Мережі допомоги Україні  Допомога без кінця?

Три місяці триває війна в Україні. Три місяці російська армія нівечить і знищує житлові масиви, школи, лікарні та промислово-господарську інфраструктуру. Три місяці, як мільйони українців тікають від війни на Захід. Три місяці, як на Заході створюються і працюють волонтерські ініціативи й організації, що збирають гуманітарну допомогу й опікуються біженцями. І кінця цьому всьому не видно. Тож як працюють і розвиваються волонтерські організації? Що саме мотивує волонтерів допомагати?  На скільки вистачить їм ще сил? Як довго ще вдаватиметься збирати доброчинну допомогу? У пошуках відповідей на ці та інші запитання ми провели декілька днів разом з міжнародною волонтерською ініціативою «Ukraine Border Collective».

На площі біля залізничного вокзалу у Холмі, що на сході Польщі, Світлана з донькою Євою збирають кульбаби. Вони щойно прибули прямим потягом з Києва. «Там у нас будинок, сад. Ми любимо квіти, вони у нас повсюди», – з тугою у голосі розповідає Світлана. Тепер від домівки, двох кицьок і чоловіка, який працює у поліції, жінку відділяють дванадцять годин дороги. Вона дуже довго не хотіла їхати з дому. Але що довше тривала війна, то більшою ставала небезпека. У Холмі їм пощастило: вони їдуть до подруги у Трір, мають точну адресу, тому швидко знайшли волонтерів, з якими одразу відправляться далі до Німеччини. Світлана зворушена роботою і ставленням волонтерів до українців: «Ми щойно прибули на вокзал, а тут скрізь вже перекладачі, сік, канапки, нам одразу допомогли – такого я не очікувала».

Єва і її мама Світлана (праворуч) їдуть з порожнім гуманітарним конвоєм у Німеччину, де зупиняться у близької подруги. | Фото: © Peggy Lohse В останні місяці в Європі виникли різні доброчинні ініціативи, організації, цілі волонтерські мережі, які усіляко допомагають українцям у районах бойових дій та біженцям. Серед охочих допомогти кого тільки немає! Тут і благодійні організації, і підприємства, і активісти, і просто небайдужі люди, які спершу спонтанно об’єдналися у групи, а тепер це вже міцні волонтерські ініціативи, де гуртом працюють нові добрі друзі. Однією з таких ініціатив є організація Ukraine Border Collective, в якій об’єдналися доглядальниця, майстр-ремісник і музична менеджерка з Фракфурта-на-Одері, а потім до них додалися ще десятки інших небайдужих з довколишніх міст, з Берліна й усієї Центральної Німеччини. Всі разом вони збирають гроші, закуповують необхідні товари і доправляють їх в Україну, а на зворотному шляху забирають біженців. Організація має партнерів у Холмі на польсько-українському кордоні та в одній з університетських лікарень у Києві,  які напряму інформують про потреби і відвозять зібрану в Німеччині допомогу у місця, де вона конче необхідна – у містечка та села під Києвом і у райони бойових дій на Сході України.     

Акції у соцмережах на підтримку збору коштів

5 травня до України вирушили чотирнадцять водіїв, сім бусів і одна вантажівка на 40 тонн. На борту – гуманітарна допомога: вода, підгузки, супи швидкого приготування, продукти тривалого зберігання, медичні прилади, інструменти і препарати. Цього разу серед гуманітарної допомоги вперше ще машина швидкої допомоги для київської лікарні й троє знаменитостей у доважок: ударник гурту «Tokio Hotel» Ґустав Шефер, колишній басист гурту «Bloodhound Gang» Джеред Гассельгофф і ведучий стрімінгової платформи Twitch Міхаель «Кроґі» Кроґманн. Ця трійка дорогою вестиме пряму онлайн-трансляцію й розповідатиме про ініціативу, її роботу й закликатиме до благодійності та нових зборів коштів.

Соціальні мережі повсюди: Вільма, Керстін і «Кроґі» з волонтерської ініціативи «Ukraine Border Collective» під час завантаження гуманітарної допомоги для України у Східному Бранденбургу. | Фото: © Peggy Lohse Знаменитостей до акції залучила музична менеджерка Вільма, яка вже декілька тижнів координує роботу «Ukraine Border Collective». Власне, вона не збиралася використовувати свої професійні контакти у волонтерських цілях. Але на третьому місяці війни вона помітила, що готовність давати гроші на допомогу меншає, а потреби зростають: «Якщо порівняти суми, зібрані у перші тижні війни й зараз, то вони зменшилися десь на 75%. А щойно мені зателефонували з Києва і повідомили, що запаси скінчилися. Передусім бракує ліків». Причин, чому люди дедалі менше дають гроші на допомогу, багато: дехто втратив довіру до акцій, які проводяться на збір гуманітарної допомоги для України, а дехто зробив разовий благодійний внесок, заспокоїв свою совість і на тому все, а дехто у коловерті життя просто забув, що досі йде війна. З часом у людей зник переляк перших днів війни, а дебати політиків щодо надання військової допомоги викликають хіба що відчуття повторюваності, незмінності, змішане з бажанням відсторонитися від усіх тих балачок.

«Звідси моя зневіра та відчайдушні кроки у соцмережах, – пояснює Вільма, в її голосі відчувається змученість і втома. – Так я хочу нагадати людям, що потреба у допомозі нікуди не зникла, а також показати, куди саме йдуть зібрані кошти й гуманітарна допомога». Поки жінка має час на волонтерство, адже справжній сезон музичних гастролей почнеться тільки восени. Однак і без основної роботи вона дуже втомлюється – організація збору коштів, координування закупів, поїздки і постійна робота з інформування у соцмережах забирають всі сили: «Я не очікувала, що це так довго триватиме. Але ж ми не можемо ось так взяти й перестати допомагати, правда?»

«Ми всі тут допомагаємо з власної кишені»

Добре, що знаходяться люди, які у миті розпачу приносять трохи розради й полегшують роботу. Такою людиною є Керстін. Вона разом з чоловіком має будівельну фірму у Подельціґу біля Франкфурта-на-Одері і тепер передала волонтерам велике складське приміщення, де ті можуть збирати й готувати до відправлення гуманітарну допомогу. «У перші дні війни я дивилися новини, відеорепортажі й думала про себе: треба щось робити! Відтоді я більше не дивлюся новини», – ділиться Керстін. У багатьох людей довкола була схожа реакція: сусіди, знайомі з клубу, церковна громада не лишились осторонь і прийняли у себе українські сім’ї, українські діти пішли тут в школу й отримують додаткові заняття з німецької мови. Певна річ, не все так легко і проблем не бракує. Передусім це мовний бар’єр, психологічний стрес, додаткові комунальні та інші накладні витрати. Наприклад, година простою на фірмі – працівники не вийшли на роботу, бо саме навантажують карами гуманітарну допомогу – коштує Керстін понад 100 євро. «Ми всі тут допомагаємо з власної кишені», – наголошує жінка і відправляє двох працівників фірми завантажувати машини гуманітарного конвою.

За кермом одного «спринтера» гумконвою Ґустав. Власне він ударник гурту «Tokio Hotel», але з початком нападу Росії на Україну чоловік «перекваліфікувався» на перевізника гуманітарної допомоги: «Від Магдебурга, де я живу, – пояснює він своє рішення, – до українського кордону мені потрібні якісь там десять годин! Це війна на порозі нашого дому». Через свою сторінку в інстаграмі у перші три тижні музикант зібрав стільки гуманітарної допомоги, що вже з третього дня війни що два дні сідав за кермо і відвозив допомогу до польсько-українського кордону. Віднедавна водій-ударник співпрацює з франкфуртською командою волонтерів і тепер, можливо, матиме бодай трохи перепочинку.

 
«Власне те, що мене немає вдома, для дружини і дітей не новина – наш гурт часто їздив кудись на гастролі, – розповідає Ґустав, вправно керуючи навантажений бус дорогами Польщі. – Але через корону останні два роки були доволі спокійними, тому теперішні поїздки перевернули життя у родині з ніг на голову». До війни в Україні Ґустав ніколи не був активним волонтером і не займався гуманітарною допомогою. Його знання про Україну обмежувалися новинами, знайомством з декількома українцями, що жили в Магдебурзі, та кількома концертами гурту в країні. Ще зі школи він пам’ятав декілька речень російською мовою, а тепер вже вивчив перші фрази українською мовою.

За словами музиканта саме особисті зустрічі й знайомства його найбільший мотиватор продовжувати роботу, розбиратися з рахунками, фінансовими звітами, проблемами з перевищеним кредитним лімітом на картці через закупи гуманітарної допомоги, знову брати каву-сигарки, знову їхати дорогами Європи, знову спати три години на добу, щоб якомога швидше довезти допомогу до місця призначення. У майбутньому Ґустав планує і далі займатися гуманітарною допомогою і за можливості доправляти її й у інші «досяжні регіони, в яких точаться війни». Таке рішення продиктоване розчаруванням у політиці, адже вона встановлює хибні пріоритети. «Світ просто зійшов з розуму. Іноді я думаю, що не достатньо того, що я роблю. А потім знову: Стривай, я роблю все, що можу, – монотонний сірий автобан спонукає чоловіка до роздумів. – Мені хотілося б бачити більше благодійності, більшої участі з боку великих компаній. І я сподіваюсь, що мій страх війни мине. Коли я дивлюся на свою доньку, яка мирно спить у ліжечку, то думаю: у світі має бути світовий мир!»

На швидкісній трасі за Варшавою настрій потроху жвавішає, по рації лунають жарти й анекдоти. Ґустав бажає своїй доньці доброї ночі. Пізно вночі він прибуває у Холм і ось тут проявляється особлива сила самоорганізованої волонтерської мережі: на ледь освітленому парковому майданчику колишнього супермаркету Tesco, де тепер розміщені понад 1500 ліжкомісць для біженців з України (а цієї ночі тут ще знайдуть прихисток команда «Ukraine Border Collective» і запрошені знаменитості), німецькі і польські волонтери радісно кидаються в обійми одне одному. Гуртом вони створили неабияку цінну річ – міжнародну волонтерську мережу, побудовану на особистих контактах і довірі. Вранці гуманітарну допомогу вивантажать на склади, звідки її забере київська команда волонтерів.
 

Між «гуманітаркою» і біженцями

У перші тижні війни в Холм щодня прибували п’ять прямих потягів з Києва, у кожному – тисячі біженців. Тепер їх хіба що сотні, але і ці сотні потрібно чимось нагодувати й десь розмістити. Багатьом біженцям достатньо безплатного квитка до Варшави або ж далі на Захід. Для решти на вокзалі організована перша необхідна допомога. Українські студенти, активісти з Холма, працівники місцевої адміністрації та польської територіальної оборони докладають усіх зусиль, щоб подбати про українців. Порядкує тут Агнешка. Взагалі вона працює в Норвегії. Цього року, коли вона приїхала на батьківщину в гості, Росія розпочала війну проти України. Тому дівчина вирішила зостатися у Холмі, щоб допомагати.

Питання розташування біженців координує Мачей. Спочатку він шукає місця для новоприбулих у пункті прийняття біженців (колишньому супермаркеті Tesco), а потім – у польських родинах в самому Холмі або в районі. Як ось у випадку Катерини та її доньки Анастасії з Дніпра. Вже на другу ніч Мачей з Агнешкою знайшли родину, яка мешкає у власному великому будинку неподалік від центру міста, готову на тривалий час прийняти у себе маму з донькою. На першому поверсі будинку вже мешкає старша українка з двома онуками шкільного віку. Анастасія одразу побігла знайомитися з дітьми, а мама Катерина ще сповнена скептицизму, стоїть у кухні й питає себе, як воно буде далі. 

У сусідній кімнаті п’є чай і сушить голову над цим самим питанням літнє подружжя з Тернополя. Обоє щойно повернулися у Польщу з Німеччини, де вони отримали купу паперів з інформацією німецькою мовою і кілька тижнів ночували в якійсь спортивній залі. Ніхто про них не турбувався і не допомагав. Тому вирішили повернутися туди, де люди здалися їм більш відкритими. Це подружжя далеко не поодинокий випадок, як стверджують польські волонтери.

Відчуття спільності проти страху війни

Географічна й культурна близькість, схожість і зрозумілість мов – це важливі чинники, які допомагають як українським біженцям, так і польським волонтерам. «У нас з Україною своя довга і непроста історія, – ділиться роздумами Мачей. – Але якщо зараз ми їм допоможемо, тоді й вони нас обов’язково підтримують, коли нам буде потрібна допомога».
 
Агнешковий мотиватор – сама новостворена волонтерська мережа: «Ми називаємо себе «вокзальною родиною», бо ж почуваємо себе вдома, коли незадовго до прибуття київських потягів збираємося на вокзалі. Ще зовсім недавно ми не знали одне одного, а тепер ми друзі». Цілком можливо, що нові приятельські стосунки ще дужче зміцняться: «Спочатку я дуже боялася, що війна прийде й до нас. Власне, ніхто не знає, що буде далі. Але тепер я не боюсь, тепер у мене повно роботи».

Перспективи: Що після прибуття?

Найближчим часом потреба у допомозі не зменшиться – це всі добре розуміють. Українці, що прибувають у Польщу, проходять реєстрацію ще на кордоні, який водночас є кордоном України з Європейським Союзом. Після реєстрації українські діти можуть записатися у школу/дитячий садок, дорослі українці можуть подати заяву на отримання номера PESEL, і вже потім шукати роботу і власне помешкання. У Німеччині на українського біженця чекають походи до міграційної служби, відповідних місцевих управлінь у справах іноземців, управління соціального забезпечення і центру зайнятості. В обох країнах обов’язково треба записатися на мовні курси і регулярно відвідувати їх. Такі системні заходи потрібні для того, щоб запобігти трудовій експлуатації і щоб кваліфіковані працівники не опинилися на низькооплачуваних роботах. Волонтери знають це і тому допомагають українцям у цих питання одразу ж на місці як перекладачі або консультанти.

24 українці їдуть разом з командою «Ukraine Border Collective» у Німеччину. Там на них чекають різні служби, центри й відомства для біженців, але не тільки – новоприбульців також зустрічають волонтери й активісти, завжди готові допомогти словом і ділом. | Foto: © Peggy Lohse Та повернімося до німецького конвою гуманітарної допомоги. Перед від’їздом команда Вільми ще раз зустрічається з Агнешкою і Мачеєм біля колишнього супермаркету Tesco. Цього разу вони знову повертаються не порожніми, а з 24 українцями на борту, яких у Німеччині чекають близькі, знайомі або друзі. Світлана з донькою Євою збирають свіжі квіти у дорогу. Волонтери зморені, та водночас радісні: стрімінг з зірковими гостями і вся медійна кампанія довкола гуманітарного конвою мають принести десь 9000 євро. За два тижні вони знову зберуть потрібні в Україні ліки, засоби гігієни та консерви і вирушать з ними до кордону.
 

травень 2022