Волонтери і біженці  Хто допоможе тим, хто допомагає?

Нинішня ситуація – це виклик для всієї країни, найбільше однак для соціальних працівників. Часто у них дуже низькі зарплати, та багато важкої роботи, сповненої малих великих «викликів». Автор цього тексту один із них.

Разом із нинішньою кризою, викликаною війною в Україні, зріс попит на працівників у сфері допомоги іншим. Недержавні неприбуткові організації та органи місцевого самоврядування оголошують конкурси на нові робочі місця, проходять відбори людей, що готові стати волонтерами. «Допомагати може кожен», – такий заклик я побачив недавно. Але чи це справді так?

Кризовий центр, у якому працюю я, відчинений безперервно. Українська довідкова лінія працює безперервно. Так само, як о 16.30 за центральноєвропейським часом не зупиняються дії російської армії на території України, не зупиняється і приплив біженців на кордоні, що вирушають до крайових міст у Чеській Республіці, де їм потрібно отримати дозвіл на перебування, забезпечити собі житло, страхування чи відкрити рахунок у банку. Мій робочий телефон дзвонить вранці, ввечері, вночі, у вихідні і святкові дні. Для того, щоб не бути постійно на зв’язку, можна поставити його в режим вібрації, пояснивши це самому собі тим, що економлю батарейку. Ми надаємо послуги перекладу, супроводу чи консультацій – і постійно виникають черги. Цікаво, що в цей момент відбувається з тілом. Хоча у вас дерев’яніють ноги, бо ви вже десять годин не мали можливості навіть присісти, тіло напоготові, постійно працює на повну потужність, ви все більше пітнієте, дихаєте (відповідно до чинних протипандемічних заходів все ще в респіраторі) неглибоко, у вас стукотить серце, говорите ви швидше, ніж зазвичай. Увесь день працюєте під тиском часу, стикаєтесь із негативними емоціями клієнтів, що до вас приходять.

Після завершення роботи ви нагадуєте собі пожовану жуйку, у голові порожньо, ви вже не знаєте, чи хочеться вам пити, чи їсти, але точно падаєте з ніг від утоми.

Помічний автопілот

Надзвичайна ситуація вимагає надзвичайного темпу. Після дванадцяти робочих годин у вас трохи розвалюється режим дня: у туалеті ви були в кращому разі двічі. Про те, що ви взагалі-то щось їли, нагадує лише жирна обгортка у задній кишені штанів та ще дивна важкість у шлунку, спричинена бутербродом, проковтнутим між двома менш складними випадками ваших клієнтів.

Занадто довгі зміни прямо вимагають надмірного вживання кофеїну і тютюну. Сигарета, до речі, – одна з небагатьох можливостей побути самому чи зі своїм телефоном. До того ще алкоголь та інші речовини, що викликають залежність. Потрібно бути на сторожі, якщо й у вихідні ви прокидаєтесь на роботу о 5.20 або працюєте в нічні зміни. Оскільки у вас не вистачає душевних і фізичних сил на медитацію в позиції ваджрасана, напрошується зручніше рішення, а саме – напитися після роботи. Разом із колегами. Бо в алкоголі розчиняється все. Але якщо далі на вас чекає ще одна дванадцятигодинна зміна, ви все ж обираєте теплий душ.

Зважаючи на кількість праці, ви не зможете уникнути того, що час від часу працюватимете в режимі автопілота. Комбінація недосипу та похмілля, можливо, не дозволить увімкнути навіть цю, найнижчу робочу швидкість. Особисте життя? Не існує. Обмежене до найпотрібнішого мінімуму.

Безперервний робочий час

Ваш робочий час повзучий, він розростається на весь час неспання. Увесь робочий процес та спосіб праці позначені дивовижною змінністю. Те, що було дійсним вчора, сьогодні вже таким не є, що було дійсним вранці, після обіду вже таким не є, пів години тому все було зовсім не так, як зараз. Потрібно витримати неприємне відчуття, викликане безладом, знайти надійні джерела інформації, найкраще прямо від осіб, в яких цю інформацію можна прямо перевірити. Потрібно постійно визнавати обмеження можливих рішень, підкреслювати, що є щось, чого ви справді не знаєте: ви не знаєте відповіді чи на даний момент немає жодного задовільного рішення.

І ви ж будете тим, хто розплачуватиметься за невдоволеність, незгоду, злість чи фрустрацію. Не лише тих, кому за суттю своєї професії ви маєте допомагати, а й тих, про яких останнім часом забули з допомогою, або ж в них просто є таке відчуття. До того ж, таких випадків стає щодня більше.

Останнє, на що у вас після дня роботи з травмованими, переляканими, розгубленими та втомленими людьми, що приїхали з країни, зруйнованої війною, є настрій – це розвінчувати вашій сусідці по квартирі її «надійну» інформацію про втікачів, про те, які вони перебірливі, незадоволені, як отримають гроші «ні за що», ще й мають телефон і модний одяг. 

Im sogenannten Assistenz-Zentrum für Geflüchtete aus der Ukraine auf dem Messegelände in Brno. Vor Ort können die Registrierung bei der Ausländerpolizei, Visa- oder Versicherungsangelegenheiten erledigt werden. | Foto: © David Konečný

Хай живе неправильна інформація!

Робота, яку ви робите, залежить не лише від вас. Вам потрібно довіряти колегам, працівникам інших організацій, волонтерам, які приходять, ідуть, яких ви не знаєте та все одно за них відповідаєте. У дружній, неформальній та натхненній атмосфері надзвичайно важко переконати волонтера-початківця, що ця форма допомоги має правила, кордони і їх потрібно дотримуватися. Надання перевіреної інформації – це не цитування повідомлень із фейсбуку двомісячної давності, повторюю я щодня волонтерам, які частіше шукають інформацію в соціальних мережах, ніж на сторінках Міністерства внутрішніх справ чи уряду.

Для всіх груп іноземців дуже властиве, що вони багато інформації передають одне одному «тихою поштою» у стилі «одна пані з Харкова приїхала в Чехію з польською візою, яку не вдалося скасувати, тому вона сама собі її перекреслила і її за це відправили назад в Україну» або «знайома моєї сестри отримала гуманітарну допомогу десять тисяч, бо їй розбомбили дім, а люди з місць, де не бомблять, грошей не отримують». Чим дивніша історія, тим важче переконати оповідача чи оповідачку у протилежному.

Війна – нова норма

А ще є представники державної влади, співробітники Міністерства внутрішніх справ, Поліції Чеської Республіки, пожежників, офіційних і добровільних, співробітники Відділу з працевлаштування, страхових, банків, лікарі та ветеринари. З приїжджими втікачами працюють люди різного походження, з різною шкалою цінностей, підходами, вихованням. Але в дечому вони чарівним способом подібні. Якщо приходить ідеальний прототип утікача, точніше утікачки, якою є біла жінка, мати одного чи двох дітей. Якщо приходять чоловіки у віці, придатному для армії, нерідко у пів голосу звучать коментарі типу «а вони що тут роблять». Є ще третій випадок приїжджих, це багаточисельна ромська родина. Як правило, вони краще говорять угорською та ромською, ніж українською чи російською. Багато з них мають угорські паспорти, тому з точки зору чеського права вони є не громадянами України, а насамперед Європейського союзу. Відповідно до закону їм не можна надати тимчасовий захист, але вони мають права і статус громадян Європейського союзу, можуть, наприклад, звернутися по статус перехідного перебування на території Чеської Республіки і після його отримання просити про якусь із виплат соціальної допомоги чи системи допомоги у матеріальній скруті, як-от виняткова негайна допомога, виплата на прожиття тощо. Але цього, звісно, не відбувається.

Щодня ви зустрічаєтесь із тим, що представники державних органів запитують про етнічну приналежність наших клієнтів, коли ми намагаємося для них знайти житло чи забезпечити документи. До фрустрації від того, що війна не наближається до кінця, критична ситуація стає новою нормою, в якій потрібно навчитися жити, додається фрустрація від того, що ані війна, ані гуманітарна криза не переважають забобонів та латентного расизму у нашому суспільстві. «Я не розумію», – бідкається з ситуації, в якій поліцейські поводяться по-різному з іншими, ніж «білими» втікачами, одна з волонтерок, яка в кризовому центрі допомагає як перекладачка однієї недержавної неприбуткової організації, сама вона живе в Чехії вже п'ятнадцять років. – «У нас в Україні живе десь двадцять національностей та етнічних груп, а тут живете тільки ви, чехи». І вона здивовано крутить головою, наприклад, коли поліцейські на ромських жінок і дітей починають підвищувати голос чи переходять з ними на ти. Невдовзі додає: «Але і в Україні роми з більшістю суспільства мають нелегкі взаємини».  

Не можна вирішити все

Я міркую на тим, де межі між мої активізмом у галузі прав людини та роботою. Міркую, як я можу втрутитися в ситуації, які щодня відбуваються в мене на очах, з позиції співробітника конкретної недержавної неприбуткової соціальної служби. Я говорю про це з колегами, з керівництвом. Я хотів би відмежуватися, відокремитися, але здаюся собі в цьому самотнім, як льотчик-камікадзе. Я знаю, що не можу виступити проти поліцейських, співробітників Міністерства внутрішніх справ чи пожежників. На роботі я намагаюся принаймні постійно згладжувати конфлікти, вслухатися у скарги іноземців, а потім спокійним голосом перекладати їх представникам державної влади. Іноземці не розуміють, що я працюю в якійсь недержавній неприбутковій організації, що в мене можуть бути інші цінності. Рішенням може бути також знайти собі союзника серед поліцейських чи пожежників і постійно говорити спокійним, мирним голосом. Так само мирно потрібно говорити з колегами про можливості нашої організації, з керівництвом про їхні можливості вказати та втрутитися у разі нерівного чи несправедливого поводження, свідками якого ми є. Але основою для такої роботи є припустити, що не можна вирішити все, що соціальні служби загалом лише дуже обмеженою мірою полегшують велику та довгострокову несправедливість у нашому суспільстві. Я тут, щоб працювати, а не для того, щоб врятувати світ.

Вигорання – теж варіант

Війна триває вже понад два місяці. Але її наближення ми відчули, як мінімум, на початку лютого. Зросла кількість іноземців, які до нашої організації зверталися з проханнями про асистування та допомогу, намагалися привезти сюди свої родити чи друзів з України, а також з Росії та Білорусі. Всі заявки на довгострокові візи, довгострокове перебування, всі заявки на міжнародну охорону, підготовка документів і матеріалів були ні до чого. Години роботи були змарновані і наразі для клієнтів немає жодного рішення; чеські представницькі органи в Росії та Білорусі не працюють, українські втікачі зустрічаються з такими ж інфраструктурними проблемами, як і громадяни Чехії, лише помноженими на мовний та культурний бар’єр. Відповідне житло, лікарська допомога чи дитсадки і школи були важко доступними ще до біженецької кризи.

А коли вкінці місяця подивитися на свої прибутки і витрати, то можна засумніватися в тому, чи можна дозволити собі таку розкіш, як робота, яку вважаєш наповненою сенсом. Нерідко деякі мої колегині до роботи соціального працівника додають кілька змін на тиждень у барі. Так, і зараз, коли соціальні працівники такі потрібні і майже всі ми працюємо понаднормово. Кілька людей за останні місяці звільнилося. Декілька інших у дусі „choose exhaustion instead of depression” від лютого працює постійно, включно з вихідними. Декілька людей від утоми ослабли настільки, що лежать із грипом на лікарняному вже третій тиждень.

Тим, хто лишився і не на зміні, пропонують супервізію, індивідуальні консультації з психологом, або ж морозиво чи великодні пряники. Я сам одного разу спробував якісь розслаблюючі психогігієнічні вправи онлайн. Але не переконаний у результативності. Опишіть психологові, як ви почуваєтесь нині, і він із розумінням скаже: «Гмм», – а потім іншими словами повторить те, що ви щойно сказали. Я не можу позбавитися відчуття, що нам би допомогли позапланові премії та тиждень відпочинку.

Людина може напружитися, віддати всі сили, як тоді, коли ми на кілька тижнів інтенсивно об’єдналися і занурилися в роботу після урагану в Південній Моравії. Але в нинішній ситуації бракує уявлення, коли ж цьому всьому буде край. Ми не можемо сказати, що протримаємося ще тиждень чи місяць. Навіть якщо війна закінчиться завтра, роботи в нас не стане менше.

Я думаю, що саме на шляху до вигорання.

З іншого боку, посібники, що займаються психологічними аспектами соціальної роботи, ясно стверджують, що вигорання – це останній крок. Після цього ви лише воскресаєте, наче фенікс із попелу.

І прокидаєтесь о 5.20.

травень 2022