Вбита українська письменниця Вікторія Амеліна  Фестивалі пам’яті

Кожного дня війна в Україні забирає або руйнує чиєсь життя. В списку жертв – низка українських митців, які боролись за правду та справедливість. Як, наприклад, загибла від російського ракетного удару українська письменниця Вікторія Амеліна. Її історію розповідає Катерина Єгорушкіна.

Я прасую чорний одяг на похорон колеги, молодшої за мене. Її ім’я – Вікторія Амеліна. Зовсім нещодавно під час масштабного літературного фестивалю в Києві Віка разом із колегами презентувала щоденник вбитого росіянами дитячого письменника Володимира Вакуленка. Сиділа у чорній сукенці і зачитувала слова Володі з ошатного видання «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші». Віка відкопала оригінал щоденника у садку на подвір’ї, всіяному російськими мінами (де Володимир жив із батьком і сином). Щоб зберегти пам’ять про свого колегу, щоб ця жертва не була марною. Тепер Вікторію Амеліну теж убито. Її серце зупинилося 1 липня. Російська ракета «Іскандер» поцілила в письменницю у піцерії в Краматорську, де вона супроводжувала колумбійських колег. З початком повномасштабного вторгнення Вікторія відзначала, що не може думати про написання художньої прози, адже «реальність війни з’їдає пунктуацію, зв’язність сюжету...». Натомість стали народжуватися вірші – рефлексії на побачене й почуте. Перебуваючи у Слов’янську, Вікторія згадувала в одному зі своїх інтерв’ю: «Тут всі слова провалюються в якусь прірву через те, що з нами всіма зараз відбувається…». Письменниця шукала справедливість, яка неможлива без покарання за вчинені злочини. Тому влітку 2022 року приєдналася до міжнародної організації Truth Hounds, що спеціалізується на документуванні та розслідуванні воєнних злочинів. Пройшла навчання, їздила на деокуповані території й неподалік від лінії фронту, щоб вислухати свідків, задокументувати почуте і розповісти світові правду про цю геноцидальну війну.

Емпатія

Може здатися, що це робота не для ніжних та емпатичних письменниць (якою безперечно була Вікторія). Ходити поміж мін, опитувати покалічених, зґвалтованих і закатованих... Виступати на міжнародних майданчиках, захищати право на справедливість для жертв війни. Та схоже, ця робота –  чи не єдине, що могло потамувати її біль, у чому вона бачила сенс. У романі Вікторії «Синдром листопаду, або Homo Compatiens»  є такі слова: Героєм роману був юнак з особливим розладом: надмірною емпатійністю. Вікторія вірила, що саме здатність співчувати і співпереживати врятує світ. Фотограф Алекс Заклецький згадує: «Завжди, коли Віка посміхалася, її посмішка була трохи сумною. Як на барокових зображеннях Богородиці. Ніби вона не має права посміхатися, поки хтось у цьому світі страждає. Вона дійсно страждала за всіх і за всіма». Маючи досвід опитування свідків, я розумію, яка це емоційно складна робота. Передати пам’ять і водночас – не роз'ятрити рани. Лишити людину з відчуттям, що вона не сама долатиме цей біль, що є у світі «рідні незнайомці». Доброта й емпатійність Вікторії, її велике серце, а також скрупульозність були ідеальними для такої роботи. Вона стала подругою родини Володимира Вакуленка, опікувалася його неповнолітнім сином, який має важкий розлад аутичного спектру. Стала надією на порятунок для багатьох інших родин, які тікали від війни і знаходили прихисток в її львівській квартирі. Віка діставала ліки, дрони, а також фінансово підтримувала численні волонтерські ініціативи.

Справедливість

Під час збирання свідчень Вікторія задумала книгу про українських жінок, які фіксують воєнні злочини росії проти України: правозахисниць, журналісток, військових, а також культурних діячок. Книга мала б називатися «War and Justice Diary: Looking at Women Looking at War» («Щоденник війни і справедливості: дивлячись на жінок, які дивляться на війну»). Тетяна Терен, виконавча директорка Українського ПЕН і подруга письменниці каже: «Слово «справедливість», яке входить до назви книжки, спонукало Вікторію змінити по суті фах в умовах повномасштабної війни, взятися за нову справу, опанувати її на найвищому рівні, вникаючи у найдрібніші деталі міжнародного законодавства і судочинства. Ось це слово «справедливість» здавалося їй насправді ключовим. Вона вважала своїм завданням нагадувати світові, що перемога неможлива без справедливості й покарання всіх, хто вчиняв злочини».

Тетяна розповідає, що Віка «вирішила написати першу у своєму житті нонфікшн-книжку і відразу англійською мовою. Оскільки вона довго жила закордоном – і в Канаді, і в Америці – Вікторія мала бездоганне знання англійської. Я думаю, що ключова думка, яку Вікторія хотіла в цій книжці проявити, пояснити насамперед для закордонної аудиторії стосувалася того, що росія вчиняє злочини проти України та української культури вже багато десятиліть і століть. Це було ключове завдання: показати, що історія повторюється, якщо світ не засуджує ці злочини».

Тетяна зазначає, що книжка лишилася незавершена, хоча значну частину Вікторія написала. Письменниця планувала працювати з нею на резиденції у Франції, а заодно набутися зі своїм сином, якого через постійні поїздки змушена була лишати на рідних. На жаль, Вікторія вже не зможе втілити свої плани, а у французькій резиденції працюватиме російська письменниця, яка не висловилася жодним словом проти того, що росія вбиває її українських колег.

Ідентичність

Як і багато письменників та письменниць нашого покоління, Вікторія походила з російськомовної родини і навчалася в російській школі, проте, ставши дорослою, свідомо обрала українську передусім як маркер своєї ідентичності. В есеї Expanding the Boundaries Of Home: a Story for Us All («Розширення кордонів дому: історія для всіх нас») Віка згадує про зусилля росії з русифікації дітей вже незалежної України, і як підліткою була запрошена у Москву на конкурс російської мови. Тоді журналістка провідного російського телеканалу брала у Вікторії інтерв’ю і серйозно запитувала, наскільки небезпечно говорити російською у Львові. Відповідь дівчинки абсолютно не узгоджувалася з російською пропагандою, тож Віка засумнівалася, чи інтерв’ю потрапило в ефір. «Сподіваюся, я стала найгіршою інвестицією, яку коли-небудь робила росія» –  підсумувала Вікторія свої рефлексії щодо цієї події та політики русифікації нашого покоління в незалежній Україні.

Розуміючи вплив культури на ідентичність, письменниця заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль у селищі Нью-Йорк на Донеччині, неподалік від лінії фронту. Як зазначає Тетяна Терен, Вікторія «хотіла, щоб саме в тому регіоні розвивався великий культурний фестиваль, щоби він підтримував місцеву громаду, місцевих культурних менеджерів і талановитих дітей. Це була робота не просто з нашим сьогодні, це насправді була робота на майбутнє. Вона дуже чітко відчувала, де потрібні наші зусилля у цьому регіоні, як потрібно підтримувати тих, хто цей регіон творить і змінює, і це була основа її життя, яку всім нам важливо тепер всіляко продовжувати». Вікторія організовувала конкурс есеїв і планувала літературний табір для дітей у Карпатах, дбала про розвиток талантів майбутніх українських письменників і письменниць.

Довіра

Віка у своїх текстах часто згадує про роль довіри у побудові того світу, якого вона прагнула. Довіри, яку відчували українці одне до одного під час Революції Гідності, коли виходили на Майдан, аби протистояти злу і несправедливості. Довіри, з якою приймали біженців спершу з Криму та сходу України, а потім довіряли власні життя волонтерам з Польщі, Німеччини та інших європейських країн. В есеї Expanding the Boundaries Of Home… Вікторія зазначала, що історія України сповнена травм, про які звикли мовчати. «Мовчання створює такі глибокі тріщини, що навряд чи можна відчувати себе вдома. Коли історії про Голокост чи Голодомор не розкриті до кінця, ми приречені не довіряти одне одному». З довірою пов’язане відчуття дому. Щоб відновити довіру, потрібні правдиві історії, які Вікторія збирала й осмислювала. Без них «ми змушені вірити пропаганді і знову і знову проводити хибні кордони, ніколи не відчуваючи себе повністю вдома».

Тяглість (добра і зла)

У передмові до щоденника Володимира Вакуленка Вікторія написала: «Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження. Як у 1930-х, українських митців убивають, рукописи зникають, пам'ять стирається. Здається, часи змішуються і застигають в очікуванні розв’язки…». Тоді внаслідок сталінських репресій було знищено ціле покоління українських митців. На жаль, після смерті Сталіна переслідування тривали, письменники відбували терміни в таборах, їх таврували «ворогами народу», а частина змушена була замовкнути. Та що казати: навіть у 1980-х сфабриковані справи проти письменників були звичною практикою. Так, у 1985 році помер у в’язниці відомий український поет-шістдесятник Василь Стус.

А тепер, на церемонії поховання Вікторії Амеліної, звучать пісні гурту Пиріг і Батіг на його слова. Грудки землі падають на труну, починається дрібний дощ. Хтось згадує, що Вікторія боролася за світ без зла для свого сина. А я дивлюся на сина Віки і думаю про тяглість зла, яке вбивало тоді і тепер.

Коли ірландські колеги питали Вікторію, як вона переживає стільки похоронів, вона казала «ми багато обіймаємося». Напевно, це відчуття спорідненості тримає всіх нас. Тому на похороні Вікторії ми багато обіймаємося. Бо тяглість добра важливіша.

Пам'ять

«Відпочинь там, а ми тут ще трохи попрацюємо», – каже Захар Давиденко, член команди Українського ПЕН, до якого Вікторія належала і який часто організовував культурні події за її участі.

Ми наповнюємо свої календарі пам‘яттю: похоронами, поминками, днями народженнями убитих росією друзів і колег. Ми плануємо фестивалі їхньої пам’яті, називаємо їхніми іменами вулиці, видаємо недописані книжки. Ми ще такі молоді, а вже мусимо стільки пам‘ятати. Мати сили на цю болісну пам’ять.

Книгу Вікторії буде видано за кордоном.

Задокументовані нею злочини допоможуть покарати винних і відновити справедливість.

Нью-Йоркський літературний фестиваль триватиме і плекатиме нові покоління українських митців.

Бо пам'ять, сповнена любові, прокладає мости у майбутнє.

серпень 2023