Навіщо фільми? Навіщо романи? Навіщо театральні вистави? Драма реальності перевершує будь-яку вигадку, пише словацький репортер і фотограф Андрей Бан. З Маріуполем і сумнозвісним полком «Азов» він знайомий з 2015 року.
У червні 2015 року я прогулювався набережною Азовського моря. Морозиво, хороша кава, каруселі, чоловік, що пливе в холодних хвилях, на горизонті крани і вантажні кораблі в гавані. Сонне підвечір’я жодним чином не вказувало на близькість війни за якихось десять-п’ятнадцять кілометрів. Словак у статусі спостерігача ОБСЄ розказував мені про взаємні обстріли на лінії зіткнення.Укри та сепари, таким жаргоном послуговувалися обидві сторони на позначення одна одної.
Водій добровольчого батальйону «Азов», інакше студент Івано-Франківського університету на прізвисько Корінь, підібрав нас із колегою-режисером у Маріуполі на величезній площі з круговим об’їздом. Він був більшим, ніж будь-який об’їзд в Словаччині. Цвіли квіти, плодоносили дерева, раділи люди. «Ходімо», — сказав Корінь після того, як ми одягли бронежилети та каски. У його джипа не працювали як слід ані гальма, ані кермо. Чим небезпечнішою була їзда, тим більше наш супроводжуючий насолоджувався швидкістю.
Дорогою ми проїжджали величезні бетонні блокпости, спалені машини, побиті ракетами сепаратистів із самопроголошеної ДНР. Нарешті опинилися перед останнім селом, яке контролювали українські війська. Маріуполь лежав позаду, на виду, рукою подати. Широкине, що розкинулося перед нами, колись було туристичною зоною: пансіонати, ресторани, бари. А зараз? У селі залишився один старий дід, з одного боку стріляли сепари, з другого – укри. Командир «Азова» спав після важкої ночі, мені не хотілося його будити. Протягом ночі ворог «працював», якось так можна перекласти російський вислів «ребята работают».
Тоді, влітку 2015 року, війна була ще віддаленою, хоча постійно була присутня у вигляді загрози обстрілів. У гуманітарній організації «Новий Маріуполь», де на стіні висів плакат з мішенню у вигляді портрета Путіна (з діркою на лобі), мені пояснили, що вони для хлопців на фронті готують і печуть їжу, привозять зброю, амуніцію, ковдри.
«Азов» з його неонацистською символікою ще не був включений до Нацгвардії, але тисячі бійців цього полку захищали Маріуполь на передовій. У тих хлопців, коли я з ними спілкувався, жодних ознак екстремізму не було. Проте вовчі лапи на їхній емблемі, безсумнівно, вважаються неонацистським символом. За словами їх речника Андрія Даченка, в 2015 році в «Азові» було близько ста-двох сотень неонацистів. Відтоді ультраправий елемент у цьому підрозділі слабшає. У контексті цих фактів розмови Путіна про «денацифікацію» України є віроломними, оскільки Москва без вагань закликає на свою службу сумнозвісну жорстоку приватну армію Вагнера, незрівнянно більшу за «Азов», під командуванням Дмитра Уткіна. На фотографіях він намагається виглядати страшніше Арнольда в першій частині «Термінатора», на його тілі витатуйовані свастика та імперський орел.
Тобто сьогоднішня Росія хоче когось повчати про український «нацизм». Якби не було так гірко, то було би смішно.
Наша свідомість не в змозі сприйняти думку про те, що кошмари стануть частиною щоденних новин. Тут і зараз.“
Помилка. Навіть якби під час російського вторгнення в Україну, що триває, не було жодного іншого символу геноциду, якби під Києвом не було Бучі чи Бородянки, то Маріуполь на Азовському морі, донедавна такий же великий, як Братислава, був би яскравим прикладом мужності захисників і страшного прикладу знищення агресором. У місті до початку війни проживало близько 450 тисяч жителів, п’ятий за величиною український порт був промисловим центром південного Донбасу з двома металургійними заводами олігарха Ріната Ахметова.
А сьогодні? Там залишилася заледве третина населеного пункту. Начебто, бо точно ніхто не знає. Світові агенції відрізані від новин з міста, так само, як це місто повністю відрізане від світу. Там не залишилося жодного журналіста. Двоє останніх, кореспонденти агенції AP Мстислав Чернов і Євген Малолєтка, давно пішли. Точніше, в останній момент українські збройні сили депортували їх разом із мирним населенням через ряд блокпостів, що охороняються озброєними до зубів російськими солдатами. У своєму нотатнику Мстислав зробив приблизний підрахунок, зазначивши, що українські війська, які знаходяться десь за сто кілометрів, навряд чи зможуть визволити це обложене місто.
Евакуація останніх двох журналістів, останніх двох свідків, які розповідали світові жахливі історії, була неминучою. Якщо вони потраплять до рук російських агресорів... краще не додумувати. Тортурами змусили би їх зізнатися на камеру, що всі ті історії розбомбленого пологового будинку та дитячої лікарні, театру з трьома сотнями жертв у підземному сховищі, історії братських могил і людей без їжі, без води, без тепла й електрики, є постановочними. Що новини про депортації українців російськими агресорами у фільтраційні табори, а згодом бозна-куди, є вигаданими.
Серйозно? Невже росіяни справді думають, що хтось у це повірить? Так, вони дійсно так думають.
Оцінки про те, що Маріуполь знищений на 90 відсотків, можуть бути неточними і милостивими, оскільки цифру 93,2 або 95,6 відсотка дещо важко ввести на клавіатурі. Хто точно порахує? Наприкінці цієї історії можуть бути одні, остаточні та загрозливі дані. Сто відсотків. На ганьбу світу, який не зміг зупинити цей геноцид.
Квітень 2022