Доріс Дьоррі
Клоуни без кордонів

Німецька режисерка Доріс Дьоррі повертається до Японії для «Привіту з Фукусіми».

Доріс Дьоррі зняла в Японії вже дві стрічки, Erleuchtung garantiert та Kirschblüten-Hanami, і обидві з великим успіхом. Але вона каже, що по-справжньому пізнала країну лише зараз. Привіт з Фукусіми виник у безпосередньому опрацюванні потрійної катастрофи – землетрус, цунамі, аварія на реакторі  в 2011 році. Молода Марі (Розалі Томасс) вирушає до Фукусіми у фіктивну організацію Clowns4Help, щоб розрадити тих, хто вижив і все ще мешкає у тимчасових притулках. Ідея безглузда, і можливо найкращим у фільмі є те, що Дьоррі це знає. Марі бачить, що план працює тільки для неї самої. Після декількох жахливо невдалих клоунад вона вже мало не поїхала звідти, але зрештою знайомиться з Саторі (Каорі Момої), яка начебто є «останньою гейшею» Японії. Ця стара з жорстким норовом постановила  відновити своє зруйноване життя в «забороненій зоні» довкола Фукусіми.

Жодних розбіжностей, лише самі непорозуміння

Починаючи з дебютної роботи Männer (1985) фільми Дьоррі збирають багато глядачів. Як ніхто інший вона поєднує мистецтво і комерцію – позиція скрутна як для Німеччини. Чому Привіт з Фукусіми не йде в конкурсній програмі? Щоб зрозуміти це, треба дуже добре знати фестиваль. Це її перша чорно-біла стрічка, яка тримається на двох чудових акторках та прекрасній операторській роботі Ганно Лентц. Багато сцен нагадують старих японських майстрів, серед яких і Ясудзіро Одзу з відомою камерою на підлозі. У фільмах Одзу, зокрема у Водоростях, що пливуть (1959), нерідко розповідається про розірвані сім’ї та поневіряння акторів. І попри те, що деякі екзотизми таки мають місце, Дьоррі змогла поєднати у єдиному співзвуччі класичну японську і свою власну образотворчу мову. Естетична вишуканість Саторі – вона дійсно розуміється на шоу, наприклад на чайній церемонії – постійно наштовхується на вайлуватість Марі. «Ти слон», каже вона, «завеликий для мого будинку!». Та міжкультурна комунікація у Дьоррі все ж працює досить просто, і це поєднує її з іншими прихильниками Японії, такими як Джим Джармуш та Вім Вендерс: немає розбіжностей, є тільки непорозуміння. В пригнічених зйомках ландшафтів катастрофи, де залишились самі лиш духи померлих, вона підтверджує, що опанувала і тихіше звучання.

Справжнє авторське кіно

Берлінале і Доріс Дьоррі – це як ті дві жінки – вони не потребують одна одну неодмінно, але разом виглядають неймовірно добре. Також не важко помітити, що 60-річна кіномайстриня бачить в обох фігурах себе: мудра стара та молода, яка ще може дечого навчитися. Щось подібне називають авторським кіно, і воно стало рідкістю, навіть на міжнародних фестивалях.