Українське кіно під час війни  «Україна — це країна історій»

Надія Парфан — кінорежисерка, кураторка, співзасновниця Міжнародного фестивалю кіно та урбаністики «86» та української стримінгової медіаплатформи «Takflix». Вона живе і працює в Києві. Її дебютна повнометражна картина «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» вийшла у 2019 році та отримала відзнаку «найкращий документальний фільм» від Української кіноакадемії та Спілки кінокритиків України. Попри російську війну на знищення України Надія не виїхала за кордон. Від цієї можливості вона свідомо відмовилась, вирішивши залишитися.

Чим особливий український кінематограф? Що робить його знаковим, на вашу думку?

Україна як нація ще відносно молода. Нам доводиться виборювати те, що в багатьох більш усталених державах сприймається як данність. Власне, саме тому ми такі сильні, такі активні.

Сам по собі кінематограф не є новою мистецькою формою, йому вже більше як сто років. Але у нас ця сфера постійно сповнена руху, різноманіття фільмів дуже велике. Звідси особливі поєднання старого й нового. Наша Україна — це країна історій, ми талановиті оповідачі.

Як змінився український фільм за останні роки? Яку роль в цьому відіграли Євромайдан та війна на Донбасі?

До 2014 року Україна майже не мала власної кіноіндустрії. Але у 2014 настав її розквіт, і розквіт дуже енергійний. Наше кіно тематизує водночас і радянське минуле, і сучасність.

Я здебільшого займаюсь документальним кіно. Нехудожні фільми набули в Україні такого великого значення, тому що в нас немає потреби спеціально вигадувати щось художнє. Ми живемо в особливій реальності, де історії розігруються наживо прямо перед нашими очима.

Звісно, війна вже багато років є найважливішою темою в нашому кінематографі. Але й тут були різні фази опрацювання цієї теми, кожна зі своїм підходом. Спочатку знімали дуже багато репортажів, пізніше перейшли на чистий документальний жанр.

Разом з тим з’явилось чимало художніх фільмів в документальному стилі. Наприклад, фільм «Атлантида» (2019) Валентина Васяновича. Коли у квітні я з журналісткою відвідала Бучу під Києвом і побачила сліди злочинів, одразу згадала «Атлантиду». Цей фільм був ледь не пророчим.

Коли, де і як вас застала російська війна проти України?

Це було божевілля. Можливо, з часом зніму про це невеличкий фільм…

Оскільки лютий — місяць завжди похмурий і депресивний, в цей час я щороку їжджу у відпустку на Близький Схід. Цього року було так само, 5 лютого поїхала у пустелю. Саме там й отримала шокуючу звістку про те, що Росія знову розпочала вторгнення в Україну.

Новина про те, що на мою рідну країну напали, вибила землю з-під ніг. Я отримала багато пропозицій прихистку від знайомих та друзів у Європі, та й на той момент вже перебувала у безпеці, за кордоном. Але повернулась додому. Повернення вважала своїм обов’язком. Я не могла й не хотіла покидати свою країну і свій рідний Київ.

Тож у березні вирушила додому, минаючи низку різних країн та рухаючись назустріч потужному потоку біженців. Спочатку приїхала до своєї родини на заході України, а у квітні повернулась до Києва. Відтоді живу й працюю там. Навіть зробила собі перше в житті татуювання — це кордони мого міста, Києва. У нас з ним особливі стосунки: інколи любов, інколи ненависть. Але все-таки це моя рідна столиця.
 

Які нові додаткові завдання постали перед українською кіноіндустрією з початком російської загарбницької війни?

Коли в лютому Росія напала на Україну, ми у Такфліксі помітили, що статистика переглядів падає. Причини були очевидні: країну охопила війна, нема коли дивитись кіно. Але за кілька тижнів перегляди зросли вдвічі. Люди в бомбосховищах зі світлом та інтернетом почали дивитись фільми. Тоді я зрозуміла, що зараз кіно дуже важливе, на нього є попит. Вже багато місяців найбільшу кількість переглядів набирають фільми з Маріуполя та про Маріуполь.

Також люди дивляться трагікомедії, дуже активно дивляться фільми про Україну, її області, історію, традиції. Зараз у всіх сферах є попит на українських авторів: відбувається своєрідне самопізнання, спроба краще зрозуміти українську ідентичність. Все це є частиною процесу самодеколонізації. Ми знаходимо свій власний голос замість позичати російський чи західний, відкриваємо для себе українські меншини та маргіналізовані групи. Зростає солідарність з ЛГБТК+, з кримськими татарами, а також із сирійцями: тепер ми розуміємо, як це — жити й вмирати під російськими бомбами.

Як війна впливає на вашу роботу, на культурну діяльність в Україні?

Війна впливає дуже сильно, навіть там, де театри, кінотеатри та інші заклади культури не було зруйновано напряму. Кілька днів тому я була в Закарпатті, південно-західній області на кордоні з Словаччиною, де немає комендантської години. Там я раптом зрозуміла, скільки обмежень ця заборона накладає на наше культурне життя: нам банально бракує вільного часу! В Києві після 23 години вже нікуди не вийдеш: заборонено.

Нам пощастило: наш невеличкий кінотеатр Кіно-42 розташований у підвальному приміщенні. Тож ми водночас і кінозал, і бомбосховище, і нам не доводиться переривати покази через повітряну тривогу. Але більшості театрів, музеїв, кінотеатрів нікуди від цього не дітися. На наші плечі як культурних діячів лягає подвійна відповідальність: ми відповідаємо як за зміст програми, так і за безпеку публіки.

Нині у нас цілком новий спосіб життя. Робити будь-яку роботу стало значно важче, завжди потрібно мати не тільки план А, але й плани Б та В на випадок, якщо щось піде не так, когось не буде або не спрацює логістика. При цьому в сухому залишку люди працюють набагато більше. Крім основної роботи, вони займаються волонтерством, організовують збори коштів, допомагають біженцям або військовим. Ми всі відчуваємо відповідальність за те, що відбувається, і всі перевантажені роботою.

Що ви думаєте про заклики бойкотувати російську культуру?

Зараз ми перебуваємо у важливому процесі деколонізації. Тому співчування російській культурі слід відкласти убік. На мою думку, поки Росія плюндрує українські музеї та руйнує українські театри, слід принаймні тимчасово призупинити виробництво і покази російського культурного продукту. Тим часом російська культура матиме змогу заново себе переосмислити.

Російський імперіалізм теж є складовою культури. До цієї колоніальної культурної спадщини належить також мілітарність. Настав час вивчити важливий урок, навчитись мислити критично та розпізнавати структури так званої «м’якої сили». Україну дуже довго не чули. Зараз слово за нами.

Яку підтримку ви хотіли б бачити з боку Німеччини, з боку Заходу?

Тут насамперед хотіла б подякувати за ту підтримку, яку вже надали Україні та українська культурі! Нас потужно підтримують такі установи, як Ґете-Інститут чи Берлінська кіноакадемія. Я знаю, що владні та бюрократичні структури Німеччини, наприклад, не можуть реагувати так швидко. Але зараз багато всього відбулось дуже швидко — і ми в Україні це дуже цінуємо!

Втім, для подальшого зміцнення нашого культурного сектору та його діячів Україні потрібна більша військова підтримка! Багато кінематографістів пішли на фронт, щоб захищати нашу країну. А фронт потребує більше сучасного озброєння, щоб всі вони якнайшвидше повернулись живі-здорові. Про все інше ми подбаємо самостійно — і так захистимо себе та всю Європу.

Водночас зараз світ відкриває для себе, хто ми такі, що таке Україна, люди цікавляться нами та історією нашої країни. Треба надати українським митцям і діячам культури більше простору, де вони зможуть говорити від нашого імені. Тоді нарешті лунатимуть автентичні українські голоси!

Дуже сподіваюсь, що зацікавленість нами — не короткочасний ажіотаж. Поки що я можу сказати так: українська культура потрібна світові як ніколи раніше.

Питання щодо Вашої медіаплатформи. Скажіть, які п’ять українських фільмів обов’язково варто переглянути?

1. Комедія: «Мої думки тихі» (2019)  Антоніо Лукіча
2. Драма про дорослішання: «Стоп-Земля» (2021) Катерини Горностай
3. Тема енергетики: «Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго» (2019) Надії Парфан
4. Поп-культура: «Вусатий фанк» (2021) Олександра Ковша та Віталія Бардецького
5. Пострадянська архітектура: «Вхід через балкон» (2020) Романа Блажана та Михайла Волкова

Усі п’ять фільмів доступні для перегляду в Німеччині та країнах Євросоюзу з німецькими та/або англійськими субтитрами.
 

лютий 2023