Психічне здоров’я у полоні цифрових платформ  Самих дихальних вправ з телефоном замало

Мобільні застосунки для підтримки психологічної гігієни або як доповнення до терапії можуть допомогти розвинути корисні для здоров’я звички. Втім, якими вигадливими не були б техніки медитації та афірмації, що їх пропонують цифрові платформи, вони не здатні виправити системні недоліки.

Були часи, коли ми з цікавістю дивилися на роботів, що імітували людину. Нині ролі змінилися — тепер за нами спостерігає пильне око штучного інтелекту. Принаймні таке враження виникає під час користування чеським мобільним застосунком Vos — таким собі «кишеньковим психологом», як вказано на вебсторінці продукту. Vos пропонує перелік контактів, куди можна звернутися у кризових ситуаціях, настанови з медитації і вправи на дихання — обов’язковий набір послуг служб такого ґатунку. На додачу він містить ще різні афірмації (себто позитивні мотиваційні короткі фрази) і тести або ж там можна просто поговорити з віртуальним асистентом, себто з генератором тексту. Одним словом: психологи, які надають допомогу, повністю замінені роботами.

«На платформі є розділ, де штучний інтелект ставить вам запитання на основі того, що ви вводите. Якось він запитав мене, що може мене розлютити, і я відповіла щось на кшталт „Коли ображають моїх батьків“. Тоді програма запитала: „А чи пригадуєте ви якусь ситуацію, коли хтось ображав ваших батьків?“ Це було реально круто, адже програма спонукала до роздумів. Цілком можливо, що потім я глибше пропрацювала б це питання з психотерапевтом», — розповідає Патриція, демонструючи мені мобільний застосунок Vos на телефоні. Вона користується програмою віднедавна. Якийсь час вона не відвідувала терапевтичні сесії, а на її сторінці в інстаграмі щодня масово з’являлася цільова реклама Vos, потім їй ще запропонували велику знижку на членство преміумкласу, тож 25-річна дівчина вирішила спробувати програму (стандартна річна підписка на користування застосунком коштує 80 доларів). «Vos мені не дуже підходить, — пояснює Патриція, чому вона хоче відмовитися від підписки. — Деякі функції, як-от медіації з інструктором, доцільні хіба що для початківців. Взагалі я не думаю, що подібні програми можуть замінити традиційну терапію, точно не у випадках, коли у людини серйозні проблеми з психологічним здоров’ям».

Сенсорне перевантаження

Психотерапевтка Анета Доразілова розглядає такі програми як Vos, Nepanikař («Не панікуй!») або Opatruj.se («Тримайся!») теж як доповнення до комплексного психологічного супроводу: «Наприклад, вони можуть допомогти навчитися долати тривожні стани або дотримуватися певного режиму. Насправді все дуже індивідуально і залежить від того, що саме людина пропрацьовує на терапії (проблеми у стосунках, залежність, переживання втрати тощо) і який вид терапії вона обрала».

Психотерапевтка зазначає, що спеціалізовані цифрові платформи можуть допомогти сформувати певні звички, які сприятимуть стабілізації психічного стану. Насамперед це можуть бути різні техніки релаксації і ведення щоденника. Обидві спираються на методику когнітивно-поведінкової терапії (КПТ) — ефективного напрямку у психотерапії для подолання деяких неприємних симптомів, як-от тривожність і страх. «З іншого боку, — пояснює Анета Доразілова, — КПТ, на відміну від таких методів як психоаналіз, не дуже стимулює побудову стосунків між пацієнтом і психотерапевтом».

Психотерапевтка Анета Доразілова говорить про «платформізаію турботи про психічне здоров’я». | Ілюстрація: © Ondřej Trhoň для revue Prostor Втім виникає питання: а наскільки формування звичок справді заслуга КПТ? Адже принцип роботи платформ для підтримки психічного здоров’я подібний до принципу роботу інших цифрових платформ, які у боротьбі за нашу увагу завалюють нас купою сповіщень. Нерідко все наше життя зосереджене у наших телефонах або планшетах. Нам постійно приходять якісь сповіщення. Цікаво, який влив матиме на нас той факт, якщо на екрані телефону, скажімо, одночасно з’являться сповіщення від TikTok і з платформи психологічного здоров’я? «Платформізація турботи про психічне здоров’я, — пояснює Доразілова, —  зрештою посилить сенсорне перевантаження і так вже перевантажених людей. Словом, замість розмовляти з іншими, вони тільки дивитимуться у телефон».

Патриція зізналася, що вимкнула сповіщення від Vos — надто вже вони їй нагадували домашні завдання від Duolingo, застосунку для вивчення мов. «Скажімо, ти повертаєшся о 23:50 з клубу додому і виконуєш дихальні вправи, щоб встигнути закрити бодай одне завдання. Хоча якщо у людини і так пригнічений настрій, то їй, можливо, краще взагалі не думати про борги і невиконані завдання», — ділиться дівчина, яка бореться з клінічною депресією і тривожними розладами.

Необхідний мінімум психогігієни

У розмові з Патрицею з’ясовується, що для нас обох терапія є своєрідним ритуалом — це наша точка опори,  рятівник маяк, що з’являється раз на тиждень або раз на два тижні і обіцяє бодай тимчасове полегшення. Тож можливість мати щось подібне завжди під рукою, на перший погляд, здається досить спокусливою. Однак, спираючись на власний досвід сеансів з психотерапевтами, ми сходимося на думці, що, як не дивно, але постійна присутність застосунку зовсім не структурує життя, а про індивідуальний зв'язок і особисті стосунки й говорити годі. Навпаки, у роботі з цифровим застосунком відчуття стабільності, що виникає, коли ти щотижня ходиш на терапевтичні сесії, відсутнє, та й великої радості від того, що ось-ось відкриєш віконце програми, немає.

Навіть найточніші запитання, які віртуальний асистент з психічного здоров’я ставить користувачеві застосунку, це результат роботи алгоритму Word2vec — технології, що підбирає найімовірніші слова та речення для відповіді, орієнтуючись на введений запит. «ШІ не здатний здогадатися, яка відповідь мені зараз потрібна, в якому напрямку я рухаюся. Він не може заспокоїти мене, сказавши, що разом ми з усім упораємося, або, що бачить, як покращився мій настрій. Він не порівнює мій теперішній стан з попереднім за записами. Щоправда, якщо відверто, то мені аж лячно стає від самої думки, що він це може робити. Згенеровано ШІ тексти легко розпізнати, хоча до них навіть додаються емодзі. Як на мене, тексти ШІ звучать а-ля ʻми хочемо тобі продати семінар з майндфулнесуʼ. Схоже, він таки збирає відповіді, щоб на них далі вчитися. Але поки його фідбеки — це дешеві фрази у дусі токсичної позитивності, точнісінько як посмішка Патріка Бейтмана з «Американського психопата», який будь-що хоче з тобою заприятелювати», — аналізує Патриція досвід спілкування з мобільним застосунком.

У розмові Патриція згадує поняття «геймифікація» і входить на свою сторінку у Vos, щоб перевірити свій статус. Виявляється, переді мною сидить ніхто інший, як «ментальний гуру» — принаймні так дівчину характеризує програма. Для мене всі ці емодзі (квіточки, смайлики, вподобайки…) і рейтинги ще один доказ інфантилізації корпоративної комунікації. Таке враження, що ми вже навіть про власні проблеми та біди не можемо інакше говорити, як у стилі, визначеному інстаграмівськими інфлюенсерами  або крутими стартапами, де всі поміж собою не просто колеги, а приятелі, ба навіть родичі.

Емоційне виховання?

Обмеженість платформ психічного здоров’я полягає у тому, що сума використовуваних ними елементів, методів і інструментів психотерапії не дорівнює сповна тій користі, на яку вона здатна в реальності. «У терапевтичних стосунках може трапитися щось дуже важливе: під час сесій людина може вперше здобути інакший досвід. Наприклад, раніше в особистому житті їй щось ніяк не вдавалося і це завдавало болю, аж тут під час терапії воно раптом вдається», — пояснює Анета Доразілова різницю між цифровими платформами і традиційною терапією. Водночас вона вважає, що платформи можуть стати у пригоді там, де реальна психологічна допомога недоступна: «Молодим людям з вразливих груп населення — а їх у нашій країні ставатиме дедалі більше, якщо врахувати дітей українських біженців, — такі платформи можуть надати бодай мінімальну психологічну допомогу і навчити їх правильно переживати й сприймати емоції. На мою думку, такі застосунки і платформи це не скільки замінники терапії, як інструменти своєрідного емоційного виховання, якого так бракує у початковій школі».

«Раптом з’ясовується, що наші сумніви і страждання залишають цифрові сліди, які будь-якої миті можна переглянути». | Ілюстрація: © Ondřej Trhoň для revue Prostor Якщо уважно подивитися довкола, поговорити з друзями або просто зайти на сторінку державного медичного страхування у розділ консультацій, то може скластися таке враження, що доступ до медичного обслуговування мають далеко не всі, хто його потребує або хоче отримати. А якщо взяти до уваги актуальну політику урізань і скорочень, то цілком можна очікувати ще більшого погіршення ситуації. Наприклад, у США внаслідок браку коштів і ресурсів деякі університети вже зараз пропонують психологічну допомогу через мобільні застосунки.

Нещодавно команда медіатеоретика Джеймса Н. Ґілмора опублікувала дослідження у фаховому журналі «Television & New Media», в якому розглядається рішення закладів охорони здоров’я використовувати мобільні застосунки у рамках надання психологічної допомоги. Результати дослідження показують, що застосування цифрових платформ посутньо змінює стосунки «пацієнт – психотерапевт», і як наслідок очікувана допомога де-факто сама перетворюється на інструмент у руках користувача, на його інтерфейс. Адже якщо ми не активні, то мобільний застосунок теж неактивний, він «заморожений», і не буде з власної ініціативи (звісно, якщо не враховувати переважно контрпродуктивні сповіщення) стукатися до нас, намагаючись пробити шкаралупу, в якій ми замкнулися. Уся активність, себто робота, як і в цифровій економіці, переноситься на нас, користувачів. Ми самі можемо працювати над собою, будь-де і будь-коли. Саме тому Ґілмор з колегами називають терапію з використанням мобільного застосунку «глухим кутом». На їхню думку, така «платформа спирається на нормативне розуміння психічного здоров’я і не визнає, що здоровим можна бути по-різному, натомість застосовує неоліберальну логіку для того, щоб  користувачі надавали свої дані і це стане для них певною формою підтримки і допомоги. (…) Лікування перетворюється на виконання серії робочих завдань». Мобільні застосунки або платформи на кшталт Vos не надають допомогу у форматі діалогу і не враховують увесь комплекс потреб людини, зумовлений складністю самого життя.

Цифрова психотерапія під час пандемії

Я завжди питався самого себе, чи все зі мною в порядку, чи, бува, щось не так. У школі ми вивчали основи психології і я намагався у конспектах віднайти відповіді на свої запитання. Я хотів дізнатися, наскільки описи основних симптомів підходять до мене і у чому моя проблема. Коли мені було кепсько, я шукав в інтернеті статті про психічне здоров’я і, певна річ, переносив прочитане на себе. Я хотів піти на терапію, хотів спробувати її на собі, та водночас не знав, чи маю право звернутися до терапевта — можливо, я просто дуже гостро реагую на зміну пір року абощо.

Все змінилося, коли запровадили карантин. Після першого року пандемії стало ясно, що я так далі не витримаю, принаймні без сторонньої допомоги.

Ілюстрація: © Ondřej Trhoň для revue Prostor Звісно, загальна надзвичайна ситуація давалася в знаки й іноді ускладнювала сесії, адже ми з терапевткою зустрічалися у скайпі. До певної міри я почувався так, ніби повернувся у часи, коли був підлітком і всі ці чат-сервіси симулювали близькість між людьми, створюючи затишний простір, де контролювати розмову було значно легше, ніж у шкільному коридорі. Щоправда, коли раптом тобі доводиться говорити по скайпу не про буденні проблеми підлітків, а про досить чутливі речі, про які звичайно не розповідаєш навіть найближчим, виникає дивне відчуття недоречності.

З’єднатися з терапевткою по скайпу було не важко, зв'язок встановили швидко — зрештою, за час пандемії ми всі опанували віртуальний простір і звикли до нього. Щоправда, одного разу трапилося дещо, що вибило мене з рівноваги (на звичайних терапевтичних сесіях такого зі мною ще ніколи не траплялося) — я відчув справжню огиду до свого зображення на екрані. Моє фізичне Я, що розкинулося на дивані, дратував вигляд мого ж таки Я на зображенні угорі екрана. Це були дві різні людини і одна розказувала іншій, що відчуває.

У моїй голові одна за одною снували думки: «Що ти верзеш?! Звідки тобі знати? Ти помиляєшся, цього ти не можеш відчувати! Не хочу його бачити! Але ж я не можу відвернутися і не дивитися!» Невпевненість перед власним обличчям не зникла, навіть коли я закрив вікно відеоконференції. Однаково я бачив перед собою чуже обличчя, чужий рот, чужі очі і ніс — але тепер вже у дзеркалі.

Увесь інтернет повернутий на психічному здоров’ї

Платформи психічного здоров’я, навіть ті, що на певний час стають медіалізований кабінет психотерапевта, використовують те, що ми пишемо, і називають наші емоції та відчуття, а відтак їх матеріалізують.

У нестерпності дивитися самому собі в обличчя проявилися всі мої внутрішні сумніви і, либонь, викривлене ставлення до себе. В такі моменти машина малює наш портрет, який нам цієї миті, можливо, взагалі не варто й бачити. Тривожні стани або депресивні епізоди схожі на петлю зворотного зв’язку, що у формі алгоритму навчання нагадує ту саму комп’ютерну технологію, за допомогою якої ми намагаємося їх подолати. Та й іншого виходу у нас немає, коли ми зациклюємося, картаємося у докорах сумління і звинувачуємо себе самих у власних нещастях, адже у реальності психологічна допомога часто просто недоступна.

Ілюстрація: © Ondřej Trhoň для revue Prostor Останнє стає очевидним, варто тільки-но поглянути на найважливіші вузли в інтернеті. Соціальні мережі аж захлинаються від контенту на тему психологічного здоров’я у формі дешевих утішань та вкутувань у затишний і безпечний кокон афірмацій (а мої алгоритми, схоже, досі не визначили, що я досить придатна ціль для такого контенту!). У мережі можна довго гортати різні заспокійливі картинки, покликані навчити усвідомлювати реальність «тут і зараз» (якщо ми так добре навчилися усвідомлювати реальність, як же тоді нам вдається настільки ігнорувати наявні проблеми сучасного світу?) або переглядати стрічку в Reddit, де учасники жваво реагують на серйозне запитання і купу аргументів, чому не треба вчиняти самогубство. Доповнюють картину зізнання інфлюенсерів з найрізноманітніших спільнот про те, які неприємні стани вони переживали і як з ними впоралися, проведення самодіагностики перед невідомим глядачем нового телебачення під назвою TikTok і ціла спіраль сумнівного контенту за ключовим словом «дофамін» про те, як його «правильно дозувати».

Цифрові сліди нашої біди

Схоже, примара невидимого страждання заволоділа навіть мейнстримовими платформами, і ця примара стає щоразу видимішою. Теми, пов’язані з психічним здоров’ям самі нас знаходять, навіть якщо вони нас особливо не цікавлять і не зачіпають безпосередньо. Наше цифрове життя на метаплатформах вливає на наш психічний стан — або через контент взагалі, або через дискурс. Останній, до речі, дуже суперечливий, декларативно цілющий (#selfcare), дарує відчуття полегшення, водночас прив’язує до себе, не відпускає і пропонує для порівняння визначити ступінь депресивності.

Мобільні застосунки, що симулюють терапевтичні сесії, становлять лишень одну невеличку частину машинерії, створеної для наших чуттів і емоцій, — для тих, які ми залишаємо в кабінеті психотерапевта, і для тих, якими ділимося у цифровому просторі. Раптом з’ясовується, що наші сумніви і страждання залишають цифрові сліди, які будь-якої миті можна переглянути. Не знаю, як кому, а для мене однією з цінностей терапії є простір з чітко визначеними кордонами. Я заповнюю цей простір на деякий час своїми проблемами, як мені заманеться, і це можливо насамперед тому, що між терапевтом і мною вже вибудувалися певні стосунки.

Ілюстрація: © Ondřej Trhoň для revue Prostor Подібними «контейнерами» могли б бути і віртуальні кабінети психологів (хоча зважаючи на формат, доречніше їх назвати психологічними хабами), адже явна медіальна природа таких кабінетів-хабів викликає відчуття бодай часткової, але анонімності. Як і під час обговорень у чаті, тут ніхто не бачить твого обличчя, хай про які жахливі стани і відчуття ти розповідаєш мобільному застосунку. Однак бути впевненим у повній безпеці не випадає, адже в умовах сучасної цифрової економіки мало які сервіси відмовляються від збору даних, хоча б з метою покращити свій власний функціонал.

Обмежений мобільним застосунком простір цілком може здаватися безпечним. Певною мірою так воно і є. Ми виходимо з того, що інформація, до якої користувачі мають доступ, зашифрована і призначена тільки для них і, можливо, для фоловерів, котрі також перебувають у пошуках кращої версії себе самих. Водночас виникає враження, що цифрові платформи сіють, культивують і зрошують думку про те, що наше психічне здоров’я є особистою справою кожного з нас і ми самі можемо оптимізувати наш профіль і увідповіднити його до нашого бачення самих себе, головне гарненько про нього (профіль) дбати. Цей підхід відповідає логіці інших інтернет-сервісів, які заполонили мережу в останні п’ятнадцять–двадцять років: якщо годувати свою цифрову подобу достатньою кількістю інформації, то тебе (сподіваймося) очікує винагорода і, можливо, відчуття, що «я зробив/зробила щось корисне для свого душевного добробуту». Подібно до інстаграму, де ти вибудовуєш привабливий і доступний образ для ефемерної публіки, а потім, якщо виконуєш правильні кроки, вона робить з тебе кращу людину. Такий собі персоналізований догляд за медіаобразом. Ми, люди, самі все робимо і вирішуємо, комфортно і зручно… за допомогою розумних смартфонів.

Створити попит і пропозицію

Всюдисущими міазмами індивідуалізму вже уражені багато сфер. Надто довго ми мирилися з твердженням, що ми самі винні у своїх бідах і стражданнях. Можливо, так воно і є. Однак навіть за той короткий час, що я ходжу на терапію, щоб відчути бодай скоробіжне полегшення, людська психіка здається мені заплутаним павутинням, де переплелися впливи, різні змінні величини, невпевненості, суперечності і протилежності, неоднозначності, спогади, подолані і витіснені тривоги, страхи, особисті історії і насамкінець погляди та уявлення. Афірмації потрібні, щоб зміцнити нашу самооцінку і переконати нас у тому, що проблеми якось та вирішаться. Афірмації — це маленькі, але важливі опори, що підтримують етос індивідуальної відповідальності. Вони створюють ілюзію можливості вирватися у «найкращій системі» з тенет свого класу, і якщо докласти зусиль і постаратися, то можна подолати нелегкі години, дні, місяці, роки (?) психічних страждань.

Але ми ніколи не буваємо самі. Те, як ми почуваємося, є результатом соціальних векторів, що переплелися з нашим внутрішнім станом. Через екран, що випромінює заспокійливу атмосферу, можливо, нам вдасться дізнатися, в якому стані ми сьогодні перебуваємо. Можливо, нас навіть запитають, чому ми так почуваємося, і, можливо, навіть виникне жвава розмова. Та невже нам байдуже, кому ми жаліємося і звіряємося? Мобільні застосунки звичайно налаштовані на взаємодію: ми вчиняємо у них дії, використовуючи стандартизовані знаки для висловлювання намірів і думок відповідно до функціональності застосунку. І єдине, що втримує мене на дистанції, так це думка, що я нікого не хочу розчарувати.

Та ж хіба не треба у часи, коли такі мобільні застосунки і платформи як Vos масово поширюються і відвідуються, нарешті визнати, що їхня популярність геть не свідчить про великий успіх, а є симптомом задавненої проблеми світу, в якому ми живемо, і подолати її не вдасться навіть щоденними дозами афірмацій? Хіба ж не треба нам нарешті зважитися і не впускати технологічну логіку бодай у деякі сфери нашого життя, хоча б тому, що ми не хочемо розглядати наше психічне здоров’я як ще одну галузь економіки, в яку можуть радісно потекти інвестиції?

Капітал за допомогою культу продуктивності, самоаналізу та «важкої праці» створює нові ресурси для власного зростання. А моя депресія, яку успішно поглиблюють прогнози соціальних і кліматичних катастроф, згодом працюватиме на квартири нових інвесторів. От тоді, боюсь, ані Vos, ані його конкуренти мені вже не допоможуть.

листопад 2023