аеропорту Варшава Шопен, і ми полетіли до Единбурга. Нам це здавалося надзвичайно важливою місією. В Сент-Ендрюсі на березі холодного моря тривав поетичний фестиваль, там збиралися інтелектуали і митці, і українські літературні читання для них ставали цікавішими, ніж будь-коли до того.

Ви точно хочете повертатися, запитували нас в единбурзькому аеропорту люди в різних уніформах, наприкінці – в поліцейській. Ми не хочемо залишатися в Шотландії, у нас квитки в Париж, ось вони, ці квитки в Париж. Ми хочемо в Париж. Ви вірите, що краще просити притулку в Парижі, ніж на березі Північного моря, де харчуватися можливо лише устрицями? Французькі устриці не згірші, клімат кращий. Ми не любительки віскі. У нас пересадка в Парижі, а далі, ось, квиток до Варшави. Люба поїде назад до Києва, а я… я до Відня, поки що так. Чому так по-різному, чому не разом, не могли зрозуміти вони. Ми, зрештою, не проти, щоб ви тут лишилися, говорили люди в уніформі. Не відправляти ж вас назад під російські ракети. Але зізнайтеся, просто скажіть чесно. Зрештою, нас впустили. У невеличкому готелі, з тих, де в спеціальній коморі постійні відвідувачі зберігають своє начиння для гольфа, а будь-що зі сніданкового меню однаково мерзенне і так триває років сто і триватиме завжди, нас зустрів Джеф. Привіт, Джеф. Я знаю, що ти виключно з увічливості запитуєш, як ми доїхали. Цього разу нема сил відповісти, що все ухтишка. Це такий триндець, Джеф, електрички-бомби-ракети, протитанкові їжаки на зимовій дорозі, а в підсумку я тепер ще й біженка. Та тю, біженка, розсміявся Джеф. Та глянь на себе. А хіба у вас там ще все не закінчилося? Я не дуже слідкую за новинами, сорі. Джеф, у тебе за спиною на рецепції телевізор. Озирнися. Прямо зараз там показують натовпи людей, що намагаються втиснутися в потяг. Це моя країна, Джеф, це я ще тиждень тому.

Ціни, ціни, ціни…

Літературна подія відбулася успішно. Там були навіть журналісти. Шотландські учасники скоротили свої виступити до мінімуму, щоб ми встигли більше сказати. Люба читала свої вірші, а далі розповідала, як готувалася до війни, запасалася необхідним, вчилася замішувати коктейлі Молотова, проходила медичні тренінги, і, зрештою, виявилося, що робила це все недаремно. І що вона планує повертатися і бути в своєму домі до кінця, хоча битва за Київ ще триває. Я у своєму короткому слові представляла тих, хто лише починав прибувати до гостинної Шотландії в пошуках прихистку. Ці люди теж називали себе біженцями, але згодом їм дали інші назви. Новоприбулі українці. Шукачі прихистку. Втікачі від війни. Вони виявились не схожими на тих біженців, які приїздили сюди в попередні роки. За інерцією дехто з них досі називає себе біженцями. То що я могла сказати шанованій публіці в актовому залі університету Сент-Ендрюс?

Я – біженка. Від того разу, з березня 2022 року повторювала це слово ще багато разів, різними мовами. Зі мною був штамп у паспорті. Тому точно знала, в який день перетнула кордон. Вписувала цю дату безліч разів у різні анкети і формуляри. Спершу мені дивувалися, далі збайдужіли. Так само, як і щодо телевізійних новин. Хоча ні, моя країна не могла так просто зникнути з екранів, газетних шпальт і радіохвиль. На ній забагато було зав’язано, ціни в супермаркетах, розмір комунальних; як виявилося, це не просто остання велика територія перед західним кордоном, де не можна отак просто взяти і вбити одразу всіх. Це якраз мало кого хвилювало. А от нафта і газ, які струменіли через цю країну, кораблі з зерном, яке тут вирощували для всього світу, загроза світового голоду і, головне, ціни, ціни, ціни для пересічних громадян з хорошими паспортами, вогненні літери, привид холодної зими не залишали їх спокійними.

Я чула це багато разів. Ми платимо з власної кишені за те, що ви продовжуєте битися. Ми утримуємо вас з власних податків. Вас вбивають, тому що ви не просите про замирення. Нащо ви це робите. Ви герої, але може, обмежимося кольорами вашого прапора на наших площах замість вартості опалення? Ми засуджуємо особисто Путіна, через нього поменшало туристів. Це ще від пандемії триває, коли в них була своя вакцина. Світ її не визнавав, і курорти теж мали з тим проблеми. Але у перші тижні війни вони записувалися у волонтери, пропонували власне житло, щоб ми пересиділи там бомбардування, збирали кошти на медикаменти, бронежилети, зброю. Ніколи не перестану бути їм за це вдячною. Лише зараз, через багато місяців після березня 2022 року, я починаю розуміти, наскільки дико виглядала наша авантюра для поціновувачів поезії в курортно-університетському Сент-Ендрюсі. Чи хотіли вони швидше нас забути і повернутися до тихої води свого життя і розміреного читання? Спеціально для них я придумала дотеп: Потяги перестали бути зручним місцем для читання, натомість таким місцем стали укриття, де годинами сидиш без інтернету. Жарт сподобався, його цитували в твітері.

Зрештою, можна було виїхати й раніше. Авіарейсом. З великою валізою. Вони ж пропонували житло ще за кілька тижнів до. Поживеш у мене, писав багато хто. Краще б контракт запропонували, думала тоді я. І ще ображалася, що іншим моїм знайомим пропонують частіше, ніж мені. Може, мене менше люблять?

Так ти ж просто візьмеш і приїдеш, – клацнула запальничкою моя колега Соломія. Січневого ранку 2022-го ми стояли біля офісу нашої галереї в Києві, я нила. Соломія двадцять років займалася сучасним мистецтвом і розумілася на житті. – Тому й не кличуть.

Здається, вони всі тоді вважали, що ця історія на два тижні. Тому питання: а що я у вас там робитиму – їх дивувало. По музеях походиш, мало не зривалося у них з язика. Тепер я можу їх зрозуміти. Я теж не уявляла, що це всерйоз. Що все подальше може зі мною статися.

серпень 2023