Солідарність з Україною  Мій перший біженець

Особистий досвід європейців з біженцями війни оголює наші уявлення про гуманізм. Ми втрачаємо ілюзії, та водночас відкриваємо в собі сили та якості, про які навіть не здогадувалися. Це обтяжливе випробовування не може скінчитися погано, вважає репортер і фотограф Андрей Бан.

Кліше говорить, що все (крім смерті) буває вперше в житті. Велосипед, бійка на майданчику, атестат, кохання, шлюб тощо. Речі швидкоплинні, не варті запам’ятовування, але й такі, що назавжди формують історію нашого життя. Громадяни країн Центральної та Східної Європи нині, під час російської військової агресії проти України, «вписують» в уявний гербарій новий і для подальшого життя визначальний досвід ще одного «вперше». Багато хто каже: «Мій перший біженець».

Ці люди відкрили в собі несподіваний рівень співчуття та солідарності з тими, хто, побоюючись за своє життя, раптово втік і часто лише з речами першої необхідності. Водночас українське інферно змушує відмовитися від попередніх схем. Медикаменти, засоби гігієни, покривала, ковдри, продукти харчування; все це залишається основною формою допомоги. Проте додано нову якість.

Біженці в інтимній зоні

Війна дійшла до домівок європейців не лише через усюдисущі новини, через телебачення, через смартфони, через нестерпну тривогу подальших бомбардувань і атак російської армії на міста й села. Війна прямо в наших домівках. Подолала вона й вузьке коло інтимності, оскільки європейці, бажаючи всіляко допомогти, пропонують свої домівки українським біженцям. Одні безкоштовно надають будинки чи квартири, інші – кімнату в домі, де живуть.

Таким чином, біженець перестає бути лише об’єктом і «одиницею виміру» висвітлення в ЗМІ. Особистий досвід спілкування з ним, так би мовити, оголить наші уявлення про гуманізм, які ми маємо про себе та наше суспільство. Часто йдеться про ілюзії, іноді, як зараз, ми відкриваємо в собі сили та якості, про які навіть не здогадувалися. Крім того, через мобілізацію чоловіків від 18 до 60 років, які не можуть виїхати, втікають передусім жінки, діти та пенсіонери. Тобто найуразливіша група. Я думаю, що це обтяжливе випробування, яке не може скінчитися погано. Бо на зміну нудним історіям зі ЗМІ прийде особистий досвід. Звичайно, багато хто переоцінює свої сили і здібності, багато через короткий час виявляють, що нові співмешканці починають їм заважати, і тільки почуття сорому не дає поділитися цим досвідом. Це природно.

Є й такі, і, судячи з розповідей зі ЗМІ та соцмереж, їх чимало, хто щиро дивуватиметься, чому «та українка», якій дали колишню дитячу кімнату, така задумлива, мовчазна, сумна. Все це можна списати на нашу недосвідченість. Треба слухати експертів, психологів і психіатрів, які розповідають про посттравматичний синдром і спогади про пережиті жахи. Вони ведуть до безмовності. І не варто вважати їх невдячними.
 

Обережна надія

І саме це, біженці в нашій інтимній зоні, є принципово новим досвідом порівняно з великими рухами біженців у Європі після Другої світової війни. З 2015 року через Балкани біженці прибували переважно з Близького Сходу, Сирії та Іраку. В основному це були араби і мусульмани. Тоді віроломні політики країн Вишеградської четвірки (V4) перевернули гуманістичний наратив, перетворивши нужденних на «агресивну масу», яка «переповнює нас» і руйнує наші «традиційні християнські цінності». Абсолютна більшість тих біженців постраждали не менше, ніж українці сьогодні.

Сім років тому європейці Центральної Європи вперто відкидали квоти на перерозподіл мігрантів з півдня Європи, які сьогодні, перед обличчям найбільшого відтоку на континенті з 1945 року, самі вимагатимуть цього від країн Заходу. Варто нагадати про цей парадокс. І це незалежно від того, чи використовуємо ми юридичний термін «шукачі притулку» чи «люди, які шукають тимчасового притулку», термін «біженці» чи просто «мігранти». Справа не в словах. Усі вони люди, які потребують нашої допомоги. На завершення, дозвольте мені поділитися особистим досвідом, який я здобув майже чверть століття тому. На той час ми ще не «стикалися» з якоюсь «хвилею масової міграції», як прийнято говорити бездушно. Ніби йшлося передусім про нас, людей, які живуть у мирі та добробуті. Ніби справа в тому, що ми стикаємося з чимось жахливим. Насправді ми допомагаємо людям, які цього потребують.

Одного разу взимку 1999 року, після того, як я заснував гуманітарну організацію «Людина в небезпеці», у двері моєї квартири в Братиславі несподівано подзвонили невідомі. «Мы здесь», — сказали вони російською. Незабаром з’ясувалося, що це сім’я словаків із Казахстану. Хоч війни не було, але вдома вони все продали. Будинок, машину, землю, все. Вони приїхали з трьома тисячами доларів у кишенях, сподіваючись, що я та мої колеги допоможемо їм влаштувати нове життя.

Зрештою, їм (і нам) це вдалося. Двадцять членів родини живуть, навчаються, одружуються у Словаччині. Проте разом нам довелося подолати величезні бюрократичні перепони, небажання державних інституцій, а також багатьох людей. Вони вважали іноземців прибульцями, чужинцями, які загрожуватимуть нашому рівню життя. Режисер Яро Войтек зняв документальний фільм про їхню історію, що був відзначений нагородами.

Сьогодні, коли я бачу українських біженців і співгромадян, готових їм допомогти, я часто згадую родину словаків із Казахстану. Обидва випадки розривають серце. Що ж, я маю обережну надію, що ми як країна, можливо, просунулися трохи далі в напрямку більшої емпатії та допомоги.

березень 2022