Втрати на війні в Україні вимірюються не тільки життями людей, а й тварин. Російські військові з початку повномасштабного вторгнення вибирають цілями обстрілів не лише цивільні об’єкти — людські двори, будинки й вулиці. Під снарядами опиняються десятки зоопарків, притулків, заповідників та природних парків. Харківський «Фельдман-Екопарк», як і низку інших природних об’єктів, росія за рік війни перетворила в зону екоциду.
За даними UAnimals (всеукраїнський гуманістичний рух, який бореться за права тварин. — ред), через російську агресію понад 80 видів тварин в Україні знаходяться на межі зникнення і можуть повністю припинити своє існування. За час війни, стверджують в організації, ворог вбив понад 10 млн тварин, окупував 8 заповідників і 12 національних парків. Президент України Володимир Зеленський заявив, що росія влаштувала справжній екоцид — масове знищення рослинництва й тваринництва, отруєння атмосфери та водних ресурсів.
Харківський «Фельдман-Екопарк» став однією з найтрагічніших історій екоциду під час російсько-української війни. Окупанти майже повністю зруйнували територію, на якій проживало близько 5 тис. тварин, близько 100 з них загинули під обстрілами. Щоб врятувати решту звірів, працівники займались евакуацією, ризикуючи власним життям: 5 робітників екопарку загинуло від ворожих снарядів та куль.
Ми розповімо і покажемо, у що росія перетворила найвідоміший екопарк України. Як тварини пережили обстріли, а деякі — ні. Про евакуацію та адаптацію звірів на новому місці. Про працівників екопарку, які до кінця боролись за кожного звіра. І про колег із сусіднього регіону, які гостинно прийняли тварин-переселенців у своїх стінах.
«Фельдман-Екопарк»
Це регіональний ландшафтний парк у Дергачівському районі Харківської області, один з об'єктів природно-заповідного фонду України, який займає 140 га. До війни тут проживало 300 видів тварин. Серед них — пернаті, хижаки, примати, копитні, рептилії, гризуни та ін. На території було 6 видів місцевих рослин та 18 видів тварин, занесених в Червону Книгу України, а також 5 видів звірів з Європейського червоного списку.
Початок війни та евакуація
Після повномасштабного вторгнення багато працівників екопарку змушені були покинути Харківщину, адже область стала однією з головних цілей ворога. Вона розташована на межі з росією. «Фельдман-Екопарк» знаходиться на лінії вогню за 25 км від кордону.
За кілька днів після вторгнення з 300 працівників екопарку залишився основний кістяк — 11 колег, які не змогли залишити тварин напризволяще. Серед десяти чоловіків — одна жінка, Світлана Вишневецька, керівниця сектору «Гризуни і тераріум», волонтерка. Саме вона поділилась з нами драматичними історіями тварин.
«До 24 лютого 2022 року ми мали щасливе життя на Харківщині. Наш «Фельдман-Екопарк» — унікальний. Це багатосторонній благодійний проєкт, який об’єднує догляд і допомогу тваринам, терапію для дітей з особливими потребами, реабілітаційну, науково-дослідницьку та освітню бази, а також дозвілля для тих, хто любить природу. Власник Олександр Борисович Фельдман завжди турбувався і про тварин, і про працівників, і про гостей. З початку війни на його очах руйнували те, у що він вклав великий труд. Зараз він приїжджає в Ковалівку навідати своїх рідних тварин.
За кілька днів до війни папуги почали сильно кричати, не могли заспокоїтись. Я подумала: це вони так відчувають весну. Але насправді відчували вони страхіття, яке згодом приніс ворог в Україну й, зокрема, на Харківщину. Під час переїзду ми тих 30 папуг половили за якихось півгодини. Вони — перелякані, ми — теж, але не мали іншого виходу.
26 лютого снаряди почали падати вже на території екопарку. Ми з директорами прийняли остаточне рішення про евакуацію. Мали чітке завдання — щодня загодовувати тварин, щоб не померли з голоду й витримали евакуацію.
Перші місяці з колегами й тваринами жили вдома в Олександра Борисовича. Всіх звірів спочатку вивозили туди. В кімнатах навіть мавпи сиділи. Кожен ранок починався з обговорення планів: кого сьогодні евакуюємо.
Евакуація тварин і птахів тривала близько трьох місяців. Першими вивозили приматів і хижаків. Мали сім’ю орангутангів — тата, маму і трирічну дитину. Зайшла до них у вольєрі та й кажу мамі: Поночка, ми мусимо врятувати дитинку, треба їхати звідси. Взяла її за руку, аж раптом батько-орангутанг схопив мене за ногу, не пускав. Ризикувала, бо він міг розірвати за свою сім’ю. Того дня вивести з вольєра їх не вдалось. А наступного почався обстріл території, поруч з вольєром упало два снаряди. Вони таки вийшли на вулицю. Мама обійнявшись з дитиною полізла від радості по деревах. Далі вивозили їх як нелегалів: за правилами мали приспати, але не зробили цього, бо не вистачило наркозу. Військові на блокпостах ставились з розумінням. Коли прощалися з мавпами, Поночка мене навіть обійняла, ніби дякувала за порятунок.
Орангутанги й шимпанзе зараз живуть в Харківському державному зоологічному парку [один з українських зоопарків, куди прийняли тварин-переселенців з «Фельдман-Екопарку». – ред]. Дорослі особини мають силу сімох чоловіків. Кліток в Ковалівці, які б витримали таку міць, на жаль, не було. Ведмедів перевозили теж без наркозу. Згодом колеги з Дніпра допомогли з наркозом і транспортом для перевезення левів, тигрів, ведмедів.
Левеня Сімба взагалі нічого не розумів. Я його вивела на повідцю. Його старшим побратимам кололи наркоз, щоб приспати. Перевезли їх в зоопарки Харкова та Одеси. А Сімбу — до мене в Ковалівку. Леви — ліниві тварини, 20 годин на добу сплять.
140-кілограмових черепах-альдабр носили уп’ятьох за допомогою імпровізованих носилок з ганчірок. А четверо шпороносних черепах загинуло від холоду. Вони ж родом з Африки. Температура в тераріумі вдень повинна бути 35 градусів тепла, вночі — 25. У лютому й березні було холодно. Електрики й тепла в екопарку не було, бо ворожі обстріли пошкодили комунікації.
Двох черепах і двох ігуан їздили забирати в Херсон після деокупації. Місцевий чоловік мав приватну колекцію. Приміщення, де тримав тварин, повністю розбили. Він сильно плакав, коли їх віддавав. Мавпи, коли розбили їхній вольєр, вийшли всі на вулицю. Було холодно і голодно. Вони зайшли в туалет і їли фекалії.
З верблюдами проблем не було. Спокійно зайшли в машину для евакуації. Такого не скажеш про віслюків. Недарма про них є відома приказка. Вперлись і все. Гуртом ледве зрушили їх з місця. А на коней сідали верхи й виходили на них з парку.
Багато тварин поранили. Зебрі в копито потрапив уламок він снаряду. Вона довго шкутильгала. А найстаріший 17-річний тигр Банзай взагалі пережив жахіття. Снаряд розірвався за 15 метрів від нього, в клітку прилетів уламок і поранив. Його евакуювали в безпечне місце й надали допомогу.
Для загиблих тварин екскаватором рили братські могили. Це було страхіття. В будиночок дикобразів прилетів снаряд, тіла валялись. Так само по території лежали альпаки й лами. Доводилось закопувати, щоб не розкладались. А шимпанзе й орангутангів, які теж загинули, відвезли в крематорій.
Тварини переживають стреси так само як люди. Навіть зараз, коли у небі летить наш військовий літак, пригинаються або кулею летять в приміщення, де живуть. Пам’ятаю, мавпи під час обстрілів відкушували собі хвости. А в патагонських мар від страху зупинялись серця. Вони лягали трупами один біля одного.
Капібари ховались і не хотіли виходити. На руки їх не візьмеш, бо це гризуни, покусають. Ледве з ними справились. Та найстрашніше було з казуарами шоломоносними (це великі птахи, що не літають, родом з Нової Гвінеї, яких Книга рекордів Гіннесса називає найнебезпечнішими птахами на Землі. — ред). У них на кожній лапі є по гострому нігтю-лезу довжиною 15 сантиметрів. Можуть розірвати живіт тигру. Пощастило, що від страху побігли туди, куди треба — в машину для евакуації.
5 працівників екопарку загинуло під обстрілами. Серед загиблих — водій автобуса, який возив робочих. Якось приїхали в екопарк годувати тварин, навіть не встигли дійти до вольєрів як почався обстріл. Хто встиг — спустився у підвал. Тоді також загинув наш 24-річний колега, уламок сильно понівечив обличчя. Робочий автобус теж знищили, хоча він брендований, із зображеннями дітей та тварин. Ще двох людей ворог розстріляв з автоматів у туалеті. Також загинув 15-річний хлопчик, волонтер, син доглядальника тварин. Йому відірвало ногу. Дитина померла в лікарні. Разом з пораненими й трупами колег ми тікали на машині швидкої допомоги, яка була у власності парку, сподіваючись, що по ній не стрілятимуть.
Матерям з росії я б сказала, щоб не пускали синів на війну. Хоча я бачу відмінність між нами: ми своїх синів любимо, а вони своїх ні. Якось журналісти мене запитали: «Що б ви сказали пану путіну?» Ну, по-перше, він нам не пан, не був, і не буде. Але я б сказала тому нелюду: «Тебе ненавидить весь світ! Припини!».
Ми змогли евакуювати тварин тільки завдяки нашим ЗСУ. Вони показували нам дорогу й попереджали про небезпеку. Я їм навіть іконки й хрестики подарувала. А в ковалівському екопарку поставили дошку, на якій відвідувачі пишуть слова подяки нашим захисникам».
За 4 місяці до війни сталася унікальна подія. У пари тапірів народилось маля, дівчинка Доллі. Це сталося вперше за 25 років на території країн колишнього СНД.
«Це моє досягнення, адже я вела вагітність тапірихи. А коли народилось маля — 10 днів жила з ними у вольєрі, ночувала у спальному мішку. Бо треба було спостерігати як поводить себе батько з дитиною.
Я дуже прив’язана до маленької Доллі, яка в перші дні після народження смоктала мій палець. Вона мені як донечка. Маємо навіть свої ритуали: щоранку я повинна її поцілувати й почухати спинку. У день їхньої евакуації почались сильні обстріли. Вивели їх на вулицю на сонечко і утрьох розплакались — Доллі, мама-тапіриха і я.
Зараз її батьки в іншому місці, а Доллі живе в Ковалівці з капібарами. Вона ще маленька, їй півтора року, хоча важить вже за сотню кілограмів. У її мами 280 кг, а в тата трохи менше. Зараз Доллі веселиться й гуляє з сусідами по вольєру. Любить банани, ківі й манго.
Ми мали 23 єноти. Ручні, висіли на мені як шуби. Щоразу всіх треба було розцілувати. Одного з них, єнота Сашу, подарували хлопцям із ЗСУ. Вони попросили тваринку для розради, побудували йому апартаменти. Коли повертаються з бойових позицій — єнот їм як відрада, він як собака прив’язаний до людей.
До цього Саша жив у нас разом з бабачихою. Бабачиха взяла його під свій контроль, бувало, сиділа зверху й вичісувала. Вона, на жаль, загинула, коли снаряд потрапив у скляний вольєр, а Саша тоді встиг заховатися.
Мавпеня Жорик
Це ще одна моя дитина. Жорик народився перед війною. У мами від стресу після вибухів зникло молоко. Наша працівниця забрала Жорика до себе додому, щоб вигодувати. Три місяці прожив у неї вдома. А коли повернувся в парк — подумав, що я його мама. І відтоді, коли до нього заходжу, не відлипає. Спокійно вийти з вольєра я не можу, бо він плаче й застрибує в пазуху, та ще й ревнує до Саші — мавпеняти, який з ним живе. Обоє скакають по мені й не можуть примиритися.
Валерія, дружина Віталія Ільченка, якось їхала з дворічною донькою з «Фельдман-Екопарку». Дитина захотіла в туалет, тому мама зупинила машину. В цей час в багажник заскочила собака — самоїд. Була вся чорна від бруду, вочевидь хтось, тікаючи від війни, покинув її. Валерія забрала собаку з собою, і тепер Джуна — член нашої великої родини. Вона дуже добра.
Цією весною територію почали розміновувати. Планують частково повернути тварин. 1 червня відкрили «Долину альпак», які живуть на відкритому просторі. Вже перевезли деяких звірів: альпак, лам, кіз, коней та поні.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES