Українська культура у Венеції  Венеційський контур

Українська культура – невід’ємна частина загальноєвропейського контексту. В час війни розуміння цього і осмислення набуває особливого значення як для українців, так і членів її великої європейської родини. Письменниця Юлія Стахівська показує це на прикладі Венеції.

«Що везете? Куди їдете?» – запитує український прикордонник у Чопі, на найзахіднішому кордоні моєї землі, де вже простягається Паннонська рівнина і де черепичні дахи здаються мені присипані червоним перцем. Коли я тут, то завжди згадую літописну історію про урочище Угорське в Києві, де у IX столітті угорці переправлялися через Дніпро. Там, на Аскольдовій могилі, біля церкви св. Миколая, стоїть присвячений цій події пам’ятник. Як вони йшли? Де таборилися? Що їли? «Пенелопи ведуть телемахів малих між вокзальних галер» – крутиться в голові автоцитата – тепер я бачу, як із насиджених місць рятується мій народ, і де кінець цій переправі?

У моєму рюкзаку кілька книжок, їх більше ніж одягу. Гірчична сукня, яку купила в Ужгороді, лежить зверху і закриває книжку «Чар Венеції». Чоловік вирішує її погортати, вигинає брову, нічого прихованого, самі сторінки і чорно-білі фотографії. Я зараз читаю спогади і подорожні нотатки про Венецію українських діячів, майже усі вони на банкнотах у моєму гаманці: фіолетовий історик Михайло Грушевський, зелений письменник Іван Франко, бузкова поетка та драматургиня Леся Українка. «У Венецію зібралися?» – виходить за межі митних питань чоловік. У його звичайній інтонації мені стільки всього вчувається: інтерес, іронія, заздрість, втома. Я – жінка, що має у війну привілей мандрувати, може перетнути кордон, тобто має вибір. Я розумію, що цей вибір можливий, поки хтось робить інший – в окопах. Я про це пам’ятаю і часто думаю.

«Так, – кажу, вже відходячи – зроблю таку собі літературну мапу українських слідів у Венеції». В одну хвилину вся ця затія здається мені такою мізерною, так, наче «чорнозем підвівся і дивиться в вічі», а я намагаюся виростити в горщику чайну троянду. Хтось десь сказав, що немає жодного культурного фронту, є культурний тил. Культурний пилок – леткий, нестабільний, розпорошений, такий у своїй суті беззахисний без квітки. Ось я здмухую пил із цих більш як столітніх спогадів наших письменників і заїжджаю до Венеції з Грушевським – видатним істориком та першим українським президентом. У книжці «По світу. З подорожніх вражень» він присвячує розділ і Венеції: «Поїзд звертає з твердої землі й біжить на зустріч морю через стверділі масиви намулу; далі, по мосту, через плиткі затоки лаґун. Над темною поверхнею їх блищать все ближче і ближче огні Венеції. Venezia! Утома і знудження злітають з нас від сього слова. Спішимося на двірець, на широкі сходи, що ведуть з нього на канал, і за кілька хвилин ми вже пливемо узенькими темними, вогкими вуличками, між заґратованих вікон, між темних дверей, на порогах яких хлюпається вода каналу. Де-не-де серед пітьми виріжеться ясне вікно, з жіночою головою в типовій венеціанській шевелюрі, зі спущеними на чоло і виски хвилями ясно-каштанового волосся».

Або п’ю каву із Дарією Віконською, письменницею та журналісткою, що залишила нам свої «образки»: «По обіді на вузькій веранді одного з готелів при вході до Canale Grande. Сонце, біла балюстрада, плетені крісла при круглих столиках. Гості читають газети, дехто розмовляє, декому подають коньяк або лікер до чорної кави. Чути мову німецьку, анґлійську, французьку, італійську. Крізь різьблені стовпики балюстради зазирає схвильоване світло лагуни».

Дивлюся на етюд Олександра Мурашка, який він зробив у 1909 році під час своєї весільної подорожі до Адріатики. Чи на острів Сан Джорджо Івана Труша. Дістаю українські перлини бароко – «Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік» Григоровича-Барського, одного із найвідоміших українських мандрівників-пілігримів. Або ж слухаю оперу Дмитра Бортнянського, композитора родом із Глухова, що жив і вчився у Бальдассаре Ґалуппі на венеційському острові Бурано, а його опери йшли у театрі «Сан Бенедетто». Чи вмикаю щось із Соломії Крушельницької, яка захоплювала італійську сцену. Або думаю про усіх наших художників, що виставлялися на Бієнале у радянських павільйонах, і про тих, що роблять це зараз, на щастя, від імені своєї країни.

Так у 2022 році Україна представила мистецький проєкт харківського художника Павла Макова «Фонтан виснаження. Висока вода». Центральний об’єкт проєкту — інсталяція з 12 рядів мідних лійок, по яких (не)циркулює вода. Картини Марії Приймаченко, дивом врятовані від пожежі у музеї, стали однією з перлин виставки, що відбувалась у Scuola Grande della Misericordiа. А PinchukArtCentre організував виставку «Це Україна: Захищаючи свободу» з роботами українських художників Євгенії Бєлорусець (щоденником війни), Микити Кадана ( у своїй інсталяції використав частини російської ракети, що впала біля київського метро «Лук’янівська»), Лесі Хоменко (полотна-портрети українських військових і свого чоловіка серед них).

А якщо повернутися до літературного тексту, то я ледь не забула про запашний пилок книжки Юрія Андруховича «Перверзія», постмодерного роману про Венецію, головний герой якої приїхав сюди на семінар «Посткарнавальне безглуздя світу: що на обрії?», щоб потім після усіх пригод, задоволень та осяянь зникнути у тамтешньому тумані: «Я потрапив до Венеції. Я прокинувся в антикварному ліжку, на барвистих простирадлах, що пахнуть айвою і сухим абрикосовим цвітом. Наді мною — висока і чиста стеля з орнаментальним розписом, який нічого мені не нагадує. Навколо мене — ціла колекція гарних предметів зі срібла, горіха, ебену, сандала, слонової кістки, бронзи, теракоти, мережива, оксамиту. Переді мною — п'ять повних днів і ночей у цій дійсності, більше схожій на галюцинацію».

Так для мене проступають не лише кордони, а й контури української культури.

вересень 2023