За час війни в Україні загинуло 24 медики, 61 дістав поранення. Це офіційні дані Міністерства охорони здоров’я. Але цифри можуть бути більшими, зазначають у відомстві. Також російські окупанти пошкодили 826 медичних закладів, ще 127 - зруйнували вщент.
Не більше 1% медиків виїхали за межі України від початку повномасштабного вторгнення Росії. Здебільшого, це матері з маленькими дітьми, які були змушені тікати від ворожих куль, ракет, насильства та окупації. Багато з них поселилися в різних країнах Європи і продовжують працювати за фахом — лікують місцеве населення та біженців-українців. Також волонтерять, проводять безкоштовні курси з медпідготовки та беруть участь в акціях підтримки України.Як медику знайти себе за кордоном? Як почати нове життя, але продовжити професію в чужій країні? Чим відрізняється місцева медицина від української та наскільки цінують лікарів в евакуації? Про це знає героїня статті Анна Шевченко. Вона стоматолог, живе зараз в місті Валбжих, що в південно-західній частині Польщі.
Втеча від окупантів
15 років я працювала лікарем-стоматологом в державній поліклініці в Харкові і очолювала місцевий профсоюз. З двома дітьми і мамою мешкали в трикімнатній квартирі в мікрорайоні «Олексіївка». Життя йшло добре до ранку 24 лютого. Уві сні я почула вибухи і подумала, що наснилося. Але розбудила мама й повідомила про війну.
О 6 ранку в нашому дворі була велика метушня й затори — люди на власних машинах виїжджали з міста. Постійно лунали вибухи. Я перегнала своє авто в гараж, зібрала рюкзак з документами та інгалятором для 8-річного сина-астматика Даніїла, одягла дітей — і ми всі пішли ховатися в метро, до якого 3 хвилини ходьби. 7 днів жили в метро. Спали на підлозі, підклавши подушки та одіяла. Провізії та медикаментів майже не було. Назовні працював супермаркет і аптека, але стояли величезні черги. В деяких дітей почалася діарея. Моїх, слава Богу, хвороби тоді оминули.
Люди ховаються в метро Харкова від ворожих російських снарядів. Харків, кінець лютого 2022 | Фото: © з приватного архіву
Анна Шевченко з дітьми та матір’ю ховаються в підвалі харківської багатоповерхівки, бо на вулиці міста заїхала російська техніка й почалися бої. Харків, кінець лютого 2022 | Фото: © з приватного архіву
Волонтери роздавали по шматку хліба — і то було щастя. А за кілька днів вони організували роздачу іншої їжі — ходили тунелями від станції до станції. Давали людям супи, каші. Це був порятунок. Люди в метро виручали один одного. Ділилися харчами, ліками, готували страви в мультиварках. Також допомагали старшим людям. Якось в метро спустилася незнайома жінка, одягнена в чорне. Здалася підозрілою, люди викликали поліцію. Її затримали. Вочевидь, то була навідниця, яка могла передавати різні дані окупантам.
Час від часу ми ходили додому взяти речі. Одного разу не встигли повернутися в метро — почалася повітряна тривога і двері зачинили. У місті йшли вуличні бої. В наш район почали сунути ворожі танки. Встигли заховатися у підвал багатоповерхівки. Там ще були студенти-індуси. Чули безперервну стрілянину. Коли стихло — побігли знову в метро. Я почала думати про план втечі з Харкова. Єдине, що тримало в місті, — моя онкохвора бабуся. Вона мешкала окремо від нас. Сестра моєї матері пообіцяла доглянути за нею. Тому остаточно вирішили тікати.
Знайомий допоміг дістатися до Південного вокзалу, прислав за нами броньовану машину. Дорогою бачили страшні картинки — зруйновані будівлі, розстріляні машини. Наче фільм жахів, але ж то був рідний реальний Харків. На вокзалі кілька годин чекали евакуаційний потяг до Ужгорода. На пероні була величезна тиснява. Чоловіки пхали вперед своїх жінок. Куди я проти них — з мамою і двома дітьми? Добре, що втрутилася поліція. Їм довелося стріляти в повітря, щоб припинити хаос. Тоді вперед пропустили жінок з дітьми.
У нашому купе було 20 людей. Їхали в задусі й майже без води. У Києві кілька годин стояли з відключеними телефонами й закритими шторами на вікнах. Далі в дорозі стало легше й спокійніше. Вийшли на станції у Львові, волонтери нас нагодували й напоїли. Потім вирушили автобусом до Варшави, де живе товариш — хрещений моєї шестирічної річної доньки Софії. Квиток коштував 40 євро з людини. З собою не мали навіть змінної білизни. Нас зустрів товариш, у нього ми мешкали кілька днів.
Діти Анни Шевченко на вокзалі у Львові. Разом матір‘ю та бабусею евакуюються до Польщі. Волонтери на вокзалі пригостили сім‘ю бутербродами та чаєм. Початок березня, 2022
| Фото: © з приватного архіву
Вже у Варшаві дізналися про смерть моєї бабусі. Міська влада сказала, що ховати тіло під обстрілами не можна. Веліли винести труп на балкон, доки стихнуть обстріли, а потім везти у братську могилу. Ми знайшли чоловіка, який погодився вирішити питання. Забрав тіло з квартири, але через стрілянину гроб ще добу стояв у нього в гаражі. Потім йому вдалося відвезти бабусю в крематорій.
Пошук роботи
Я одразу знала, що не сидітиму без діла в евакуації. Моя ціль була знайти роботу в Польщі винятково за фахом, адже це те, що я вмію найкраще і чому віддала багато років. Тому подала оголошення в фейсбук-групу «Стоматологи в Польщі». Під постом було десь близько 400 пропозицій роботи. Це говорить про те, що в Польщі бракує кваліфікованих медиків. Я обрала жінку, власницю клініки, яка живе в містечку неподалік кордону з Німеччиною. Вона обіцяла роботу й житло.
7 годин їхали потягом до неї. Уже з двома валізами, адже у Варшаві допомогли з дитячими речами. Жінка зустріла нас на вокзалі. Дорогою до її дому в мене виникли підозри. З розмови стало ясно, що вона нічого не тямить в стоматології. А приїхали ми в якесь зовсім інше село. Її подвір’я розташоване під лісом, хотіла поселити нас у старому флігелі. Ще й требувала віддати паспорти. Вочевидь — аферистка: хотіла поселити в себе українців і отримувати за це допомогу від держави. Дивом вмовили її відвезти нас назад на вокзал. Адже ні автобусів, ні таксі там не було.
Повернувшись до товариша у Варшаву, я знову почала шукати роботу в інтернеті. Натрапила на чоловіка, власника стоматологічного кабінету в місті Валбжих. Він погодився прийняти мене на роботу й допомогти з житлом. Відтоді мешкаємо у цьому містечку.
Адаптація
Валбжих на перший погляд невиразний. Колись місто було шахтарським. Але тут хороша атмосфера і люди. Тому вирішили зостатися. Спочатку нас поселили у місцевому костьолі. Жили в будинку ксьондза, разом з помічником і кухаркою. Це чудові люди, які ставилися до нас з добром і розумінням. Ми разом їли за столом, молилися, приймали в гості його друзів-священиків. Потім знайшли окрему квартиру, платили за неї 1700 злотих. Проте не підійшла, бо в будинку топлять вугіллям, а в мене син — астматик. Тому переїхали в іншу квартиру в центрі міста, де й досі мешкаємо.
Анна Шевченко з донькою Софією під час заходів до Дня Незалежності України (м. Валбжих, Польща, 24 серпня 2022 року). | Фото: © Яцек Зих
Анна Шеченко з матір‘ю Лілією Едуардівною, донькою Софією та сином Даніїлом. На території школи у місті Валбжих, Польща. Діти пішли цього року в перший клас | Фото: © з приватного архіву
Мерія обіцяє надати соціальне житло. З можливістю викупити його через 5 років за 10% від загальної вартості. Хороший варіант. Для цього протягом 5 років треба працювати виключно за професією і не міняти місця проживання. В травні наймані водії пригнали мою машину з Харкова. Віддала за цю послугу 1500 євро. Також привезли телевізор з квартири та робоче обладнання з колишньої роботи.
Діти з вересня разом пішли у перший клас — син і донька. Вони єдині українці в класі. Спочатку було важко, плакали, але зараз адаптуються. Разом з іншими українцями зі школи ходять вчити польську мову.
Нова робота
У квітні власник клініки взяв мене на роботу. Дуже виручив, бо сімейний бюджет не гумовий, і треба було вже заробляти. Паралельно я відправила документи у Варшаву, щоб підтвердити освітні дипломи для ліцензії та офіційної роботи. Потім у Вроцлаві здала медичний екзамен. Він був схожий на співбесіду, треба було відповідати польською. На той час я вже трохи говорила. Так я отримала ліцензію і можу практикувати в Польщі 5 наступних років. Протягом цього часу хочу зробити подібний дозвіл на практику в інших країнах Європи.
Крім мене у клініці працює ортодонт — він же власник, його дружина й син — зубні техніки. Є все необхідне приладдя для професійної роботи. Стоматологічні послуги у Польщі в 4-5 разів дорожчі ніж в Україні. Але матеріали — найвищої якості. Мій дохід у клініці — це 40% від заробітку за місяць. З них плачу десь 30% податків. Це багато в порівнянні з Україною. Але я не жаліюсь, на життя вистачає, ще й пересилаю кошти на Збройні сили України.
В Польщі цінують українських лікарів. Чесно кажучи, я тут нарозхват. Протягом дня буває і до 10 клієнтів. По місту пішло сарафанне радіо, часто люди приходять сім’ями. І руки мені цілують, і цукерки приносять. Якось мала переліковувати клієнтку свого попереднього колеги. А вона не захотіла до мене йти. Вочевидь, не довіряла приїжджій людині. Зрештою, таки повернулася і після процедур довго вибачалась та хвалила.
Дуже люблю свою роботу, бо вона — про допомогу. Люди приходять не навести красу, а щоб бути здоровими. Я — про позитив. З таким настроєм щодня йду в кабінет. Це передається пацієнтам. Навіть діток до мене приводять, хоча я стоматолог для дорослих. Не можу відмовити. Більша половина пацієнтів — українці. Багато втекли від війни. Є люди з Маріуполя, Херсону. Кожен має свою страшну історію. Часто не хочуть говорити. Здебільшого працюють позмінно на заводах.
Соціальна участь
Наша сім’я — дуже активна. Товаришуємо із місцевим Центром допомоги українцям. Тут працюють класні люди, які допомагають адаптуватися. Влітку вони організували дитячий табір. Ми з мамою Лілією Едуардівною були волонтерами, водили дітей у басейн, на екскурсії. А на День незалежності України брали участь в акції підтримки, яка проходила на міській площі. Нещодавно віднесли туди 5 коробок з українськими книгами, переважно дитячими, бо таких тут не знайдеш. Ці книги нам прислали знайомі волонтери з Харкова. Важливо знати і не забувати українську мову, культуру, історію, навіть якщо ти живеш в іншій країні.
Повернутися в Україну стримує страх. Жах війни навряд витримаємо ще раз. Тому поки що плануємо залишитися жити в Польщі. Але хто-знає, яке остаточне рішення приймемо, коли почуємо, що Україна перемогла.
листопад 2022