Кафка і гумор
Великий сміхотун

Кафка — автор похмурих текстів, текстів-кошмарів, чи не так? — Можливо. Втім, лишень на поверхні. Спробуймо пірнути глибше у пошуках Кафки комічного.

Von Ернан Д. Каро

Вважається (уявлення хибне, однак воно укріпилося у літературних колах), що твори Франца Кафки пропонують читачеві головно меланхолійне або похмуре, навіть жахітливе бачення світу, а їхній автор ніхто інший як страдник-оповідач бід і нещастя. Слова «Кафка» і «кафкіанський», як зазначає Клаус Ваґенбах  у книзі «Клітка у пошуках птаха — комічне та гротескне» (2018), давно вже стали похідними і вживаються на позначення чогось темного, похмурого, незрозумілого, асоціюються з Кафкою-«пророком» і «святим заступником» усіх тих, «кому життя здається безвихідним».

А от теза про те, що Кафчині твори мають гумористичний бік і цей бік однаково важливий і «кафкіанський» як і їхня похмурість, вперто забувається, хоча чимало кафкознавців упродовж років не втомлюються на ній наголошувати. Але ж чому утвердилося саме «темне» сприйняття Кафчиної творчості?  

Мабуть, тому, що багато людей знають про деякі аспекти життя Кафки (його кепські стосунки з батьком, невдачі з жінками, незадоволеність службою, рання смерть від туберкульозу…) більше, ніж про його твори. Або через поширену інтерпретацію Кафчиних творів, за якою він нібито передбачив злочини націонал-соціалістичного режиму. Щоправда, критики, як-от Джеймс Говз у своїй праці «Excavating Kafka» 2008 року, вважають таке прочитання досить проблематичним.

А, може, ще й через відомий фотопортрет Кафки, зроблений 1923 року, коли Францова хвороба перейшла на останню стадію. На світлині бачимо похмурого чоловіка з глибокими очима й запалими щоками. Саме цей образ зринає у пам’яті багатьох людей, коли вони згадують про Кафку. І мало хто знає про інші фотознімки, де Кафка зображений у геть протилежному — себто гарному — настрої. До речі, за словами того ж Ваґенбаха, в 1950-х роках у рекламному відділі видавництва «Fischer Verlag» навмисне ретушували згаданий фотопортрет, щоб підкреслити «містичність» автора.

Та, напевне, чи не головна причина — це своєрідний скептицизм стосовно (не)сумісності високої інтелектуальності і комічності, себто думка про те, що жарти та гумор є антитезою, а не ще однією гранню філософської та емоційної глибини.   
 
Насправді ж Кафка був, як зазначають Астрід Деге і Ахім Енґстлер у своїй праці «Комічні сторони Кафки» (Kafkas komische Seiten, 2011 р.), «людиною невпокою, котра раз у раз зазнає невдач, немов приречена на постійні поразки» і водночас людиною з гумором. У Кафчиних листах і щоденниках можна знайти місця, де він пише про напади сміху під час роботи і кумедні випадки у подорожах. За спогадами Макса Брода, друга Кафки, Франц так сміявся, коли читав уголос «Процес», «що деякий час не міг читати далі». А в листі до Феліції Бауер, своєї першої нареченої, Кафка зізнається, що сміятися він теж вміє, і додає: «про мене навіть ходить слава, як про великого сміхотуна». 

Як зауважують Деге з Енґстлером, багато місць у Кафчиних творах «розраховані на комічний ефект». Так і є. Хто уважно (або взагалі) прочитає тексти письменника, той побачить скільки там гумору. Так, Кафчин гумор не дуже веселий у значенні «радісний», втім він точно дотепний, іронічний, сатиричний, злісний і, без сумніву, абсурдний.

«Не треба тільки марно вилежуватися!»

Щоб заохотити до читання, наведемо кілька прикладів комічного у Кафчиних творах. Візьмімо Ґреґора Замзу, героя (а точніше: антигероя) «Перевтілення». Ось він прокидається одного ранку і бачить, що обернувся на жука. Така обставина у будь-якої «нормальної» людини, як констатують Деге з Енґстлером, мала б викликати справжній шок. Натомість комівояжер найбільше переймається тим, що проспав поїзд. «О Боже, — подумав він, — який важкий фах я собі вибрав!» Потім Замза виявляє, що в нього тепер шість «лапок» і панцир, а голос схожий на «болісний писк». Утім далі на кількох сторінках поспіль він розмірковує над тим, що його мучить, і майже не сумнівається, що зміна голосу і біль у тілі «тільки ознака сильної застуди». А коли все ж таки не вдається підвестися з ліжка, він каже собі: «Не треба тільки марно вилежуватися!»

Тож коли читач стикається з абсолютно неадекватною реакцією на ситуацію — повна незворушність через перевтілення і нескінченні переживання у дусі невільного обивателя — йому нічого іншого не залишається (принаймні спочатку), як голосно сміятися.

Слепстік

Особливий комізм, притаманний багатьом сценах у творах Кафки, де люди падають, вдаряються, б’ються, механічно, незграбно або надмірно рухаються, часто називають Кафчиним «слепстіком», апелюючи до різновиду комедійного жанру, що зародився у німому кіно і вирізнявся так званим тілесним, невербальним, часто жорстоким гумором  і клоунадою.

Одну таку сцену подибуємо у «Процесі». Літній судовик у суді — в романі повсюдна й зловісна інстанція — не дає адвокатам увійти до канцелярії: «Під ранок після цілодобової і, мабуть, не дуже плідної праці він подався до вхідних дверей, влаштував за ними засідку і кожного адвоката, що хотів зайти до канцелярії, скидав зі сходів.» Зрештою адвокати вирішують втомити чоловіка: «Раз по раз вони посилали адвоката, що збігав сходами нагору, а тоді, чинячи якнайзапекліший, але пасивний опір, давав скинути себе вниз, де його ловили колеги. Така боротьба тривала десь годину, потім літній добродій, і так уже виснажений нічною роботою, остаточно знесилився …».

Скрупульозно-педантичні описи

Так само у Кафки можна простежити обсесивну хіть до дуже ретельних деталізованих описів тілесних і взагалі фізичних процесів. Як наслідок, Кафчині тексти рясніють жаскими зображеннями, як-от опис методів катування в оповіданні «У виправній колонії», або ж гротескно смішними сценами.

До слова, прикладів останніх чимало у «Звіті для академії», де мавпа розповідає, як стала імітатором людини: «Було аж занадто легко наслідувати тих людей. Плювати я навчився з перших-таки днів. Ми почали плювати один одному в обличчя; лише з тією різницею, що я після плювка своє обличчя облизував, вони — ні». Зображення процесу олюднення героя нерідко болісні, водночас вони настільки дивні та абсурдні, що читач тільки хитає головою і сміється, розводячи руками.    

Подібний ефект має не одна сцена у «Перевтіленні». Наприклад, коли Кафка описує незграбні спроби Ґреґора Замзи, що став жуком, підвестися з ліжка і вийти з кімнати: «Скинути ковдру було легко: трохи надувся, і вона впала сама. А вже далі пішло важче, надто через те, що він став такий неймовірно широкий. Щоб підвестися, потрібні були руки і ноги, а Ґреґор мав натомість лише багато лапок, які безперестанку рухались і з якими він узагалі не міг упоратись. Коли Ґреґор хотів якусь зігнути, вона випростовувалась, а як, нарешті, йому таки щастило домогтися свого, інші, полишені самі на себе, тим часом прудко, судомно ворушилися».

Повчання, що спантеличують

Творчий спадок Кафки містить багато коротеньких притч, які, здавалося б, містять глибоку мудру мораль. Однак з цими оповідками є певна проблема: коли підходиш до їхньої кінцівки — а за правилами жанру саме там має бути суть і тоді читач отримує інсайт, — то ніяк не можеш второпати, у чому ж полягало повчання!

Наприклад, «Маленька байка», де миша з кішкою обмінюються глибокими словами, а потім кішка з’їдає мишу. Або притча «Перед законом». Та найяскравіше бачимо цей ефект в оповідці «Про притчі», котра починається ось такою рефлексією:

«Багато хто нарікає, що слова мудреців — лишень притчі, і вони не годні до застосування у буденному житті, але ж тільки його ми і маємо. Коли мудрець каже: «Перейди туди», то він не має на увазі перехід на інший бік, який можна було б ще виконати, якщо результат того вартував, ні, він має на увазі якесь міфічне «там», яке ми не знаємо, яке він теж не здатен означити точніше і яке відповідно нам тут ніяк не може допомогти». Текст продовжується у такому ж дусі і закінчується (якось) до смішного заплутано й незрозуміло.

Заповзяті коментатори усіляко намагалися розгадати Кафчині притчі, писали, що це алегорії на твори письменника, на його життя, на його духовний світ тощо. Авжеж. Швидше виникає відчуття, що Кафка просто собі бавиться — бавиться зі словами, з очікуваннями читача і, власне, з самим жанром притчі. Можливо, правим був літературознавець Беда Аллеманн, коли, характеризуючи притчі Кафки, написав, що то «просто диявольська іронія».