Молода українка, Ольга Журба, вже більше року живе у Словаччині. Вона вивчила словацьку мову, знайшла роботу і намагається допомагати співвітчизникам, котрі, як і вона, опинились без даху над головою. Ольга, хоч і втекла від війни, однак серцем і думками постійно знаходиться в Україні.
Оля закінчила два університети. До березня минулого року жила з сім’єю в Києві, мала хорошу роботу на місцевому громадському телебаченні, де була PR- та маркет-менеджеркою. Мала багато друзів, жила так само, як і її однолітки тут у нас. Проте все існування 28-річної жінки перевернула навиворіт російська агресія. «Хоч ми читали в газетах, що треба готувати собі тривожні валізки, знали, що відбувається на кордонах, але не були готові до війни. Наприклад, моя подруга збиралась у відпустку в Грецію. Найбільше боялась, щоб не скасували її рейс. Нікому навіть в голову не прийшло, що може статись щось набагато, набагато гірше. Усі жили своїм звичайним життям і не могли повірити, що щось таке жахливе може відбуватись у 21 столітті. У той день, коли змінилось все моє життя, я, як зазвичай, збиралась на роботу. Проте у дев’ятій ранку зателефонували колеги, щоб нікуди не йшла, зібрала все найнеобхідніше і сховалась в укритті», – згадує Оля березневий день, котрий став початком її втечі від війни з рідної країни. У той час росіяни були приблизно 20 кілометрів від Києва, бомбардували сільську місцевість, і вже навіть найбільші оптимісти бачили, що ситуація дуже серйозна.
Моторошна тиша
Спочатку Оля з подругами ховались в приватному домі її батьків. Такі будинки безпечніші за звичайні багатоповерхівки. Якщо треба, можна швидко перебратись у підвал. «Те, що ви у такому випадку відчуваєте, неможливо добре пояснити людям, які цього не пережили. Це абсолютний страх, який вас повністю паралізує. Моторшна тиша, усвідомлення того, що можеш у будь-який момент померти, наприклад, всього лиш зайшовши в магазин по елементарні речі, такі як хліб чи вода. Сирени, втечі в укриття... В мене були повноцінні панічні атаки. На власні очі бачила, як ракети летіли в будинки. Це жахливо. Все, що ви знаєте з бойових фільмів, відбувалось у нас наживо. А наживо, повірте, цього бачити не хочеться», – додає Ольга.
За її словами, встигла зібрати лише найнеобхідніше, і через три дні вся група вирушила з Києва за межі міста, а звідти пізніше автобусом у Словаччину. Сюди приїхала з молодшою 20-річною сестрою. Мама, зрештою, вирішила залишитись в Києві з бабусею, яка б не витримала такої важкої подорожі.
Відчуваючи себе туристкою
Оля вибрала Словаччину тому, що мала тут друзів. Вони познайомились у відпустці, тож їй пощастило більше багатьох українців, котрі за кордоном змушені обходитись власними силами. Словацькі друзі допомогли їй та сестрі знайти житло, зробити документи та зорієнтуватись. «Ми йшли крок за кроком. Сестра вдома вивчала архітектуру, тому підбирали навчальний заклад, який би їй найкраще підійшов. Я почала шукати роботу»,– згадує Ольга. Сьогодні її сестра навчається в Словацькому технічному університеті, а у Олі є хороша робота. Спершу підробляла в Братиславському культурно-інформаційному центрі, згодом через сайт Profesia.sk знайшла вакансію в громадському об’єднанні Mareena, яке займається допомогою біженцям. «Словацька мова нам була потрібна всюди. Ми з сестрою розуміли, якою важливою є мова. З квітня почали ходити на курси словацької, по дві години на день, також використовуючи усі можливості спілкуватись вашою мовою», – пояснює свій хороший мовний рівень.
За словами сестер, мають зі словаками лише позитивний досвід. У всьому їм допомагали, з ворожнечею і неприязню не зустрічались. І все ж, навіть майже через рік, вона не почувається як вдома, та не хоче залишитись тут назавжди. «Все ще відчуваю себе туристкою. Хоча фізично я тут, але серцем і думками в іншому місці – у Києві. Моя сестра відчуває те ж саме. Можна знайти собі роботу, нових друзів, але дім, де ти народився, де є батьки, спогади дитинства, всі твої речі – це рідний дім», – каже вона.
Хто допоможе?
Багато українців, опинившись в Словаччині, виконують роботу, яку їм запропонують, і яку б вони, можливо, вдома не виконували. Власні кошти дають більше свободи, але без досконалого знання словацької не завжди вдається знайти роботу, яка б відповідала їхній освіті. Ользі пощастило. У Словаччині знайшла те , що їїнаповнює. В Mareene допомагає співвітчизникам, котрі втекли сюди від війни, вирішувати усі необхідні запити. Вона сама пройшла через це, тому вміє добре порадити і направити.
Громадське об’єднання Mareena діє в Словаччині з 2015 року. Спочатку у формі ініціативи «Хто допоможе?», яку створили як реакцію на ріст міграції в Європі – з цієї ініціативи в 2017 році виросло громадське об’єднання. Звісно, тоді Mareena зосереджувалась в основному на допомозі людям із Сирії. Сьогодні насамперед у фокусі – українці, які тікають від війни.
«До початку 2022 року у нас було близько 15 співробітників, з лютого минулого року ми розрослись. Нині у нас працює близько 70 осіб , частина з яких безпосередньо з України. Ще сотні людей допомагають нам як волонтери, найбільше в Братиславі», – пояснює менеджерка програми спільноти Mareena, Зузана Галлова, додаючи, що окрім столиці, вони також працюють у Нітрі, Кошицях, Габчикові, Банській Бистриці, Тренчині, а також на кордоні у Вишньому Нємецкому. «Таким чином ми допомогли тисячам іноземців. Більшість з них є наразі з України, але продовжуємо працювати з біженцями та мігрантами з інших країн. Допомагаємо інтегруватися в словацьке суспільство, організовуємо курси словацької мови. Наші волонтери часто допомагають дітям з вивченням мови або підготовкою до школи. Також намагаємося поєднати місцеву словацьку спільноту з новоприбулою спільнотою іноземців. Мета полягає в тому, щоб зруйнувати стереотипи та упередження і допомогти людям призвичаїтись. Тож проводимо громадські вечори та різноманітні культурні заходи», – додає Зузана Галлова.
Гордість за українців
Оля хоче, щоб словаки знали якомога більше про історію та культуру України. Організовує громадські вечори. За її словами, це найкращий спосіб руйнувати упередження та згуртовувати людей. Коли найгірше скінчиться, Ольга з сестрою обов’язково планують повернутися додому. «Після війни у нас буде багато роботи. Все потребуватиме реконструкції, відбуватимуться великі зміни. Відчуваю, що прагну бути частиною цих змін. Я не хочу прийти на все готове, я хочу допомогти», – каже Ольга та додає, що пишається українцями. Багато її друзів проявили величезну хоробрість. Наприклад, колишні керівники чи інші високопосадовці, які колись жили доволі комфортно, пішли на війну, не бояться важкої роботи чи бруду, допомагають з евакуацією. Декілька її близьких друзів загинуло на війні, що, звісно, пережила надзвичайно тяжко, але попри все не здається. «Усі українці лиш хочуть, щоб війна закінчилася. Це важко, але я сподіваюся, що наші люди не будуть надто втомлені і що ми переможемо», – підсумовує Ольга Журба.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
жовтень 2023