Кому кожен українець у цій назві ставить сам, залежно від сили духу та обставин. І поки гуде чергова сирена й по Україні далі лунають вибухи, я розповім вам про свій дім, Бучу та ціну свободи.
Ще одна кімната
Сьогодні на вулиці червень, минуло більше трьох місяців від перших бомбардувань Росією українських міст і аеропортів. Багато з моїх друзів кажуть, що їхній календар зупинився на даті 24.02.2022 і вони досі живуть у цьому до-о-о-вгому дні з мрією, щоб цей страшний сон закінчився. Інші підходять більш тверезо, для них (як і для майбутніх підручників історії) ця війна почалася 27 лютого 2014-го, з анексії Криму, коли в ніч з 26 на 27 лютого російські війська зайняли ключові об’єкти півострова. Як синхронно, майже в один і той же час із різницею у вісім років… Потім у квітні був початок бойових дій на Донбасі. Тобто у лютому 2022 року ворог вирішив прийти далеко не вперше, та вже до іншої кімнати мого великого дому. Але з суттєвою поправкою: частину дому він паралельно знищує під фундамент.Ми можемо повернутися додому, але не в безпечну Бучу - місто, яким воно було до війни
Лавка «Олівці», Бучанський міський парк
| Фото: Половко Сергей Николаевич, CC BY-SA 4.0
#BuchaMassacre
Усі слухали новини, не всі чули. Людям властиво відмахуватися від неприємних речей, «завчасної паніки». Тому, попри мої попередження, максимум, на який погодилася моя сім’я, — це бути в січні та лютому більш-менш мобільними: ми чимало мандрували, мали зібрані документи. Чому не виїхали з України, раз відчували наближення небезпеки? Не повірите: не всі хочуть залишати свій дім.Отож, за три дні до атаки, 21 лютого, я востаннє глянула на хвіст української «Мрії», найбільшого вантажного літака у світі, на вогники аеропорту в Гостомелі, який видно з нашого будинку, і сказала: нам пора. І ми поїхали західніше. Війна застала нас в Україні, але не в Бучі. З огляду на все, що ви бачили в новинах про російські звірства в передмістях Києва під тегом #BuchaMassacre, для родини з малою дитиною це дуже суттєво.
Я вдячна не так інтуїції, як здоровому глузду, який підказував мені, що аеропорт — одна з перших мішеней, а наступ із території Білорусі дуже зручний, реальний і самоочевидний. Бо коли читаєте в новинах про понтонний міст на території Чорнобильської зони, що був, а потім зник, то розумієте, що десь за 150 км від Києва ворожі війська точно не в «п’ятнадцять» грають. Я вдячна, що мої друзі теж вибралися з Бучі: ледь не два тижні вони були під обстрілами, а окупанти сичали їм у спини: «Що, українське плем’я, вимираєте?». За декілька днів вороги вже не давали евакуюватися, а просто розстрілювали цілі родини — в авто і без.
Буча після виведення російських військ 4 квітня 2022 року
| Фото: Офіс Президента України, CC BY 4.0
Рідний дім
У нашому будинку жили російські солдати, вони відчинили двері у всіх квартирах, щось украли, щось ні. Я не буду тут визначати міру матеріальних втрат, бо це в кожному окремому випадку справжня «рулетка». У Бучі чимало повністю знищених будинків і квартир, але в поближніх містечках іще більше. Сусідам із верхнього поверху прилетіло, і їхнє помешкання непридатне для життя, у квартирі друга розтрощили вікна, понищили все, що могли, а іншому приятелю пощастило згодом відімкнути квартиру ключем (так-так, це майже розкіш), застати все цілим, і тільки осколок між скельцями вікна нагадував про обстріли… Порівняно з тим, що дехто втратив життя і близьких, це дрібниці.‚Буча‘ означає крик, шум, галас, страх, боротьбу. Але, попри всі жахіття, які спіткали це місце, Буча була, є і буде
Ціна свободи
Я знаю, що таких Буч в Україні нині дуже багато. До речі, тільки зараз я осягнула весь символізм назви мого містечка. «Буча» — це великий крик, галас, тривога, колотнеча, битва. Але, попри усі жахіття, які випали на її долю, вона була, є і буде. Я була б щаслива писати вам не про трагедії, які в ній сталися, а запросити на якийсь фестиваль чи виставку в галерею сучасного мистецтва. Адже «до війни» це місто жило цікавим розміреним життям: тут були свої фестивалі, серед яких згадаю фестиваль оперети О-Fest, котрий щорічно якраз у ці дні відбувався в Києві та Бучі. У розкішному парку люди відпочивали, займалися спортом, збиралися на пікніки.
Пам'ятний знак М. Булгакову
| Фото: Lazorevka | CC BY-SA 3.0
Це містечко має давню дачну традицію, і століття тому до нього тяглося чимало відомих українських вчених, художників, письменників, лікарів. Особисто для мене Буча промовляє іменем родини Мурашків. Тут жив і помер Микола Мурашко, засновник Київської школи живопису. До речі, його племінник Олександр — відомий український художник-імпресіоніст. З цією мистецькою родиною товаришували інші київські дачники — родина Булгакових, зокрема й молодий Михайло, майбутній російський письменник… Але ви не знайдете їхніх садиб-музеїв у Бучі, тому що їхні дачі сто років тому були знищені за часів іншої українсько-російської війни (1917–1922). Саме тоді Україна, попри радянське вторгнення, намагалася створити свою незалежну державу.
Сьогодні місто оживає. Люди обережно повертаються. Життя має тривати, це його закон. Мій чоловік сфотографував ворота будинку, на яких українські сапери залишили зворушливий підпис: «Розміновано. Цьом». Нашу домівку вони також перевірили.
Тут би хотілося написати оптимістичніше, але під звуки сирени щось не дуже виходить. Війна триває. Я щойно довідалася, що у знайомої письменниці на фронті загинув син. Він пішов воювати ще тоді, вісім років тому, коли й почалася ця війна. Свобода коштує неймовірно дорого.
липень 2022