Українська журналістка Соня Кошкіна, головна редакторка незалежної інформаційно-аналітичної платформи LB.ua, була гостею на засіданні Асоціації чеських письменників. У своїй лекції вона зробила огляд явищ і тенденцій сучасної української літератури. Зокрема, розповіла про жанри, які відображають війну та різновид літератури, який з'являється безпосередньо на фронті та з фронту.
«Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона переможе. Вона безсмертна не тому, що ніколи не вичерпається людський голос, а тому, що за своїм характером, за своєю душею людина здатна до співчуття, жертв, непохитності. Обов'язок письменника та поета - писати про це, допомагаючи людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість, самовідданість - про те, що утворює одвічну славу людства».
Думаю, такі слова цілком могли б сьогодні повторити українські письменники та поети.
«Література часів війни» – так називається тема мого сьогоднішнього виступу і це велика честь для мене – стояти тут, на цій високій сцені.
Але хочу одразу зазначити – я не письменник. Я – журналіст, головний редактор та співвласник великого онлайн медіа, яке окрім як про війну, політику та економіку, пише, зокрема, й про сучасну українську літературу. Книга в мене всього одна – «Майдан.Нерозказана історія» та й та - документальне розслідування.
Втім, користуючись саме своїми журналістськими можливостями, спеціально для цієї конференції я провела глибоке дослідження, записавши з півтора десятки тематичних інтервʼю з літераторами, видавцями, учасниками ринку і навіть законодавцями. Тож сьогодні вбачаю своїм завданням розказати вам – з усією журналістською прискіпливістю – про те, яким є наразі літературне життя в Україні, як воно змінилося з 2014-го року і яких змін варто очікувати після нашої перемоги у війні з Росією.
Отже, почнемо.
Частина перша.
Сучасні літературні процеси в україні
За визначенням відомої української літературознавиці, журналістки і перекладачки Ірини Славінської, сучасне мистецьке життя дуже нагадує підйом 20-х років минулого сторіччя, коли українська культура здійснила величезний прорив, особливо в галузі літератури (як наслідок – театру, а також музики).На жаль, тоді ми не мали своєї Незалежності, тож все закінчилось «Розстріляним Відродженням».
«Розстріляне Відродження» - спільна назва, авторства Єжи Ґедройця, яку зазвичай використовують для представників духовно-культурного та мистецького покоління 20-х та 30-х років, які цей прорив здійснювали. Але доля переважної більшості із них трагічна – загинули в сталінських таборах, були страчені, викреслені з підручників, монографій, заборонені до публікацій та згадок.
Тут варто назвати письменників Валеріана Підмогильного, Миколу Куліша, Миколу Зерова, Миколу Хвильового, Євгена Плужника та інших.
За сто років новітнє «Відродження» відбувається в умовах свободи та демократії. Також – сприяння з боку держави.
В сучасній українській літературі широко представлене жанрове різноманіття – від «високої полиці» до детективів, любовних романів, фентезі. Звісно, можна сперечатися про те, чи є їхня кількість достатньою, але тут не уникнути субʼєктивності.
В останні півтора десятиліття значно активізувалася перекладацька діяльність. Як наслідок – вся світова класика перекладена українською мовою і є доступною для читачів. До великої війни та ковіду в багатьох містах проводилися великі книжкові ярмарки, фестивалі. Із найбільш відомих - Книжковий Арсенал у Києві, Львівська книжкова ярмарка, «Мерідіан Черновіц» у Чернівцях. Видавництва часто «підгадували» публікацію новинок до дат проведення цих заходів, аби презентувати їх на фестивальних майданчиках, куди завжди стояли величезні живі черги. Вже в часи ковіду, аби стимулювати українців до вакцинації,Уряд ухвалив програму так званої «Є-підтримки», згідно з якою особі, яка має два щеплення, від держави виділялася матеріальна допомога -одна тисяча гривень. Значна частина населення ці гроші витратила на книжки. Змоменту впровадження програми обсяги продажів українських видавництв зросли в 2.5 рази.
Я пам’ятаю, як росіяни вбухували величезні державні кошти в свою книжкову індустрію з тим, щоб ця індустрія залила собою і Україну. Вони фактично контролювали наш книжковий ринок. Це правда, це не якась там русофобська маячня, це – факт.“
Сергій Жадан
До того, понад половину номіналу в українських книгарнях складали книжки саме російських видавництв.
Ще раз – понад половину номіналу.
Це було, зокрема, елементом російської зовнішньої політики, культурної експансії.
Ось що із цього приводу говорить один із найбільш відомих українських письменників Сергій Жадан: «Навіть в 90-ті роки, коли в нас книги в принципі не видавалися або видавалися на газетному папері, росіяни лайнерами літали на книжкові ярмарки в Париж, Берлін чи Нью-Йорк за державної підтримки. І ліберали, і консерватори, і імперці, і так далі. Вони розуміли важливість цієї культурної складової». І ще одна його цитата: «Я пам’ятаю, як росіяни вбухували величезні державні кошти в свою книжкову індустрію з тим, щоб ця індустрія залила собою і Україну. Вони фактично контролювали наш книжковий ринок. Це правда, це не якась там русофобська маячня, це – факт».
Думаю, ці пояснення є цілком вичерпними.
Ще в червні поточного року Верховна Рада України додатково посилила обмеження для літератури, виданій в країні-агресорі або в Білорусі. Послухаємо коментар власника та генерального директора одного з найбільших українських видавництв «Фоліо» Олександра Красовіцького: «В цьому законі є дві важливих опції. Перша — заборона видаватись в Україні письменникам, які мають або мали паспорт Російської Федерації. Це не стосується тих, хто жив у Радянському Союзі та мав паспорт Радянського Союзу або Російської Імперії. Тому це не загрожує виданню, скажімо, Булгакова або Пушкіна. Друга — заборона видання в Україні книжок, перекладених на мови країн, які не входять до Євросоюзу, зокрема — Російської Федерації та Республіки Білорусь. Тобто, ми не зможемо, скажімо, купити права на книжку якогось сучасного англійського письменника та видати її переклад російською.Повинні робити український переклад. Ця норма подібна до тих, що регулюють книжкові ринки в Європі».
Єдиний нюанс – пройшло вже три місяці, але цей закон досі не підписаний Президентом Зеленським.
Моя розповідь про зміни, які відбулися в українському літературному житті буде неповною, якщо не згадати про реформу найбільшої в Україні Шевченківської премії, яка з 1961 вручається за вагомий внесок в розвиток культури та мистецтва. За часів Союзу нею нагороджували митців-соцреалістів (і навіть Микиту Хрущова). За часів Незалежності «Шевченківку» часто давали за "вислугу років", а не за якийсь конкретний, дійсно видатний твір. Також відзначали маловідомих представників творчих спілок. Широка громадськість, особливо – літератори, ставилися до премії більш ніж критично. Її вручення постійно супроводжувалися скандалами.
Так, член номінаційного Комітету в 2008-2010 роках, відомий український письменник Андрій Курков заявляв, що йому пропонували хабар. 2011 року письменник Василь Шкляр попросив перенести вручення йому нагороди на той час, коли при владі не буде відомого українофоба, на той час – міністра освіти Дмитра Табачника (втік з України до Росії після падіння режиму Януковича в 2014-му). Цей перелік можна продовжувати.
В результаті, 2016 року при Президентові України було створено спеціальну групу для реформування премії, а всі члени її Комітету склали повноваження. Скоро затвердили його новий склад. Туди увійшли письменник Сергій Жадан, акторка Ада Роговцева, кінорежисер Мирослав Слабошпицький, художник Анатолій Криволап, мистецтвознавиця Марія Задорожна та інші. У складі були представлені різні регіони – Київ, Кривий Ріг, Харків, Львів та Одеса.
Згідно з новим Положенням, кожен член Комітету має право висувати своїх кандидатів на здобуття премії. Також таке право отримали культурні інституції. Наприклад, Український ПЕН чи «Мистецький Арсенал». Раніше висувати кандидатів на здобуття премії могли лише Мінкультури, Держкомтелерадіо, Академія наук, Академія мистецтв, творчі спілки, Український фонд культури і «Просвіта».
Вручення премії стало важливою подією в культурній сфері. Тепер нею відзначають твори, а не людей. У Комітеті - визнані спільнотою фахівці. Мотиви її вручення - прозорі та зрозумілі.
Соня Кошкіна на конференції письменників у Празі
| Фото: © David Konečný
Частина друга.
Література і війна
Тепер поговоримо про важливі тексти, які зʼявилися в Україні після 2014 року.Рухатимемося за хронологією.
Гаряча фаза подій Революції Гідності закінчилася 24 лютого. Це був понеділок. На ранок стало відомо, що режим Віктора Януковича остаточно скинуто – диктатор втік в Росію. Його евакуювали в ніч з неділі на понеділок – з території півострова Крим. Спеціальний десантний катер Чорноморського флоту РФ доправив його в нейтральні води, де він зміг зійти на палубу російського корабля, опинившись таким чином (згідно з міжнародним законодавством) на території Російської Федерації.
Я в деталях описувала історію його втечі в своїй поки що єдиній книзі «Майдан. Нерозказана історія», яка вийшла друком в лютому 2015 року. Події Революції Гідності є системоутворюючими для новітньої української політичної нації. Тож надзвичайно важливо було їх зафіксувати, осмислити.
Всі ми бачили, що відбувалося на сценах Майданів – від Києва і до невеликих населених пунктів по всій країні. Ми чули виступи лідерів, чули заклики до дії. Але ніхто з нас тоді не розумів, шо відбувалося у високих кабінетах; як комунікували влада й опозиція; як Янукович приймав рішення про відмову щодо євроінтеграції; як реагували олігархи; хто віддавав накази про застосування сили проти Майдану.
Відтворити всі ці події; реконструювати те, що відбувалося за кулісами і було моєю метою. «Головне розслідування подій Революції Гідності» - такий слоган обрав для книги мій видавець. Слоган цілком відповідав змісту. На жаль.
На жаль, оскільки маю констатувати, що події Революції Гідності не були належним чином описані, відрефлексовані, проаналізовані в новітній українській літературі.
Сподіваюся, це ще буде виправлено.
Однак, причини цього зрозумілі. З моменту завершення Революції Гідності ( цією датою, як я зазначала, коректно вважати 24 лютого 2014 року) до початку вторгнення Росії в Україну минуло всього дві доби. Погодьтеся, це – дуже короткий термін. Штурм Верховної Ради та Ради міністрів Криму «зеленими чоловічками» відбувався в ніч з 26 на 27 лютого. З того часу в моїй країні триває війна.
Особливість цього автора в тому, що він написав книжки не маючи обох рук і ока - писав, тримаючи стилус в протезі.
«За ці 8 років було видано понад 900 книжок з воєнної тематики - від романів до коміксів, від мемуарів до довідкової літератури, від репортажистики до дитячих книжок про війну та фотоальбомів. Ринок воєнної літератури представлений усіма можливими жанрами на будь-який смак. Автори - від професійних літераторів до волонтерів, журналістів, але, що важливо, на авансцену вийшли військові. Воєнна література стала як інструментом рефлексії, так і самопсихотерапією, і джерельною базою для майбутніх дослідників історії війни. Деякі видавництва запустили цілі лінійки воєнної літератури (наприклад, «Фоліо» з серією нон-фікшн). Зʼявились і видавництва орієнтовані на винятково воєнну літературу.Як, наприклад, ветеранське видавництво «ДІПА». Цікава тенденція: автори найпопулярніших книжок про війну до самої війни до літератури не мали жодного стосунку. Однак одразу ж почали входити до шорт-лістів престижних премій і вигравати важливі конкурси. Військові і волонтери, що почали писати про війну і завоювали любов читача, почали працювати далі з іншими темами і жанрами. Наприклад, військовий Влад Якушев після книги про війну написав книжку про «сіру» археологію. Феноменом стала книжка Валерія Ананьєва (Маркуса) «Сліди на дорозі», яка розійшлась шаленими тиражами без участі видавництва, без якоїсь чіткої маркетингової стратегії - просто на особистості автора. Кілька тиражів витримала книжка «Цуцик» Віталія Запеки - полтавського фотографа і добровольця, який до цього не писав. Після війни ж він написав чотири книги. Особливо маю згадати про дилогію Олександра Терещенка «Життя після 16:30». Особливість цього автора в тому, що він написав книжки не маючи обох рук і ока - писав, тримаючи стилус в протезі. Ця книжка стала дуже популярною серед військових, як мотиваційна».
«Якщо говорити про теми, - зазначає також Подобна, - то в нас досить скупо представлена література про прифронтову зону. Практично так само скупо - про донеччан та луганчан, про трансформацію їхньої свідомості станом на 2014 рік. ПМайже нічого немає про життя в окупації (по суті, крім збірки статей Стаса Асєєва та його «Світлого шляху» - книги про досвід полону у вже згаданій катівні «Ізоляція»). Взагалі про ці регіони (тут, мабуть, найбільш помітна книга науковиці та вимушеної переселенки Олени Стяжкіної «Смерть Лева Сесіла мала сенс»)».
«Якщо говорити про теми, - зазначає також Подобна, - то в нас досить скупо представлена література про прифронтову зону. Практично так само скупо - про донеччан та луганчан, про трансформацію їхньої свідомості станом на 2014 рік. ПМайже нічого немає про життя в окупації (по суті, крім збірки статей Стаса Асєєва та його «Світлого шляху» - книги про досвід полону у вже згаданій катівні «Ізоляція»). Взагалі про ці регіони (тут, мабуть, найбільш помітна книга науковиці та вимушеної переселенки Олени Стяжкіної «Смерть Лева Сесіла мала сенс»)».
Як бачимо, ще є над чим працювати.
Ну, і третій акцент – поезія. Її бурхливий розвиток відзначає Ірина Славінська. «Нині потужні голоси, насамперед, жіночі – Катерина Калитко, Галина Крук, Маріанна Кіяновська, Мар’яна Савка, Катерина Бабкіна, багато інших», - зазначає вона.
Частина третя.
Що далі?
«Мені здається, що роль письменників змінилася. Письменник зараз має всотувати в себе, як губка, побільше досвіду, бути у гущі подій. Багато українських літераторів пішли на фронт добровольцями. Письменниці пішли працювати в медичні служби. Практично всі в той чи інший спосіб волонтерять», - говорить відомий український письменник та перекладач Андрій Любка. З початком війни він сам став волонтером і наразі придбав для ЗСУ вже понад сорок автомобілів.«…А вже після війни, коли можна буде видихнути, ми зможемо використати цей досвід, який здобули, згадати усе, що побачили. Війна — це велика енциклопедія людських характерів, людської психології. Це той матеріал, який у нас немає часу зараз опрацьовувати, але потім ми зможемо написати на ньому якісь тексти. Та для мене це буде можливим лише після війни», -резюмує він.
Таким чином, сьогодні – час коротких форм: колонок, есеїв, поезії. Вони є надзвичайно важливі з погляду фіксації подій, настроїв, емоцій „тут і зараз“.
Таким чином, сьогодні – час коротких форм: колонок, есеїв, поезії. Вони є надзвичайно важливі з погляду фіксації подій, настроїв, емоцій «тут і зараз».
До того ж, короткі форми не знають проблем з доступом до читача – достатньо опублікувати їх в інтернеті. Тоді як з «великими книгами» складніше – основні друкарні та видавництва України знаходяться в Харкові, Харківській та Київській областях. Значна частина цих виробничих потужностей пошкоджена або й повністю знищена. Попри все, видавнича справа сьогодні починає потрохи відновлюватися. Але це, скоріше, диво, аніж закономірність.
«Є багато дискусій, коли варто писати про війну - одразу чи почекавши років 10, коли емоції уляжуться і досвід буде «переварено». Я думаю, що писати про війну потрібно завжди - коли автор відчуває в собі сили і бажання щось сказати», - додає Євгенія Подобна. «Якою буде ця література? Найближчі роки у ній точно буде багато болю. Точно буде багато переосмислення, виросте інтерес до свого, до автентики, персоналій, історичних книг. Водночас, думаю, суспільству потрібно буде виговоритись, тому кількість книг, зокрема і про війну, принаймні найближчим часом зростатиме», - підкреслює.
Зі свого боку, дозволю собі спрогнозувати, що повоєнна українська література точно буде літературою нації переможців – в цьому жодного сумніву не виникає.
В ній знайдеться місце і суто воєнній тематиці; і осмисленню випробувань, які довелося пережити цивільним; і документалістиці; і досвіду вимушеної тимчасової еміграції. Але одне я розумію напевне – в центрі всього цього буде людина: ії прагнення, переживання, її сутність. Також – українське суспільство, яке Велика війна змінила докорінно, абсолютно докорінно і назавжди.
Наостанок хочу повернутися до цитати Фолкнера, з якої ми починали. Точніше, до першого речення – «Я вірю, що людина не просто вистоїть, вона переможе». Дозволю собі перефразувати: Україна точно вистоїть, вона точно переможе. З нею – сучасна українська література: глибока, різноманітна, багата.
Дякую за вашу увагу! Слава Україні!
Цей текст прозвучав на Конгресі письменників у Празі, який організувала Асоціація письменників (Asociace spisovatelů).
вересень 2022