Культура пам'яті
"Байдужість не приховати"

Для фільму "Аустерліц" Сергій Лозниця спостерігав через об'єктив камери за відвідувачами меморіальних комплексів у концтаборах. Що сьогодні взагалі може дати культура пам'яті? Розмова з українським режисером про його відзначений призами документальний фільм.
 

Пане Лозниця, Ви живете в Німеччині вже багато років. Після документальних фільмів про події на київському Майдані або спробу путчу 1991 року в Москві Ви зняли вражаючий фільм про відвідувачів меморіальних комплексів у концтаборах Заксенгаузен під Берліном та Дахау під Мюнхеном. Як Ви прийшли до цієї теми?

Вихідним пунктом стало моє перше відвідування такого меморіального комплексу в Бухенвальді. Було дивно, і я не знав, як мені поставитися до цього місця. З'ясування цього і стало поштовхом до роботи над фільмом: як я відчуваю це місце, будучи туристом? Бо з одного боку, колишні концтабори - це меморіальні комплекси та кладовища, а з іншого боку, це місця пізнання, що мають розповідати про те, як працював механізм знищення.
 
Це важко поєднати з Вашої точки зору?

На мою думку, ці два боки - місце пам'яті та місце пізнання - працюють одна проти одної. І тому люди там дивно поводяться. Бо в місцях вшанування пам'яті, власне, можна лише заглиблюватися у себе або молитися. А це суперечить очікуванням від туристичної екскурсії до "місця пізнання". Інше питання полягало для мене в тому, чи здатне таке місце зробити зрозумілим пережите жахіття.
 

Трейлер: "Аустерліц" Сергія Лозниці

У фільмі "Аустерліц" Ви реалізували дуже послідовну естетичну концепцію. Фільм знятий в чорно-білому форматі. Він складається з довгих планів, що мають чітку композицію. Немає жодного коментаря чи музичного фону, немає й інтерв'ю чи проміжних титрів. Від  глядачів вимагається самим робити висновки від побаченого.
 
Для мене в принципі дуже важливо у своїй роботі надавати глядачеві простір для власних думок. Я не хочу нав'язувати свою думку. Кіно для мене - це те, що відбувається в головах глядачів. Естетика фільму спрямована на те, щоб створити дистанцію і вивільнити відзняту подію з буденного контексту, так би мовити з плину життя. У такий спосіб ми маємо можливість подивитися на речі ізольовано і більш точно. А це є основною передумовою для того, щоб мати можливість про щось замислитися.
 
Ваш фільм переконливо унаочнює масовий туризм у місцях вшанування пам'яті: світить сонце, туристи в легкому одязі, з рюкзаками, в сонцезахисних окулярах. Майже всі зі смартфонами, камерами чи аудіо-гідами. Можна припустити, що люди прийшли оглянути палац чи парк. Загалом такий різновид масового туризму видається недоречним у місцях вшанування пам'яті. Ви зняли Ваш фільм влітку, щоб це підкреслити?
 
Чи поводяться люди недоречно чи ні - це кожен глядач повинен вирішувати для себе сам. Я вважав, що фільм влітку спрацює найкраще, оскільки тоді речі чіткіше виходять на світло. Це засіб гіперболи: щоб зробити щоб видимим, мені треба його посилити. Але в принципі не має вирішального значення, який одяг носять люди. Байдужість не приховати. Її розпізнаєш у поглядах.
  "Аустерліц" Сергія Лозниці | Foto (Ausschnitt): © déjà-vu film Як Ви пояснюєте для себе поведінку відвідувачів?
 
Люди, які відвідують колишній концтабір, мають там справу зі смертю. Смерть, як і народження, є частиною людського космосу. Але в нашій культурі вона разом із релігією була витіснена з життя. Те, що відвідувачі ведуть себе так, як це видно у фільмі, пов'язано напевно з тим, що вони не знають, як їм поводитись зі смертю.
 
Кидається в очі, що більшість відвідувачів на території колишнього концтабору роблять фото чи навіть селфі. Особливо бентежить, як люди позують перед воротами із сумнозвісним реченням "Праця робить вільним". Чому люди фотографуються в такому місці?
 
Для цього поза сумнівом є багато підстав, адже меморіальні комплекси відвідують абсолютно різні люди. Цим питанням займалися філософ Зигмунт Бауман і культуролог Алейда Ассманн. Можна певним чином сказати, що люди в таких місцях шукають можливості ідентифікації. Зазвичай фотографії роблять для того, щоб потім поділитися з кимось цим спогадом. Але чи захочеться ділитися із своїми ближніми фотографією чи селфі на фоні напису "Праця робить вільним?" Це цікаве запитання. Мені самому, між іншим, було дуже цікаво спостерігати за тим, люди яких національностей відвідують колишні концтабори. Крім німців там можна зустріти дуже багато американців, австралійців, італійців, іспанців - але дуже мало груп із Східної Європи.
  "Аустерліц" Сергія Лозниці | Foto (Ausschnitt): © déjà-vu film А як, за Вашим досвідом, вшановують пам'ять про Голокост у Східній Європі - на тих місцях у Білорусі та в Україні, де у Другій Світовій Війні відбувалося масове знищення єврейського населення?
 
На території колишнього Радянського Союзу майже не існує меморіалів, присвячених Голокосту. Візьмемо як приклад Київ: після вторгнення німців у Бабиному яру було розстріляно десятки тисяч євреїв. Лише в 1970-х роках там встановили перший пам'ятник. За це людем потрібно було дуже поборотися.
 
Культура пам'яті в Німеччині також мусила розвиватися всупереч значному спротиву упродовж десятиліть. 

Коли трапилося щось настільки жахливе, з цим потрібно мати справу, його не можна ігнорувати. Сьогодні відомо, що перенесені травми передаються поколіннями. Відтак я вважаю дуже небезпечним не звертатися до таких тем.