«Почуйте голос Маріуполя» — серія історій людей, яким вдалось евакуюватися з блокадного Маріуполя. Одна із них розповідає про лікаря Олександра. Він рятував життя маріупольців та українських військових, які постраждали внаслідок обстрілів міста російськими окупантами.
Взято з дозволу із сайту журналу Ukraїner. Залучено до розробки матеріалу 10 волонтерів
Більше історій з циклу "Почуй голос Маріуполя!" можна переглянути за посиланням тут
Олександр працює лікарем-анастезіологом вже одинадцять років. Увесь цей час чоловік проживав у Маріуполі, де і народився. Там він мав дім, сім’ю, улюблену роботу. Після вторгнення російських військ вийшов на чергування в лікарню, де і вдень, і вночі працював в операційній упродовж більш як двох тижнів. Серед поранених, яким Олександр надавав допомогу, були також вагітні жінки, поранені внаслідок влучення російських бомб у пологовий будинок 9 березня.
Двадцять четвертого лютого я був із дружиною в Буковелі. Прочитавши новини, одразу вирішили їхати назад до Маріуполя, адже там — робота, лікарня, родичі. 25-го числа, о другій після обіду вже були вдома. Наступного дня пішов до лікарні. Відтоді перебував там 24/7 аж до 15 березня.
Загалом моя робота йшла в більш-менш нормальному ритмі, якщо не зважати на велику кількість поранених (як цивільних, так і військових), яких до нас привозили. Зі світлом все було гаразд, тому що в лікарнях, як правило, є дизельні генератори. В операційному блоці вся апаратура працювала. Найбільшою проблемою, з якою ми зіткнулись на початках, це, напевно, були погодні умови. Більшість вікон були зруйновані. Ми їх заклеювали плівкою та заставляли картоном. Було дуже холодно. Лікарня не обігрівалась. Другого березня, коли зник зв'язок, стало вже дуже погано. Крім того, що не було можливості зв'язатися з сім'єю й дізнатися, чи в них все гаразд, почалися проблеми зі швидкою допомогою. Люди не могли їх викликати, тому екіпажі карет швидкої розділили місто на сектори і патрулювали в пошуках поранених чи тих, хто потребував транспортування до лікарень.
Перебуваючи на чергуванні, з дружиною та дитиною практично не комунікував. Раз на три-чотири дні, коли обстріли трохи вщухали, біг додому. Це приблизно кілометр-півтора від лікарні. Прийду, поцілую — і назад.
Ми всі розуміли, що маємо допомагати людям: якщо не будемо цього робити, то ніхто інший їм не зарадить
Щодня у нас оперували не менше 20-ти поранених. Були також дні, коли кількість операцій доходила до 30-ти. Але це були не всі поранені, а лише ті, котрі потребували операцій з наркозом. Значно більшій кількості людей надавали допомогу у приймальному відділенні та в малих операційних без анестезіологів.
Упродовж цих днів у лікарні працювали хірурги, травматологи, гінекологи, урологи, рентгенологи та лаборанти. Думаю, це 70—80 медичних працівників. Може, навіть більше. Ми всі розуміли, що війна надворі, маємо допомагати людям. Інших задач перед нами не стояло. Ми всі усвідомлювали: якщо ми не будемо цього робити, то ніхто інший їм не зарадить.
Найбільш шокуючим був артобстріл пологового. Тоді до нас привезли декількох поранених вагітних. Серед них — жінка, яка була потім у всіх ЗМІ. Вона загинула, на жаль, разом із дитиною. Ми намагались допомогти їй. У неї був повністю роздроблений таз, ампутована травматична права нижня кінцівка та рана внизу живота. Я проводив наркоз, а хірурги робили кесарів розтин. За протоколом спершу треба робити його і намагатися врятувати дитину, але після розтину дитина була вже без ознак життя. З моменту, як цю жінку привезли в лікарню до констатації смерті пройшло, напевно, години дві-три, не більше. На жаль, я не знаю, як її звали. Її стан був дуже важкий. Вона не змогла назвати своє ім’я, а поруч із нею нікого не було: ані родичів, ані знайомих. Тому вона так і пройшла: невідома жінка приблизно 35-ти років.
Була ще одна історія. Жінка років 70-ти. Вона потрапила під обстріл у Черемушках. Отримала поранення нижньої кінцівки. Декілька кілометрів повзла до цивілізації, до дороги, по морозу. Там її серед ночі підібрали українські військові та транспортували до нашої лікарні. Вона була уся мокра й холодна. Кінцівку не вдалося врятувати — її ампутували. З цією жінкою все добре, вона вижила. Але втратила домівку і ногу.
Дванадцятого березня нашу лікарню захопили російські військові. У той момент я був в операційній, ми робили кесарів розтин. На якомусь етапі зайшли наші колеги і сказали, що тільки що приходили російські військові. Розповіли, що усіх поставили до стіни та змусили роздягнутися, щоб перевірити, чи немає татуювань та слідів від рушниць — синців на плечах. Відтоді до 15 березня я був, можна сказати, в заручниках. Ми щодня питали у російських військових: «Чи можемо піти з лікарні додому?» На що вони відповідали: «Так, звісно, можете, але немає ніяких гарантій, що вас не розстріляють дорогою».
Увесь цей час вони безперервно обстрілювали будинки з танків і БТР-ів, які завезли і поставили в нас на подвір'ї. На питання «Чому ви так робите?» казали: «Там можуть бути позиції українських військових. Ми їх там знешкоджуємо». Вони просто прикривалися лікарнею, бо розуміли, що українські військові не будуть стріляти по них. Починаючи з 13-го числа, приводили усіх людей, які знаходилися у підвалах цих зруйнованих будівель, до лікарні. Сотні людей. Всі поверхи нашої восьмиповерхової лікарні були забиті цивільними людьми, серед яких було багато поранених. Ці люди запитували у солдатів: «Навіщо ви це робите?». На що вони відповідали своїми заученими штампами: «Ми визволяємо вас від нацистів».
З усіх тих російських військових, котрі були у нашій лікарні (вдень їх було десь приблизно 50—60, а вночі сходилося 200—300, не менше), я думаю, не більше 10—15 % були кадровими військовими. Решта — непрофесійні молоді хлопці або, навпаки, старі чоловіки. З одним, 19-річним юнаком, ми трохи поспілкувалися. Він був з якогось маленького містечка з-під Донецька. Казав, що йшов за хлібом, коли раптом під’їхала автівка "бобік". Його забрали, одягли форму, дали рушницю і сказали: «В Маріуполь». Поставили охороняти одне із відділень. Також був дядько-денеерівець, також десь з-під Донецька. Сантехнік. Історія така ж: запакували в машину, дали форму, зброю та відправили на передову.
Зранку 15 березня я слухав і дивився на дітей цивільних, котрі переховувалися в нашій лікарні. На той момент ми з іншими лікарями вже прийняли тверде рішення, що треба тікати. Якщо перші дні, як я казав, робили там 20—30 операцій на день, то останні дні, з 12-го числа, було 3—5 (максимум 7) операцій на добу. Розуміли, що нам як лікарям перебувати у лікарні практично немає сенсу. Вирішили тікати за будь-яких умов, незважаючи на те, що російські військові погрожували. Того дня, десь об 11-й чи 12-й годині дочекалися, коли на територію лікарні приїде машина з водою і машина з їжею. У цей момент завжди починалася метушня: багато цивільних прибігали за водою та їжею. У цей самий момент ми просто вийшли з лікарні і побігли додому. Нас було семеро. Розбилися на дві групи. Першими вийшли два лікарі. За ними — мама одного з них, яка також перебувала у лікарні, і брат лікаря, який волонтерив і допомагав там, де була потрібна фізична сила. Через хвилин 15—20 пішла друга група: я, ще один лікар-нейрохірург і санітарка. Дорогою ми бачили багато могил у дворах і згорілі танки з літерою «Z».
Зранку 17 березня перш ніж виїхати з Маріуполя я вирішив з’їздити до батька. Він жив в іншому районі. У нього вдома перебувала ще моя сестра з чоловіком та дитиною, а також цивільна батькова дружина. Дорогою російські військові обстріляли мою автівку. Сліди від куль залишилися на капоті. Я приїхав до батька, але, на жаль, не застав його вдома. Тоді він був у лікарні. Він — хронічний пацієнт, потребував кожні два дні проходити процедури. За тиждень після цього батько помер — у лікарні не стало доступу до діалізу.
Ми виїхали у напрямку Запоріжжя. На виїзді з Маріуполя була довга черга з автівок. Простояли там близько години. Російські військові перевіряли наші паспорти, документи на автівку, багаж. Але поверхнево, скажімо так. Бо в цей момент на блокпосту було багато журналістів, які знімали відео. Тож на картинку всі були дуже чемні. Журналісти були різні. Був представник Deutsche Welle. І були також журналісти російські. В них на грудях був напис «Press» і на руках нашивки — або російські, або денеерівські.
Ми з дружиною ніколи не думали переїжджати, любили своє місто. Там народилися і я, і вона, і наша дитина. Все наше життя було в Маріуполі
Моя мати була медиком, лікарем-терапевтом, а батько — лікарем-анестезіологом. Тому з самого дитинства я розумів, що ніякого іншого шляху в мене немає — лише медицина. У 2009 році я закінчив університет, два роки інтернатури. Починаючи з 2011 року, я сертифікований лікар-анестезіолог. У цій професії вже 11 років. Увесь цей час жив і працював у рідному Маріуполі. Ми з дружиною ніколи не думали переїжджати кудись звідти, тому що дуже любили своє місто. Там народилися і я, і вона, і наша дитина. Все наше життя було в Маріуполі.
Після короткої зупинки в Запоріжжі родина Олександра перебралася на Захід України, до Львова. Але через стрес та страх постійних повітряних тривог вони вирішили їхати далі. Спершу родина переїхала до Польщі, згодом — до Німеччини. Олександр не є військовозобов'язаним, оскільки знятий з військового обліку за станом здоров'я через проблеми з хребтом. Тож зараз чоловік охороняє спокій свої родини за кордоном.
липень 2022