24 лютого 2022 року Росія розпочала загарбницьку війну проти України. Та на сході країни воєнні дії тривають вже давно.Тисячі людей загинули, виїхали, декого викрали – і їх більше ніхто не бачив. Як і футбольного клубу «Шахтар» на рідному стадіоні, який через війну став кочівником.
Цю історію про Україну, війну та футбол ми почнемо з коментаря в Інстаграмі, де засмучений фанат написав: «Мрію, що колись знов потраплю на матч шахтаря на донбас арену⚒»Ім'я цього фаната — Влад Григор’єв. Йому 26 років, українець. В переліку захоплень — музика та спорт. Він вболіває за «гірників»: так називають футбольний клуб «Шахтар» (Донецьк) з індустріального регіону поруч зі східним українсько-російським кордоном. В минулому домашній стадіон ФК «Шахтар» — це розкішна конструкція зі скла, сталі та бетону під назвою «Донбас Арена». Там колись злітав м’яч Євро-2012 та виступала співачка Бейонсе. Словом, цей стадіон — «окраса міста й області», як колись висловився англійсько-український спортивний журналіст Андрій Тодос. Таку ж шану має й сам клуб. «Шахтар» — це не просто якась обласна футбольна команда, це найуспішніший український клуб століття: 13-разовий чемпіон України, 9-разовий володар кубка України, відомий зокрема тріумфом на кубку УЄФА-2009. Усі ці регалії принесли команді справедливу популярність і зробили її відомою не лише в Україні, а й за кордоном.
Мені якось імпонувало те, що цей клуб завжди поводився гідно і з гордістю, навіть зазнавши труднощів чи поразки.“
«Коли мені було шість чи сім років, батько вперше повів мене на стадіон [тоді клуб ще грав на центральному стадіоні «Шахтар» — прим. ред.]», — згадує Влад свою першу зустріч з улюбленим ФК. «Я ще й досі чудово пам’ятаю, що мав шкільний зошит з фотографією команди. Тоді, відвідавши декілька ігор, і став їхнім фанатом. Мені якось імпонувало те, що цей клуб завжди поводився гідно і з гордістю, навіть зазнавши труднощів чи поразки».
Коли у 2014 році Росія анексувала Крим та розв'язала війну на сході України, Влад, на своє щастя, вже виїхав. Він саме закінчив школу і переїхав до столиці, де вступив на інженера до Національного технічного університету «КПІ». За виникненням так званих «народних», а насправді сепаратистських республік на теренах його батьківщини, він спостерігав з безпечної відстані. Тим часом війна, як ми знаємо, набула нових масштабів.
Інтерв'ю Влад дає письмово англійською мовою через електронну пошту та Instagram. Воно спонтанне й уривчасте: наш контакт залежить від поточної ситуації у Влада в Києві, заряду його смартфона та наявності зв’язку. Нині електроенергія — це рідкість і розкіш. Нова відповідь приходить саме того листопадового дня, коли західні ЗМІ повідомляють про посилене розгортання російських військ на Донбасі. Хай як сумно це звучить, та для Влада цей маневр — лише одна з багатьох поганих новин: на дев’ятому місяці російського вторгнення він має й більші турботи. «Зараз мої рідні також тут, у Києві. У нас щодня ракетні обстріли, але поки що все в порядку», — сухо й мужньо відписує він.
«Тимчасово зачинений» вже багато років
Якщо пошукати в Інтернеті інформацію про «Шахтар» (Донецьк) та «Донбас Арену», можна наштовхнутися на доволі абсурдний статус «тимчасово зачинено». За цією фразою, яка мала б позначати короткочасну відсутність, насправді приховується затяжна гірка реальність. З літа 2014 року команда, не маючи доступу до своєї бази, мігрує землями другої за площею країни Європи. Кочівники з м'ячем шукають місце, де зможуть не лише зіграти, але й осісти. Мова йде не лише про виїзні ігри, а й про «домашні матчі», «домашність» яких правдива лише на папері. «Попри пов’язані з війною труднощі їм вдалося продемонструвати себе як потужну міжнародну команду, що здобуває титули і кидає серйозні виклики найкращим європейським командам», — так підсумував ситуацію Андрій Тодос у своєму англомовному блозі про український футбол, який він веде з 2018 у співпраціі з Zorya Londonsk.З 2014 по 2016 рік прихисток «гірникам» надавала «Арена Львів» на заході України: там вони проводили «домашні» матчі більш як за 1000 кілометрів від дому. Звісно, фанатська підтримка там була вже не така потужна. «Шахтар» — це клуб, історія якого чимось схожа на поступ німецького Шальке 04: їхня фан-зона зароджувалась під впливом гірничодобувної промисловості. Кольори клубу, чорний та помаранчевий, невипадкові: чорний — це вугілля, помаранчевий — вогні шахтарських підземних ламп. В такому світлі цілком зрозуміло й те, чому прихильники «Шахтаря» називають себе «кротами». Ці риси сильно контрастують з історичною, етнічною та культурною природою Львова. Там «кроти» у меншості. Тому клуб продовжив свій шлях, рушивши цього разу на схід, і спробував осісти в Харкові. Але й там доля їм не посміхнулась: зрештою дійшло до того, що з травня 2020 року «Шахтар» на правах суборенди виступає на базі київського «Динамо», свого найбільшого спортивного суперника.
Західноєвропейському вболівальнику ця диспозиція може здатися неймовірною. Влад вважає, що війна скасовує внутрішні протиріччя: «З 24 лютого всі ми в Україні стали одним цілим. Хто б ми не були, де б ми не знаходились. Для нас цілком нормально, що одному клубу дозволено грати на стадіоні іншого, якщо їхній власний стадіон зруйнований. Фанати також зблизились між собою. Вболівальники «Шахтаря» та «Динамо» шукають спільну мову». Андрій Тодос також пише, що навіть різні ультрас-угрупування змогли порозумітися між собою. «Уявіть, що ви мешкаєте у великому будинку. У кожного клуба є своя кімната зі своїми вболівальниками, — вдається до порівняння Влад, пояснюючи актуальну ситуацію. — І ось раптом хтось нападає на ваш будинок. Що робити? Є лише два варіанти: або ви тримаєтесь разом і спільними силами захищаєте будинок, або ви приречені на поразку. Поразка — це точно не наш варіант. Ми прагнемо свободи!»
Ультрас «Шахтаря» на «Донбас Арені», 2009 рік
| Фото: Anri Mo via wikimedia | CC BY-SA 3.0
Коли саме Влад та всі інші українці житимуть в мирі й свободі, наразі сказати важко. А ось футбольні ігри після невеликої перерви розпочалися знову: 23 серпня 2022 року, майже рівно через півроку війни, відбувся перший матч української Прем’єр-Ліги: Донецький «Шахтар» приймав харківський «Металіст» на порожньому Олімпійському стадіоні в Києві. Про відновлення ігор заявив Андрій Павелко, президент Української асоціації футболу. «Я говорив з нашим президентом Володимиром Зеленським про те, наскільки важливо відволікти людей саме футболом», — пояснив він. Те ж саме, тільки іншими словами, підтвердив і Влад: «Багато хто з нас живе футболом. Нам потрібна віддушина, потрібно кудись виплеснути свої емоції».Хліба й футбольних видовищ? Відновлення ігор стало певним меседжем як всередині країни, так і за її межами, що Тодос також вважає надзвичайно важливим: «З одного боку, відновлення українського футболу означає, що українці можуть відволіктися від війни принаймні на 90 хвилин, зосередившись на грі. З іншого боку, це також свідчить про те, що Україна залишається незламною всупереч намаганням Росії знищити її».
Попри пов'язані з війною складнощі українській футбольній асоціації було важливо провести перезапуск Прем’єр-Ліги, не виїжджаючи за кордон. Але не всі команди першої ліги зможуть взяти участь у цьому сезоні. Через нищівні атаки на інфраструктуру чернігівська «Десна» та ФК «Маріуполь» були змушені відмовитись. Важливою умовою була також наявність захисного укриття не далі як 500 метрів від стадіону. «Якщо під час матчу лунає тривога, гра переривається, а потім відновлюється», — пояснює Влад. Сьогодні це нормальна складова нового українського повсякдення. Так сталось зокрема 29 жовтня, коли донецький «Шахтар», який тим часом знову переїхав з Києва до Львова з міркувань безпеки, приймав ФК «Олександрія». На 40-й хвилині матчу довелось оголосити 100-хвилинну перерву через повітряну тривогу. Замість звичних 90 хвилин матч тривав чотири з половиною години. За таких обставин фінальний результат матчу та те, кому саме дістануться лаври переможця, здаються вже не такими й важливими.
Уявіть, що ви мешкаєте у великому будинку. У кожного клуба є своя кімната зі своїми вболівальниками. І ось раптом хтось нападає на ваш будинок. Що робити? Є лише два варіанти: або ви тримаєтесь разом і спільними силами захищаєте будинок, або ви приречені на поразку. Поразка — це точно не наш варіант. Ми прагнемо свободи!“
Крім того, за словами Андрія Тодоса, деякі клуби (наприклад, ФК «Кривбас» з Кривого Рогу) беруть ініціативу в свої руки та облаштовують спеціальні глядацькі зали у бомбосховищах, щоб вболівальники могли дивитися матчі, не боячись авіаударів. Фанатська гарячка під товстими шарами бетону: цим живе українська колективна фан-культура, поки на арені похмурої воєнної реальності проходять матчі-примари.
Південноамериканці йдуть з поля
Футбол під небом війни — химерна, моторошна ідея. Не всім легіонерам клубів вона стала до смаку: чимало гравців відмовились продовжувати свою професійну футбольну кар’єру в охопленому війною регіоні, особливо в складі донецького «Шахтаря». Влітку 2014 року п'ятеро бразильців і один аргентинець спробували піти по-англійськи після контрольного матчу у Франції, щоб не повертатися в зону бойових дій на Донбасі. За попередні роки «Шахтар» зробив собі неабияку славу та вважався ідеальним стартом для південноамериканських талантів, щоб зробити стрибок до Європи: він уособлював мрію про великі стадіони, великий футбол, великі гроші. У сезоні 2013/2014 у складі «Шахтаря» загалом виступали 14 південноамериканських футболістів і ще двоє легіонерів. У 2022/2023 роках в розпал російсько-української війни продовжити гру готові лише троє: бразилець, хорват та буркинієць.Міжнародна федерація футболу ФІФА розробила спеціальний регламент, який прискорив розвиток подій: невдовзі після початку війни було вирішено, що іноземні гравці можуть призупинити свої контракти з українськими клубами. На ділі це означало, що вони вільні «підписати контракт з іншим клубом без будь-яких наслідків». Про це ФІФА заявила на початку березня. Однак донецький «Шахтар» не горить бажанням мовчки змиритися з таким рішенням: тепер клуб судиться з ФІФА в Міжнародному спортивному арбітражному суді (CAS) на суму у розмірі 50 млн. доларів США. Саме такий дохід за трансфер гравців нібито недоотримав клуб. Чим завершиться процес, покаже час.
Війна вплинула не лише на ігровий склад клубу, а й на інші аспекти його життя в останні роки. Як писав німецький журнал Der Spiegel у 2018 році, клуб почав втрачати єдність невдовзі після початку збройних конфліктів: це видно, наприклад, у випадку Дмитра Трапезнікова. У нульових Трапезніков очолював офіційний фан-клуб «Шахтаря», а у 2014 році приєднався до проросійських сепаратистів. Тоді ж були змушені покинути Донецьк і численні ультрас, адже вони підтримували Україну на словах і на ділі. Тих, кого раніше об’єднували чорно-помаранчеві кольори, роз’єднала та зробила ворогами політика.
Тодос також підтверджує, що за останні вісім років клуб став більш політизованим: «Керівництво клубу активно відіграє свою роль, репрезентуючи один з найбільш проукраїнських клубів країни. Вони усвідомлюють свій вплив як футбольний клуб відповідного рівня і використовують його для висвітлення українського питання у світових ЗМІ як на полі, так і поза ним, збираючи кошти та підвищуючи обізнаність про війну загалом».
Амбівалентність президента
Говорячи про донецький «Шахтар» та долю цього клубу, неможливо не згадати Ріната Ахметова. Статки Ахметова оцінюються в понад чотири мільярди доларів США, він є одним з найбагатших українців. Народився у Донецьку і сам зростав у родині шахтаря. Багато хто назвав би його олігархом, але він сам, напевно, вважає себе радше успішним підприємцем. Кілька разів потрапляв під слідство у зв'язку з корупцією, але ці розслідування щоразу припинялись. «Моє коло інтересів — це благодійність, футбол і бізнес. Політика мене взагалі не цікавить», — так якось позиціонував себе Ахметов в одному радіоінтерв’ю. Вдаватися в подробиці його політичних спроб, таких як участь у президентських виборах в Україні з початку двохтисячних, можна було б довго. В будь-якому разі, про його непідробний інтерес до футболу свідчить президентство в «Шахтарі»: президентом клубу він став ще у далекому 1996 році. Згодом, щедро спонсоруючи клуб, Ахметов вивів «Шахтар» у лідери української футбольної ліги та на футбольну мапу Європи, а також подарував місту «Донбас Арену».
Рінат Ахметов з футболістами «Шахтаря» після завоювання Кубка України з футболу 2002 року.
| Фото: Анастасии Федоренко via wikimedia | CC BY-SA 3.0
З серпня 2014 року і до втрати контролю над стадіоном у 2017 році арена слугувала центром гуманітарної допомоги в Донецьку. За словами представника фонду Ахметова, цей проєкт був припинений, коли проросійські бойовики заблокували доступ до арени. Тим не менш, мільярдер продовжує надавати фінансову підтримку своїм співвітчизникам. За даними Forbes, лише з початку війни він пожертвував 72 мільйони доларів, а також сплатив 30 мільйонів доларів податків наперед. «Я не можу судити про те, як саме Ахметов отримав свої статки: це було до мене. Але ця людина вклала багато сил і коштів у Донецьку область і нашу країну, в спорт, в людей. Я думаю, що він заслуговує на повагу», — дипломатично каже Влад. Тодос додає: «В Україні він завжди був дуже неоднозначною фігурою. Крім того, це дуже тиха, стримана людина, яка рідко дає інтерв'ю та коментарі».Тим часом офіс «Шахтаря» також вже давно перемістився до Києва. Штаб-квартира клубу розташована в посольському районі столиці в розкішному готелі, який, звісно, належить Ахметову. Ще одна абсурдна сторінка в біографії клубу. Взимку 2022 року спортивні справи «чорно-помаранчевих» поки що йдуть краще, ніж можна було б очікувати, зважаючи на обставини: переїзди, відсутність справжніх домашніх матчів та значні зміни складу. В новому році вони продовжать грати на міжнародному рівні у Лізі Європи УЄФА: їхні домашні матчі на європейській арені пройдуть у польській Варшаві. Чемпіонат України почнеться лише на початку березня. Але їхнім найбільшим викликом стане вирішальна для всіх українців гра проти довгої, непростої зими.
«Три години сиділи без світла в роздягальні і думали не про тактику, а про те, чи не впаде бомба», — сказав хорватський тренер команди Ігор Йовічевіч в підсумковому інтерв'ю на сайті клубу. «Тож ми, весь український народ, повинні об’єднуватися зараз. Не критикувати одне одного, не звільняти тренера через поразки. Це війна».
Ця маленька історія футбольного клубу — лише одна з незліченних граней цієї війни. І не хочеться перебільшувати її значення на тлі багатьох звірств та жертв. Але саме ця грань показує, наскільки глибоким і тривалим є вплив цієї війни на життя українців за межами фронту. Через неї донецький «Шахтар» продовжує поневірятися чужими стадіонами, а заповітне бажання Влада Григор'єва знову побачити футбольний матч на «Донбас-Арені» поки що залишається нездійсненним.
грудень 2022