Низка складнощів в інтеграції українських дітей в освіті є результатом недостатньої залученості міністерства освіти Чеської Республіки. Чимало українських студентів обирають продовження навчання дистанційно онлайн в Україні.
Ця стаття вперше з'явилася на інтернет-платформі Deník Referendum. Дякуємо за дозвіл на її передрук.
Я намагаюся заспокоїти Макса: для цього потрібен час і наполегливість. Пригадую свій перший час перебування тут, безкінечно довгі вечори у барі, де я сиділа в оточенні чехів, їхніх жартів, пива, жартів про пиво, обговорення Леоша Мареша та Дади Патрасової, імена яких тоді чула вперше. А ще відчуття, що досить сказати всього одне слово – і всі вибухнуть сміхом над моєю «милою», «трохи остравською» чеською.
Хлопці справді дуже розумні, – продовжує далі Макс. – Вони дуже добрі і розумні, я до них не дотягую. Просто не розумію цього гумору. Якась там історія чи фізика, це не проблема, з цим можу впоратися… Ось недавно ми писали есе, нічого. Але ці жарти, це дуже складно. Мені треба вивчити чеську так, щоб я міг жартувати, інакше буду в ауті.»
Максові п'ятнадцять років, він приїхав з Мелітополя, який зараз окупований путінською армією. Він – один із учасників проєкту «Будь моїм другом» (Buď můj druh), який я вела минулі пів року в організації «Nesehnutí». Його метою було допомогти у швидшій інтеграції молодих українців до чеського суспільства.
Але ці жарти, це дуже складно. Мені треба вивчити чеську так, щоб я міг жартувати, інакше я буду в ауті.“
Обличчя на кілька років старші
Коли ми втікали з Кременчука, – розповідає мені сімнадцятирічний Артем, серйозний і надто рано дозрілий хлопець, який приїхав із батьками і малою сестричкою, – вокзал був повний людей і до поїздів не можна було підступитися. Ми зібралися відразу на другий день, тому що всюди падали бомби. Там була паніка, люди передавали дітей у поїзд через вікно. І нам врешті вдалося якось втиснутися в поїзд. Всю дорогу до Львова ми були притиснені одне до одного, як сардинки в банці… – Він сумно усміхається і далі розповідає про різні воєнні жахи.Майже на кожній нашій зустрічі діти розповідають свої спогади про початок війни і те, що вони пережили. Деякі історії я чую по кілька разів. Як може молода, розгублена людина, що пережила таку сильну травму, знайти себе в іншій країні, блискавично вивчити мову, зорієнтуватися у навчальній системі і знайти нових друзів, бо старі залишилися вдома чи розбіглися в різні боки? Я дивлюся на обличчя дітей і бачу в них відбиток дорослішання, якого там не мало би бути.
Пів року війни додало їм на обличчя по п’ять років. Знайти спільну мову зі своїми однолітками у Чеській Республіці, які переймаються іншими проблемами та мають свої соціальні контакти, для них справді складно. На плечах молодих людей з України тут часто лежить допомога батькам, необхідність підзаробити гроші чи піклуватися про молодших братів і сестер.
Разом із тиском щодо продовження навчання це створює для вразливих та невпевнених у собі підлітків величезний виклик. Їм потрібна підтримка, розуміння та поради від когось, хто зрозуміє їхні проблеми. Але шанс знайти таких людей серед своїх однолітків невеликий.
Їм потрібно отримати пропозицію допомоги від учителів, тренерів, чиновників, однокласників, бо самі вони не можуть впоратися із цією ситуацією. Чи отримують вони її так, як твердить у телевізорі прем’єр Петр Фіала (ODS)?
«Я ніколи не хотіла бути кондитером»
Ми сидимо з Лерою біля музичного клубу, до якого я взяла нашу українську групу на нойз-концерт. Лера, як завжди, згадує своє життя в Сумах. Розповідає мені, як чотири дні ховалася у підвалі, як чула вибухи і попри це не хотіла їхати. Як любить танцювати і як сильно хоче повернутися додому.Їй п'ятнадцять, вдома вона відвідувала престижний танцювальний гурток, де були і її найкращі подруги. Хотіла займатися фотографією чи дизайном. Тут Лера самотня, страждає від нападів тривоги, їй важко знайти нових друзів. Попри те, що в її місті все ще досить небезпечно і їй сняться сни про рушниці та смерть, вона хоче повернутися додому.
Я хочу додому. Я не розумію, що тут роблю, у школі мені не подобається, я ніколи не хотіла бути кондитером.“
Вона може спробувати ще раз наступного року, але сподівається, що вже буде вдома і цей жах для неї закінчиться. «Вчора я попросила маму забрати мене зі школи. Однокласники в порядку, але деякі вчителі і вчительки нас не люблять, показують нам це. Коли однокласниця давала мені поради на уроці інформатики щодо завдання, якого я зовсім не зрозуміла, вчителька відсікла їй, що та не має мені допомагати. Бо якщо я тут, то маю знати чеську або ж їхати додому…» – розповідає вона про неприємний досвід, який, на жаль, зовсім не поодинокий.
Або от продавчиня у взуттєвому магазині, яка не хотіла дати мені поміряти черевики, поки я не скажу правильно «тридцять вісім». З п’ятої спроби вона мені нарешті їх дала, але тридцять дев’ятого розміру… – розповідає далі.
Знайти спільну мову з однолітками у Чеській Республіці, які вирішують інші проблеми і мають свої соціальні зв’язки, для Лери справді складно.
| Фото: © Александра Шалгунова
Для чого потрібна школа
Інтеграція є умовою того, щоб приїжджі мали шанс стати рівноправними членами суспільства, могли використати увесь свій потенціал для особистого розвитку. Це важлива передумова їхньої емансипації та активного залучення у життя суспільства.Найпростіше це уявити на прикладі шкільного класу. Коли прийде нова однокласниця, ми, скоріш за все, з радістю їй пояснимо, де їдальня, які туалети кращі, які вчителі товариські, а на яких варто звернути увагу. Також дамо пораду, якщо не розуміє завдання чи якоїсь інструкції, позичимо їй конспект чи додамо у важливі групи в соціальних мережах.
Якщо вона нам сподобається, то посвятимо її і в плітки, різні внутрішні секрети того, як впоратися зі школою. При цьому не чекаємо, поки вона про це попросить, бо знаємо, що кожному буде приємно, якщо група привітає його з відкритими обіймами.
Те саме, але в більшому обсязі, має відбуватися і в усьому суспільстві. Це умова, щоб тут не виникали гетто чи закриті групи, в яких люди живуть паралельним, ізольованим життям, а не разом та з інтересом до спільного буття.
Школа – дуже важлива установа у процесі інтеграції. Це місце, де ми не лише вчимося читати, писати чи рахувати. Насамперед, ми вчимося взаєминам із іншими людьми, спілкуванню з ними та співпраці. Всі ці вміння необхідні для вдалого та успішного життя в дорослому віці, незалежно від того, будемо ми працювати ремісниками чи лікувати людей. Це вміння, які посилюють та об’єднують суспільство в цілому – дають можливість краще протистояти кризам, політичним маніпуляціям, дезінформації та всім формам зловживання. Але реальність чеських шкіл досить відмінна.
Інтеграція всупереч установкам системи
Багато вчителів після двох років ковіду втомлені та часто залишаються з проблемами сам-на-сам. Крім того, частина вчителів дослухається до конспірацій та дезінформацій, а це особливо небезпечно в контексті війни в Україні. І от вчителів чекає наступна трудність – велика кількість українських учнів. При цьому вони не отримують жодної систематичної підтримки від міністерства освіти.Міністр Владімір Балаш (STAN) разом із прем’єром Петром Фіалою (ODS) на початку навчального року пишалися тим, як вчителі підготовані до навчального року. Насправді єдина реальна зміна, яка відбулася в школах, – це запровадження курсу чеської мови для українських учнів і студентів.
Більше ніякої методичної, психічної чи фінансової підтримки вчителі у цій складній ситуації не отримали. Вони не мають супервізії чи іншої можливості, де могли б поділитися своїм досвідом та вилити свою емоційну перевантаженість.
Не дивно, що багато з них злі, деякі свою фрустрованість виливають на учнів. Інтеграція за таких умов здійснюється усупереч установкам системи, а не завдяки ним: перевтомлені вчителі та травмовані діти самі мають придумати, як разом домовлятися, приймати одне одного. А діти – ще й як знайти нових друзів.
Міністерство освіти не витримує порівняння з Європою
Міністерство освіти чекає від вчителів, що вони самі знатимуть, як залучити українських дітей та впораються з їхньою інтеграцією. Зокрема чекає від громадських об’єднань, що ті створять методичну підтримку та спільну програму. А що робитиме саме міністерство?Наразі здається, що ніяких поступових кроків для залучення такої великої кількості дітей до чеської системи шкіл воно не робить. У деяких випадках навпаки навіть ускладнює ситуацію. Наприклад, недавно міністерство освіти передало директорам середніх шкіл право визначати, до якого класу буде записаний учень.
На практиці це може означати, що старші діти потраплять у молодші класи, що призведе до подальшої фрустрації, позбавить їх мотивації та ускладнить успішну інтеграцію. Головний пріоритет, згідно з міністерством освіти, навчити українських дітей чеської мови, а вже потім їх вчити.
Як показує досвід інших країн, такий шлях не веде до успіху. Адже він певною мірою стигматизує українських дітей та може створювати враження, що поки вони не вивчать чеську, їх неможливо повноцінно залучати до навчання.
В інших європейських країнах мають до навчання та інтеграції приїжджих дітей зовсім інший підхід. Пропрацьована система мовної підготовки разом із інклюзивним підходом у навчанні дає можливість швидше залучити дітей до загального навчання.
Наприклад, у Фінляндії головним пріоритетом є залучення дітей до груп і класів. І поруч із інтенсивною мовною підготовкою тут покладаються на методи навчання, які дають можливість дітям залучитися до навчання і без досконалого знання фінської мови.
При цьому Фінляндія підтримує і викладання рідної мови – цим вона створює можливість для функціональної двомовності, посилює громадянську ідентичність дітей, дає їм можливість розвиватися відповідно до власної культурної основи. Для дітей, що живуть в чужій країні, це є великою психологічною підтримкою.
Недостатність інформації та проблеми із залученістю призводять до того, що стільки молодих людей, які прибувають сюди з міст, зруйнованих війною, парадоксально сподівається швидше повернутися додому. Багато з них охочіше продовжують навчатися онлайн в українських школах, планують вступати до українських вищих навчальних закладів на онлайн-навчання.
У цьому відіграє певну роль і відмінність освітніх систем двох країн. В Україні попри недавно впроваджену реформу і надалі найпоширенішою формою освіти лишається загальна одинадцятирічка, що завершується іспитами. Знайти відповідний ступінь у чеській системі освіти для кожного, звісно, було б складно у будь-якому разі, але той факт, що чеське міністерство освіти не має жодної розробленої методики, значно ускладнює всю ситуацію.
Попри те, що Чеська Республіка прийняла велику кількість біженців з України, описані складнощі з інтеграцією молодих людей до шкіл вказують на те, що тут триває глибоко вкорінений страх щодо інших культур. Виявляється, попри одноразову згуртованість чеське суспільство зараз не засновується на принципі солідарності та взаємодопомоги, бо в такому разі воно могло б запропонувати більше дієвих інструментів, як допомогти іншим опрацювати свій травматичний досвід і інтегруватися до життя суспільства.
Таке суспільство базується на співчуття та людяності щодо всіх без винятку. Про це ж нагадує і твердження «батька народів», до якого апелює чеське шкільництво, мало однак його наслідуючи, Я. А. Коменського: «Ми всі стоїмо на одній сцені великого світу, і все, що тут відбувається, стосується усіх, все людське покоління з однієї крові, одна родина, один дім».
жовтень 2022