Це книжка, яку авторка ніколи не хотіла писати, пояснює Оксана з Одеси в анотації. Жінка втекла до Праги навесні разом з восьмирічною донькою. У своєму «Щоденнику біженки» описує переживання та почуття. Історія Оксани є репрезентативною серед мільйонів подібних.
Ілюстрації до історії створила одеська художниця Ірина Потапенко. Деякі з робіт вона малювала, сидячи в укритті під час повітряних тривог. Ірина Потапенко народилась в Чернігові. З 18 років живе в Одесі. Співпрацює з українськими видавництвами «Час Майстрів», «Віват», «Ранок», «Жорж», «Видавництво Старого Лева». Наразі готується до друку книга «Підвальні хроніки» з видавництвом «Ранок» та «Руді і чумацький шлях» на вірші Григорія Фальковича з «Видавництвом Старого Лева». Брала участь в антивоєнних виставках у Відні, Італії, США.
Про авторку книжки відомо менше. Там не вказано прізвища. «Це – принципова позиція, – підкреслює вона. – Ця історія – не тільки моя, а й мільйонів українок, які в один момент змушені були покинути домівки та вирушити, рятуючи дітей, до інших країн в невідомість. Про мільйони людей по всьому світу, хто гостинно відкрив свої двері незнайомкам, мови яких вони не розуміють. Я хочу, щоб цю історію сприймали саме так. І я хочу, щоб такого більше ніколи не повторилось».
Це одна з перших книжок в Європейському союзі, яка написана біженкою. Та, певно, перша, видана в Чехії.
З люб'язного дозволу авторки та видавництва «Брана» публікуємо уривок з книжки:
Води? Не буде вам води!
Прага справила дивне враження. Був сірий холодний день, пронизливий вітер, графіті на стінах. Була весна. Весь час пригадувався параграф зі шкільного підручника про «Празьку весну». Мені хотілось тікати далі. Повернутись, скласти речі у валізу, і тікати, тікати, тікати. Але якоюсь частиною свідомості відчувала, що сил не стане. Просто не стане. Ми поїхали на Вацлавську площу та раптом потрапили на безкоштовну екскурсію, яку влаштовували для біженців.
Нас там було всього шість: подружжя, дві мами та двоє дітей, враховуючи нас. Гід вела казковими вуличками Праги, але я бачила тільки сіре небо та графіті на стінах. Ми йшли Карловим мостом повз скульптуру, біля якої заведено загадувати бажання. Я подивилась на блискучу від мільйонів долонь, що з надією її торкались, фігуру та згадала. Згадала, як років 15 тому стояла на мості та загадувала: приїхати сюди знову з людиною, яка буде любити мене та яку буду любити я, з якою ми разом проживемо чимало щасливих років, майже все життя. Я тримала в своїй руці долоньку доньки та саркастично посміхалась, вона ідеально підходила під цей опис. Вочевидь, фігура з Карлового мосту виконує бажання, але варто бути дуже, дуже уважним з формулюваннями.
Потім був Празький град, Злата вуличка. Ми зайшли погрітись до кав’ярні. Інші замовили собі гарячих напоїв. А я попросила теплої води. Чоловік за стійкою, доволі кремезної статури, дивно подивився на мене, а потім приніс два стакана з теплою водою.
Доня дуже змерзла, попри теплий одяг, все ж таки в Празі було зимно в перших числах березня. Я закутала її в плед, що лежав на стільчику в кав’ярні. Чоловік прислухався до нашої розмови, а потім запитав англійською:
Якою мовою ви говорите? Це ж не російська?
Це українська, – відповіла за нас гід англійською. Вона сіла за сусідній столик та помішувала цукор в своїй каві. – Вони з України, біженці. Я їм місто показую, щоб розрадити.
Біженці? – З натиском перепитав чоловік.
Він швидким рухом вийшов з-за прилавку та схопив наші стакани з теплою водою, забрав їх. Я була в шоці. Потім повернувся до гіда, щось спитав в неї чеською, та відповіла. Тоді різко розвернувся, запустив якусь машину за прилавком. Схопив дві чашки, поставив їх перед нами.
Горкий чоколад! Деньги не надо. Фрі. Для тебя.
Просити доньку з'їсти гарячий шоколад двічі немає жодної потреби. Вона одразу вибралася з пледу, в який я її дбайливо закутала, схопила однією рукою ложку, а іншу притиснула до чашки.
Смаааачно, – сказала вона.
Чоловік за прилавком гаряче шепотів щось гіду. Він запитував, вона відповідала. Я нічого не розуміла, тільки вухо вихоплювало: Україна. Він змахнув сльозу. Різко, одним рухом, і потряс головою, ніби намагався позбутися якоїсь думки.
Коли донька допила шоколад, я теж розправилася зі своїм. Варто додати, шоколад там не лише гарячий, а й, справді, смачний. Чоловік не тільки не взяв із нас гроші, а й… зник.
Що ж, я вголос промовила слова подяки. Ми всією групою вийшли. Той чоловік стояв на виході. Швидко підійшов до мене, щось сказав незнайомою мовою на вухо, я вичепила слово «діте», і сунув руку в мою кишеню. І блискавкою - за прилавок. Коли обернулася, він стояв з незворушним обличчям і роздивлявся меню.
Засунула руку в кишеню, там лежало 500 крон. Знову обернулася на чоловіка за прилавком. Той зосереджено протирав рушником чашки. Перехопив мій погляд, похитав головою, посміхнувся та показав «клас».
Певно, можна було багато чого купити на ці гроші. Я купила дочці тридло. Вона вже кілька разів бачила ці солодкі рулончики з тіста. Апетитний аромат просто зводив її з розуму, змушуючи повторювати: «Хочу тридло, хочу тридло!».
Дочка смакувала тридло із шаром гарячого чорного шоколаду, розмазуючи його по щічках і посміхалася. Здається, вона була абсолютно щасливою.
Краще я працюватиму
Дорогу додому знайшли досить швидко. В нас була адреса чеською та гугл-карти, а ще інтернет та знання англійської мови. Вперше в житті усвідомила, що англійська мова – це не про відмінювання, складні форми дієслова і презент контініус з ф'ютер перфектом. Англійська – це можливість знайти дорогу додому, привітатись, відчути людське тепло.
Поки з’ясовували, на який із дзвінків тиснути, з хвіртки вийшов чоловік Їтки. Він упізнав нас і відчинив двері до будинку. Їтка дуже дивувалася, як ми змогли дістатися самі.
Я ж, зі свого боку, дивувалася, чому тут дивуватися. До того стільки вже поїздила світом. Ходила з гугл-мапс Вільнюсом, Краковом, Сан-Франциско, Берліном, Стокгольмом.
Розумієш, моя подруга постійно просить, щоб я забирала її від станції метро, їй важко запам'ятати, – пояснила мені Їтка.
Ти вже їздила отримувати матеріальну допомогу? – Як би ненароком поцікавилася вона. - Біженці з України мають таке право.
Ні, – відповіла. – І не поїду. Нехай той, хто більше потребує грошей, їх і отримає. Я краще зароблю.
А що ти вмієш робити? – Запитала Їтка.
І тут з приголомшливою точністю усвідомила, що з мене ніякої користі. Тобто, всі мої знання марні. І навички. Все своє життя займаюся арт-проєктами, пишу російською та українською мовами. Я курую, вигадую історії та сценарії. Моя англійська долає позначку В2, але впевнено застрягає в кількох ідіомах до С1. Німецька ледве дотягує до А1. Про вивчення чеської ніколи всерйоз не замислювалась. Вислухавши мій потік свідомості, Їтка запитала:
О, може, ти напишеш історію своєї подорожі? Я знаю одне видання, якому це буде цікаво. Вони перекладуть.
Так я написала першу статтю. Я писала та плакала. Сльози застилали очі, не бачила букв і доводилося зупинятися. В цей момент зрозуміла, що, схоже, мені потрібна допомога психотерапевта.
Психотерапевтка
Оксано, ви навіть коли кажете про гроші, то змінюєтесь. З вами стає дуже складно, – вислухавши історію про нашу дискусію з Їткою щодо купюри, підсумувала психотерапевтка з іншого боку екрану.
Це була дуже приємна жінка, старша за мене, яка вже досить довго жила в Празі та говорила однією з доступних мені мов. Її знайшла Їтка, того ж вечора. А потім залишила мене одну в кімнаті з ноутбуком, а дітей зайняла в дитячій. У мене був час, місце та фахівець.
Але я не можу взяти ці гроші, просто не можу, – пояснювала очевидні речі.
Але чому? – Вела своє психотерапевтка. – Якщо Їтка дає їх вам, значить, у неї є можливість. Отже, вона має бажання вам допомогти.
Але я не можу, це так принизливо, – продовжувала.
Що принизливо? Гроші принизливі?
Ви не розумієте. Вона дає мені гроші на вулиці. Як жебраку. Я ж не бездомна, аби брати ці гроші.
Оксано, а яка ви?
Це питання розставило все на свої місця. Доки відмовляюся від грошей, я тримаюсь за ілюзію. Заплющую очі на реальний стан речей. Але як би я не тікала від реальності, як би не ховала голову в пісок, реальність така, якою вона є. І в цій реальності я не можу повернутись додому. Я бездомна. І мені потрібні гроші.
Психотерапевти називають такі речі інсайтами. Я дбайливо зібрала уламки своїх рожевих окулярів, розтерла їх у пилюку і відпустила за вітром. Уявним вітром. А потім пішла до Їтки, перепросила та пояснила, що проблема не в ній, а в мені. Їтка вислухала мене, обійняла та спитала, що збираюся робити завтра. Їтка більше ніколи не пропонувала мені грошей.
Мою першу статтю (про яку згадувалось вище - ред.) переклали чеською мовою. За лічені дні її прочитали понад 30 тисяч разів. Тоді мені запропонували написати ще одну.