Депортовані діти України  «Росіяни перетворюють депортованих дітей на зброю проти України»

Мешканка села Окнино, що в окупованій російською армією Луганській області, Ангеліна побачилась зі своїм старшим 12-річним сином Віктором лише через півтора року після початку повномасштабного вторгнення РФ. Віктор – один з тих дітей, яких Росія вкрала у батьків і один з небагатьох, кого вдалось з цього полону повернути додому.

Ангеліна – військова кухарка, контракт із ЗСУ підписала ще у 2016 році. Служила у 92-й окремій механізованій бригаді «Холодний Яр». До 24 лютого 2022 року син жив у селі разом з мамою Ангеліни Оксаною. І поки 92-га бригада дислокувалася на Харківщині, а це близько 250 км від Окнино, навідувала сина двічі на місяць. Як тільки випадали вихідні та відпустки, розповідає жінка JÁDU.

«Жди поки деокупуємо»

Про війну вона дізналася із новин, власне, зранку 24 лютого. Звʼязок з рідними зʼявився лише наступного дня – 25 лютого. «Я встигла сказати, що якийсь час буду без звʼязку і останнє, що почула від мами: „Доця, у нас танки“. Я перепитала: „Чиї?“. А вона: „Подумай“. І все, на тому наша розмова закінчилась» – розповідає. Згодом маму Ангеліни на 3 доби посадили у підвал, оскільки бабуся Ангеліни Тамара донесла окупантам, що онука служить в армії.

За весь час, поки рідні жили в окупації, лише кілька разів розмовляла з ними по телефону. Розмови тривали не більше 1-2 хв. Віктор постійно питав, коли мама забере його до себе. Ангеліна каже, що увесь час хотіла повернути дитину з окупації. Але навіть не уявляла, до кого саме їй звернутися за допомогою. «Підходила до свого командира, але чим він міг мені заради? Потисне плечима – на тому й все. Жди, каже, поки деокупуємо. Одні волонтери казали, що зможуть забрати їх лише із Херсонщини. Інші говорили, що допоможуть і досі ось не передзвонили. І тільки моя психологиня Лоліта дала посилання на волонтерів, яких знайшла в Facebook-групі для ВПО (вимушено-переміщені особи. – Ред.)», — розповідає жінка.

Це була організація Українська мережа за права дитини, яка у партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine реалізує проєкт «ШЛЯХ ДОДОМУ». Він спрямований на пошук і повернення дітей, переміщених у РФ або із непідконтрольної Україні території. Окрім того єднає сімʼї, діти яких опинилися в окупації без батьків.

Ангеліна розповідає, що після залишеної заявки їй передзвонила менеджерка проєкту Анастасія. Задавала багато питань. Зокрема, чи є у дитини російські документи. «Вже пізніше я дізналась, що моя мама не лише зробила російське свідоцтво моєму синові, а й позбавила мене батьківських прав. Навіщо вона це зробила – я не знаю досі. Каже, що так треба було. Просила мене самій приїхати за сином, мовляв, їй пообіцяли, що я без проблем його вивезу. І я вже справді збиралася їхати, будучи якраз вагітною другою дитиною. Але мій командир суворо заборонив мені це робити: в окупації на мене точно чекав би підвал через службу в армії», – пояснює жінка.

Загалом повернення Віктора тривало півроку. Жінка не розповідає жодних подробиць самого процесу, адже це все ще дієві методи та схеми, якими користуються працівники організації, повертаючи дітей з РФ та окупації. Єдине, що відомо, Віктора і бабусю вивезли через російське місто Білгород. Вже у вересні Ангеліна вперше зустрілася з ними.

«Дитина приїхала зовсім інша, не та, яку я залишала. Ми досі притираємось. Перші місяці син постійно винив мене, мовляв, я його покинула і пішла на військову службу. Мама теж приїхала звідти іншою людиною, і у мене склалось враження, що їй там добряче промили мізки. Я постійно пояснювала сину, що якби не армія, то ми би жили як бомжі в тому селі. Наш будинок там геть розсипався. Син нічого не розповідає про окупацію, а я у нього теж нічого не питаю, бо не хочу травмувати. Казав лише, що сумує за своїм другом. Але ось буквально на днях його теж вивезли з окупованої Луганщини. Зʼїздимо до них у гості у Миколаївську область», – каже Ангеліна.
  Наразі сімʼя мешкає на Дніпропетровщині. Ангеліна народила сина від другого шлюбу із військовослужбовцем. Чоловік на війні, а жінка із дітьми вдома.

Дар’я Касьянова, голова правління Громадської спілки «Українська мережа за права дитини» розповідає JÁDU, що наразі процес повернення депортованих українських дітей із РФ та тих, хто залишився на окупованій території, значно уповільнився. Як саме виглядає процедура повернення дітей наразі не розголошується з міркувань безпеки. Відомо, що Росія саботує процес, «вимагає по кілька документів на один документ». А довірених осіб, які приїжджають за дитиною, яку мають повернути, змушують приймати російське громадянство. Загалом організація, яку представляє Дар’я, повернула 143 дитини. «Наразі процес очікування лише на реакцію російської сторони по кожній із дитині займає 2-4 місяці. І час діє проти нас, бо діти ростуть. Росіяни перетворюють їх на зброю проти України і використовує у пропагандистських цілях. Мовляв, ось дивіться, ми повертаємо дітей Україні або ж «дивіться, як ми їх захищаємо». Але все це насильницька евакуація і депортація. Є випадки незаконного усиновлення. І це при тому, що у РФ багато покинутих російських дітей у дитячих закладах та інтернатах», – каже Дарʼя.

Дар'я Касьянова – голова правління «Української мережі за права дитини» й програмна директорка Благодійної організації «СОС Дитячі Містечка Україна». | Фото: © з приватного архіву Більшість депортованих дітей – ті, що втратили рідних, веде далі Дарʼя. Наприклад, сімʼя намагалася виїхати із Маріуполя чи Волновахи, потрапила або під обстріл або ж наїхала на міну. Батьки гинуть, а дитину вивезли на окуповану територію в лікарню. І таким чином вона залишається одна. «Але у неї є, наприклад, бабуся чи тітка на Чернігівщини і вони нічого не знають про те, що сталося. А ту дитину тим часом влаштовують у прийомну сімʼю в Росію. Такі випадки досить поширені. Або ж це діти українських військових, що потрапили у полон. Вони з дідусями-бабусями залишились в окупації і ті змушені були оформити тимчасову опіку згідно із законами РФ. Росіяни залякують їх, мовляв, ви нікуди вже не можете поїхати із цієї дитиною, бо у вас її просто заберуть. І ті бояться. Таких випадків теж чимало», – каже Дарʼя.

Останнім часом росіяни вдались до нової тактики

За словами Дмитра Лубінця, Уповноваженого з прав людини, за весь час війни із 2014 року Росія вивезла 19 тис 546 дітей (російська сторона заявляє про 700 тисяч. – ред.). Цей процес розпочався ще з часу анексії українського Криму, із програми «Потяг надії». Відповідно до цієї програми, будь-яка російська сім'я могла приїхати в Крим, вибрати в будинку-інтернаті українську дитину, усиновити її, що є порушенням міжнародного гуманітарного права, і вивезти в Росію. Але більшість дітей депортували вже після повномасштабного наступу. Станом на початок грудня 2023 року Україна змогла повернути 522 дитини. Лубінець погоджується, що останнім часом цей процес значно уповільнився. Мовляв, РФ не хоче надавати бодай якісь відомості щодо вивезених українських дітей ні напряму офіційному Києву, ні через міжнародні організації.

Уповноважений з прав людини в Україні Дмитро Лубінець | Фото: © Галина Остаповець Останнім часом росіяни вдались до нової тактики: вивозять дітей спершу у Білорусь, а вже опісля РФ. «Можливо, Росія хоче включити ще й Білорусь у список відповідальних за депортацію дітей. Або ж це новий інструмент, який не може дозволити нам говорити, що саме РФ депортує українських дітей. І справді, це ускладнює нам завдання офіційного підтвердження факту депортації» – каже Лубінець. За його словами, нині РФ прийняла стратегію не повертати практично нікого. Міжнародні договори чи конвенції для них просто папірці, на які вони не звертають увагу. І як це подолати – українська сторона не знає. Київ вже залучає треті країни для допомоги, як-от Туреччина, Катар. До речі, за допомогою Катару вдалося повернути більше десяти дітей. Як це працює – Лубінець подробиць не називає. Також є ще чимало міжнародних ініціатив, але конкретики даної діяльності немає. «Я чітко усвідомлюю, що цифра у 19,5 тисяч депортованих дітей ростиме, бо їх набагато більше. Росія далі вивозить дітей, щодня складають нові списки. Це черговий геноцид українського народу і ми будемо вимагати створення окремого трибуналу по цьому кейсу», – підсумував Лубінець.

січень 2024