Більш як 100000 добровольців долучились до Збройних Сил України за перший рік війни. Скільки з них загинуло в бою, достеменно невідомо. Одного з них звали Андрій. Анна, вдова Андрія, вважає його героєм. Такі жінки й чоловіки, як Андрій, необхідні армії. Але їхні родини та друзі також жертвують багато чим для боротьби з агресором. Коли герої стають героями?
Терасу кафе Ваніль в одеському кварталі трохи південніше центру осяває сонце. Анна та її сестра Женя сидять за столиком біля самого входу і п’ють чорний чай. Анні 27 років: покійний чоловік Андрій був її ровесником.Анна: Він загинув 27 липня 2022 року в боях під Бахмутом. У нас є син, якого звати Мирон, йому шість років.
Анна розповідає свою історію російською, її голос впевнений, але тихий, постава пряма. Вона погодилась на розмову з журналісткою, бо їй важливо, щоб про «такі речі» говорили. Англійську вона розуміє на слух, але з говорінням виникають труднощі, тому попросила сестру прийти з нею.
Анна (праворуч) та її сестра Женя
| Фото: © Лізелотте Гассельгоф
До війни Анна з чоловіком та сином жили в Польщі. Коли почалась війна, в Одесі була тільки Женя. В Польщі Анна працювала прибиральницею, Андрій зварювальником. Планували повернутися в Україну за кілька років, коли заощадять достатньо грошей, купити будинок у рідному селі Андрія, Петродолинському, і відкрити власну продуктову крамничку. Але сталось так, що за кілька днів до повномасштабного вторгнення Андрій полетів в Одесу оновити водійське посвідчення.Анна: Він прилетів в Одесу 20 лютого 2022, за два дні до мого дня народження. Я була в Польщі, він в Одесі. Мав летіти назад 23 лютого. Але процедура у МРЕО затягнулась,сказали прийти наступного дня. Купив новий квиток на 25 лютого, але починаючи з 24 всі аеропорти вже були закриті.
Женя: Андрій спробував повернутися назад у Польщу, але не міг просто поїхати автобусом. Вся транспортна система сколапсувала. Люди бігали вулицями, намагались зняти готівку в банкоматах, накупити продуктів, усюди була паніка. Я теж була в Одесі. Ми з Андрієм ідемо по вулиці, Аня в Польщі, тут всі страшенно перелякані, усім телефонують родичі: «Боже, почалась війна, що ж це таке? Що ж тепер робити?» І дуже дивно, бо не знаєш, а що буде далі?
Женя: Андрій спробував повернутися назад у Польщу, але не міг просто поїхати автобусом. Вся транспортна система сколапсувала. Люди бігали вулицями, намагались зняти готівку в банкоматах, накупити продуктів, усюди була паніка. Я теж була в Одесі. Ми з Андрієм ідемо по вулиці, Аня в Польщі, тут всі страшенно перелякані, усім телефонують родичі: «Боже, почалась війна, що ж це таке? Що ж тепер робити?» І дуже дивно, бо не знаєш, а що буде далі?
До війни: Анна, Андрій та Мирон
| Фото: © з приватного архіву
Анна не хотіла, щоб Андрій йшов воювати.Анна: Я навіть не знала, що він пішов у військкомат. Нікому про це не сказав.
Женя: Сказав їй вже аж як спакував речі.
Анна: Коли почалась війна, він мені подзвонив і заявив: «Хочу піти на фронт». Я йому: «Не треба, ти мені потрібен, ти нам потрібен». А він каже: «У мене велика родина». У нього восьмеро братів, і він вирішив: «Ніхто з моїх братів не може допомогти нашій країні. Я єдиний з нашої родини, хто може допомогти врятувати її, і так я й зроблю». Сказав, що хоче зробити це заради нашого сина. Його надихнула родина, наш син, і він дуже любив свою землю, свою Україну.
Женя: Ми всі любимо Україну.
Анна: Так що в Польщу Андрій не повернувся. Тоді я двічі їздила з Польщі в Україну. Спочаткусама, щоб провідати його на навчаннях для добровольців. Вдругепоїхала вже з сином Мироном: це ми бачились останній раз перед тим, як його відправили до Бахмута. В кінці травня його поранили в бою. Отримав травму голови і ліг у госпіталь.
Женя: Сказав їй вже аж як спакував речі.
Анна: Коли почалась війна, він мені подзвонив і заявив: «Хочу піти на фронт». Я йому: «Не треба, ти мені потрібен, ти нам потрібен». А він каже: «У мене велика родина». У нього восьмеро братів, і він вирішив: «Ніхто з моїх братів не може допомогти нашій країні. Я єдиний з нашої родини, хто може допомогти врятувати її, і так я й зроблю». Сказав, що хоче зробити це заради нашого сина. Його надихнула родина, наш син, і він дуже любив свою землю, свою Україну.
Женя: Ми всі любимо Україну.
Анна: Так що в Польщу Андрій не повернувся. Тоді я двічі їздила з Польщі в Україну. Спочаткусама, щоб провідати його на навчаннях для добровольців. Вдругепоїхала вже з сином Мироном: це ми бачились останній раз перед тим, як його відправили до Бахмута. В кінці травня його поранили в бою. Отримав травму голови і ліг у госпіталь.
-
Солдат Андрій – привіт з фронту -
Анна та Андрій
Женя: Я думала, що на цьому все закінчиться, що Андрія більше не візьмуть в армію. Але у нього був контракт на рік. Йому сказали: «Раз ти вже в порядку, повертайся на передову». Це й було його останнє бойове завдання, все трапилось дуже швидко.
Женя говорить обурено, сердито. Голосніше, ніж Анна, і супроводжує розповідь жестами. Ніби хоче виразити той біль, якого не показує сестра.
Анна провідувала Андрія у госпіталі після поранення. Тоді вона востаннє бачила його живим.
Женя: Андрія вбили на завданні. Вони мали спіймати дезертира – українського солдата, який дуже злякався і хотів втекти. Андрію та кільком його побратимам наказали взяти авто і шукати втікача. Та коли вони повернулись, почався артобстріл. Андрій сидів за кермом, і в нього влучили.
Анна: Мені повідомили по телефону, це був офіційний дзвінок, і надіслали скріншот листа, в якому написано, що він помер, і зазначено місце, дату й час смерті. Помер 27 липня, а 28 мені вже зателефонували й повідомили про смерть. Поховали ми його у Петродолинському, в рідному селі.
Женя: На похованні його мамі подарували великий прапор.
Анна: І на могилу поставили великий прапор України.
Могила Андрія в день похорону
| Фото: © з приватного архіву
Женя: Все було так… навіть не знаю, як сказати. Навіть рідною мовою важко пояснити. Під час поховання всі люди з села ставали навколішки перед труною. Так за звичаєм вшановують полеглих воїнів. Живі дякують їм за подвиги. Військові пронесли Андрієву труну на плечах через все село. І всі люди йшли з ними. Там всі його знали, знали, хто він такий. І всі його любили.
Анна: Він був роботящий, усе вмів зробити. Все, що зламалося, лагодив. Міг власними руками побудувати будинок. Цьому чоловіку було під силу зробити що завгодно. А коли не знав як, все одно знаходив якийсь шлях. Завжди був готовий допомогти. Його й за це теж дуже любили.
Женя: У мене просто серце краялось, коли всі встали навколішки, навіть старі люди з паличками. Аня не плакала, вона не могла. Сказала: « Не буду, Андрій не хотів би, щоб я плакала». Тоді я сказала: «Значить, буду плакати за тебе». І я виплакала всі сльози, всі до останньої. За сестру свою виплакала.
Анна: Мені повідомили по телефону, це був офіційний дзвінок, і надіслали скріншот листа, в якому написано, що він помер, і зазначено місце, дату й час смерті. Помер 27 липня, а 28 мені вже зателефонували й повідомили про смерть. Поховали ми його у Петродолинському, в рідному селі.
Женя: На похованні його мамі подарували великий прапор.
Анна: І на могилу поставили великий прапор України.
Могила Андрія в день похорону
| Фото: © з приватного архіву
Женя: Все було так… навіть не знаю, як сказати. Навіть рідною мовою важко пояснити. Під час поховання всі люди з села ставали навколішки перед труною. Так за звичаєм вшановують полеглих воїнів. Живі дякують їм за подвиги. Військові пронесли Андрієву труну на плечах через все село. І всі люди йшли з ними. Там всі його знали, знали, хто він такий. І всі його любили.Анна: Він був роботящий, усе вмів зробити. Все, що зламалося, лагодив. Міг власними руками побудувати будинок. Цьому чоловіку було під силу зробити що завгодно. А коли не знав як, все одно знаходив якийсь шлях. Завжди був готовий допомогти. Його й за це теж дуже любили.
Женя: У мене просто серце краялось, коли всі встали навколішки, навіть старі люди з паличками. Аня не плакала, вона не могла. Сказала: « Не буду, Андрій не хотів би, щоб я плакала». Тоді я сказала: «Значить, буду плакати за тебе». І я виплакала всі сльози, всі до останньої. За сестру свою виплакала.
Голос Жені тремтить, очі блищать. «Пробачте», - каже вона тихо і злегка сміється. По щоках Анни течуть сльози, які вона непомітно змахує пальцями.
Женя: Так, це важко. Але зараз я вже не плачу, всі сльози залишились там, на похованні. Коли закінчилась хода, ми могли попрощатися з Андрієм, і всі підійшли покласти руку на його труну. Я теж поклала руку і ніяк не могла її забрати. Коли моя долоня торкнулась труни, я відчула зразу весь той біль, який у ній був, і цей біль пройшов крізь мене, після цього два тижні хворіла. Добре, що Аня не клала руки на труну: вона дуже чутлива, дуже легко всім переймається.
Анна показує на смартфоні уривок відео з траурної ходи і прощальної церемонії в центрі села. Ясний літній день, небо аж світиться синім, селом повільно йдуть військові, несучи на плечах прикрашену труну, за ними люди, і вся ця процесія проходить повз великий плакат на краю вулиці. На ньому зображений український солдат в уніформі. Женя перекладає напис на плакаті: «Вірте в українську армію».
Ці плакати – ніби мовчазні нагадування при кривавий бій, який триває лише за кількасот кілометрів. Метрові надписи на кшталт «Будь мужній, як Україна» або дуже коротко «Сміливість» закликають українців не втрачати бойовий дух, а тих із них, хто здатний захищати країну зі зброєю в руках, ставати в стрій. Сміливість та дух опору за останні десять років міцно закарбувались в українській самосвідомості. В ході відокремлення від Росії пострадянська Україна почала переосмислювати свою історію. Героями цієї історії є козаки, що діяли в пізньому середньовіччі, письменники й поети останніх століть, а також протестувальники, яких убили на Майдані в 2013-14 роках. З початку боїв на Донбасі у 2014 році її героями є також солдати, які загинули, захищаючи країну від російської загарбницької війни.
Анна показує на смартфоні скріншот відеодзвінка між нею та чоловіком.
Анна: Це останнє його фото, яке в мене є.
Женя: Аня якраз говорила з Андрієм тоді, 27 липня. Він вже сидів у машині, в якій поїхав на своє останнє завдання.
Анна: Для мене герой – це людина, яка думає не лише про себе чи свою сім'ю, а й про інших. Андрій був такою людиною. Гадаю, що він заслужив на орден. Але де той орден? Вже цілий рік пройшов відтоді, як він помер.
Женя: Я не всіх наших бійців вважаю героями. Там багато хто перелякані, інколи до того, що втікають. Але, звісно, війна – це страшна, жорстока річ, і я не думаю, що ми маємо право засуджувати когось за страх чи неправильні вчинки. Ми – жінки, ми не знаємо, як це – бути на фронті, бути на війні. Ми не бачили тих жахів, які їм доводиться переживати.
Женя: Аня якраз говорила з Андрієм тоді, 27 липня. Він вже сидів у машині, в якій поїхав на своє останнє завдання.
Анна: Для мене герой – це людина, яка думає не лише про себе чи свою сім'ю, а й про інших. Андрій був такою людиною. Гадаю, що він заслужив на орден. Але де той орден? Вже цілий рік пройшов відтоді, як він помер.
Женя: Я не всіх наших бійців вважаю героями. Там багато хто перелякані, інколи до того, що втікають. Але, звісно, війна – це страшна, жорстока річ, і я не думаю, що ми маємо право засуджувати когось за страх чи неправильні вчинки. Ми – жінки, ми не знаємо, як це – бути на фронті, бути на війні. Ми не бачили тих жахів, які їм доводиться переживати.
За офіційною інформацією ЗСУ нині там служать понад 30 тис жінок. 109 із них є командирами взводів.
Анна: Війна змінює людей. Вона показує, що у кого всередині. Навіть коли ти не на передовій. Війна кожному показує, хто він є. Андрію війна дала шанс показати себе з хорошого боку. Він став кращою людиною.
Женя: Аня сказала нам, що він почав думати про Бога. Почав молитися. Взагалі на світ почав дивитись зовсім по-іншому.
Анна: Він змінився на краще.
Женя: Так.
Женя: Аня сказала нам, що він почав думати про Бога. Почав молитися. Взагалі на світ почав дивитись зовсім по-іншому.
Анна: Він змінився на краще.
Женя: Так.
Женя іронічно додає: «От Бог і забрав його собі». Досі зі сльозами на очах, сестри сміються.
Анна: Ми жартуємо, щоб не плакати. Так простіше з усім цим впоратись.
Скріншот останнього відеодзвінка між Анною та Андрієм. Це був останній раз, коли вона бачила його живим.
| Фото: © з приватного архіву
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES
липень 2023