Втеча через ворожу територію  «Мені пропонували стати колаборантом»

«Мені пропонували стати колаборантом» - Втеча через ворожу територію Ілюстрація: © Таня Костик

З Дмитром і Мариною ми зустрілися в замку на воді, розташованому в польському селі Войновіце. Стіни цієї лицарської резиденції пережили багато війн і тепер слухатимуть про ще одну, яка точиться в центрі Європи і просто зараз, під час нашої розмови, продовжує забирати людські життя.

Дмитро Сергєєв – українець, народжений у Норільську, тому має російський паспорт. Під час окупації Нової Каховки організовував укриття для містян у своєму нічному клубі, допомагав українським активістам і волонтерам. За це окупанти водили його на допит, а згодом – схиляли до співпраці.

Марина Сергєєва – за освітою вчителька географії. Другу дитину подружжя народжувало вже в окупації під звуки вибухів. Зрештою наважилися на евакуацію.

Норільськ

Там моя батьківщина. Я її не обирав. Просто з’явився на світ, бо батьки були на заробітках. А вже у свідомому віці зрозумів: «Так, хлопці. Росії мені досить. Поїду жити в Нову Каховку – на батьківщину моїх батьків. Бо мені там подобається. Бо у нас, українців, зовсім інша ментальність».

Чи були в мене ілюзії щодо росіян? Ні, ніколи не було. Я сам родом звідти і всю цю кухню зсередини пам’ятав. До 2005 року питання національності особливо не піднімалося. А потім з російської сторони почали різко всіх за національностями визначати. Мені прізвисько «хохол» дали. Але я не ображався, вважав це за комплімент. А потім якось дуже по-злому вони стали це робити. Накручували суспільство.

Норільськ – промислове місто. Виглядає так, ніби там уже відбулася ядерна війна. Погана екологія? Там немає ніякої екології. У радіусі 5 км випалена тундра. Усе сіре та печальне. Колись я любив це місто, бо дитинство, юність… Але тепер жодних сентиментів не лишилося. Усе це випалили 24 лютого.
Вагітна дружина схопила маленьку доню з ліжечка і понесла в туалет — єдине наше укриття. Уже там побачила, що несла доньку вниз головою.

24 лютого

Перший удар вночі 24-го був по військовій частині поряд. У нас вилетіли вікна. Вагітна дружина схопила маленьку доню з ліжечка і понесла в туалет — єдине наше укриття. Уже там побачила, що несла доньку вниз головою. Мене від паніки почало нудити. Треба було рятувати доньку і вагітну дружину. Спершу хотів їхати через ГЕС. Добре, що не поїхав. Перші смерті в нашому місті були саме там. Окупанти розстріляли машину з сім‘єю. Очевидці розповідали: діти були ще живі, стікали кров‘ю, але росіяни лікарів до них не пустили. Найменшому було півтора місяці…

Нічний клуб

Ми вирішили ховатися у підвалі. У мене був великий нічний клуб у центрі міста: дискотека, більярд. Ми відкрили двері для містян і вже через дві години підвал був повний. Тоді по місту сильно працювала ворожа авіація: ми бачили, як ракети літали над нами. Я боявся, що в дружини станеться викидень… Дорослі панікували. Щоб хоч якось відволікти дітей, ми включали їм мультики на проєкторі, робили дискотеку. Підвал у нас хороший, вибухів було майже не чути. Єдине, що складно було пояснити дітям: чому не можна на вулицю піти погуляти.

Допит

Одного разу російські військові зупинили мене з перевіркою, повели у напівпідвальне приміщення, посадили лицем до стіни, автоматами клацали. Коли дізналися, звідки я, почали випитувати, чи мене тут ніхто за мову не ображав. Я мовчав. Тоді прийшов їхній головний і те саме питав.
 
— Если я тебе честно отвечу, ты мне в глаз дашь.
— Нет-нет, говори, мне интерестно.
— Пока вы не приехали, у меня все супер было. Приглашали вести официальные мероприятия – День молодежи, День города. Я вел на русском и никаких проблем не было. Ну, кого вы приехали здесь защищать?

Він постояв, помовчав і через годину відпустив мене. Але потім ще кілька разів до нас із перевірками приходили.
Народжувала я в окупації під звуки вибухів. Це сталося за п‘ять хвилин до десятої. Лікар ще пожартував, що встигла до комендантської години.

Мітинг

Коли люди трохи оговталися, то організували мітинг проти окупації (6 березня відбувся багатотисячний мітинг — ред.). Я мав обладнання, виставив на площі професійні колонки, включив Гімн України, допомагав знайомим хлопцям. Після мітингу до них прийшли військові, і хлопці зникли. Я досі не знаю, де двоє моїх співробітників. До мене теж три чи чотири рази приходили, то я відверто брехав. У мене дружина ось-ось народить, дитина маленька… Тож героїзм був зайвим.

Хрестик

Народжувала я в окупації під звуки вибухів. Це сталося за п‘ять хвилин до десятої. Лікар ще пожартував, що встигла до комендантської години. У пологовому я була єдиною породіллею. Десь о дванадцятій ночі окупанти почали випускати ракети прямо біля нас. Вони часто базувалися біля садочків, шкіл, лікарень, щоб по них у відповідь не прилетіло. Я пригортаю немовля до себе, треба підписати документи, а в мене руки тремтять. Лікар каже: «Ви хоч хрестик поставте». То я й поставила.

Волонтери

Волонтерити ставало вкрай небезпечно. Когось на підвал посадили, когось у машині розстріляли. Олена, власниця салону краси, зробила в себе базу з ліками. Останній раз вона везла ліки під «градами». Часто бувало, що зупиняли машини, вивалювали ліки прямо на дорогу, знищували їх, прострілювали колеса і казали «Езжайте!». А там інсулін і все, що могло б урятувати життя. Просто на асфальті.

Пропозиція

Мені пропонували стати колаборантом. Було дуже небезпечно відмовлятися, але слава Богу вдалося якось відпетляти. Друзі, які зараз воюють, мене би просто не зрозуміли. Та я і сам себе не зрозумів би.

Відкрив бар, мусив заробляти на сім’ю. Туди часом і окупанти заходили. Якось наші хлопці побили росіян. За це їх на місяць у підвал забрали, катували. Деякі звідти не вийшли. Точніше вийшли вперед ногами. А один вернувся живим і сказав, що ні про що не шкодує.

Правда

Одного разу розговорився з окупантом, який під Маріуполем воював. Каже:
— Я шел за правдой.
— И как правда? — питаю.
— Та из трехсот только тридцать вернулось.
— А чево ж так?
— Слушай, я понимаю, что тут происходит. Но у меня приказ был…
— Так у тебя ж автомат есть!
— Хошь, я тебе его отдам?

Син

Мій син від першого шлюбу живе в Норільську. Два роки до війни він вчився у нас в українській школі, а перед тим всі канікули в Україні проводив. Після закінчення школи планував переїхати до нас. І ось тепер у їхній школі щоранку змушують співати російський гімн, а три-чотири уроки на тиждень «Разговоры о важном». На цих уроках вчителі пояснюють дітям, чому в Україні мають гинути такі ж діти як вони. Приходять також окупанти і намагаються обґрунтувати, навіщо вбивають українців. Кажуть «мы зачистили» замість того, щоб сказати «мы убили» чиїхось тата, маму, дитину.

Син спершу відмовився ходити на ці уроки, а коли його змусили, то він разом із другом почав під час уроку Гімн України співати. Спочатку тихо, а потім голосніше… Що тут почалося! Маму викликали, пробували до мене в Нову Каховку додзвонитися, відділком для неповнолітніх злочинців погрожували. Намагалися за методичкою з сином розмови проводити, розказували, ніби російськомовних в Україні притісняють. «Я там жил, — каже син. — И меня ни разу не притесняли». Розказували, що прийшли захищати. «Защищаете моего отца своими бомбами в Новой Каховке?». Вони не знають, що на це відповісти. Коли є досвід, пропаганда не спрацьовує. Наприкінці сказали, що співати українською – це злочин, тому син перестав. Але лишився при своїй думці. Я ним дуже пишаюся!

«Селітра»

Подія, після якої виїхала більшість містян — це «селітра». Тоді прилетіло по складу боєприпасів. В радіусі 3-5 км повидувало все — чисте поле.

Окупанти казали, що там була селітра, але ж усі все знають. Тоді ми знову почали спускатися в підвал. Самим страшно, але з дітьми намагаємося жартувати, казали, що «бах! бах!» — це феєрверки. Та вони все відчувають… Старшій Василині був 1 рік і 10 місяців і в неї вже почалися нервові зриви. Одного разу вона сиділа на дивані і пускала мильні бульбашки. Був гучний виліт. Донька з переляку розлила бульбашки на диван і побігла в сльозах у туалет. Тоді ми вирішили виїжджати. В Україну не могли, бо машину росіяни розстріляли б. Тому вирішили їхати через Крим.

Крим

Виїхавши з Нової Каховки, ми майже рік чекали, поки зроблять мені закордонний паспорт. Зняли квартиру в Ялті, я влаштувався електриком. Якось робили ремонт у школі, то я знайшов там цілу стопку заповнених бюлетенів, де люди голосували проти референдума. Не порахованих. Місцевих там мало лишилося. Переважно, приїжджі з Росії. З-поміж ялтинців, з якими ми спілкувалися, прихильників російської влади не нуль, а мінус. Всі все розуміють. Чекають і водночас бояться. Ніхто свій український паспорт нікуди не подів.

Лікарня

Якось я потрапив зі старшою в лікарню. Туди прямо вагонами везли дітей з «Артеку»: з отруєннями, інфекціями (у цей табір росіяни брали дітей з інших окупованих територій і часто – не повертали батькам, вивозили на територію Росії – ред.). Нас ніхто не хотів лікувати, дитина була у важкому стані, без свідомості. Лише одна лікарка до нас нормально поставилася. Кажу:
— Розумієте, моя дитина українка… У нас страховки немає. Я підзароблю і все вам поверну.
— Ми всі тут українці, — відповіла лікарка. Призначила нормальне лікування, підписала документи і зробила так, щоб ми мінімально заплатили.

Самоповага

Нарешті я одержав закордонний паспорт. Дорогою з Криму зупинилися у місті Твер, у сестри. Вона одна з тих, хто виходив у Росії на мітинги і постраждав від цього. Її знайомого досі не можуть знайти. Що в Новій Каховцій люди раптово зникали і не верталися, що в самій Росії. Жодних прав навіть не передбачено. Усі ми були шоковані, коли в них перші мітинги почалися й двоє поліцейських потягли дівчину. А чотириста мітингувальників стоять і просто дивляться. Ви можете собі таке в Україні уявити?! Та ніколи. Ті копи були б уже голі й побиті. Навіть я, маючи відповідальність за свою сім‘ю й дітей, вступився б за чужу дівчину. Хай буде що буде, але я не зміг би на це дивитися, я б тоді себе не поважав.

Надія

Того дня, коли ми вже хотіли їхати з Твері в Європу, Пригожин пішов на Москву. Ми так зраділи! Думали: почекаємо трошки і може вже й додому повернемося. Дивовижно було спостерігати, як росіяни при цьому метушилися. Ще нічого не сталося, а вони вже побігли в магазини крупи скуповувати. Хоч я й добра людина і гнав від себе такі думки, але тоді подумав: «Ох ви ж і гниди! Якби ви хоч раз почули як воно бахкає, якби коло твоєї дитини хоч раз щось вибухнуло, я би подивився, як би ти підтримував свого улюбленого президента! Щоб вам хоч день пожилося так, як ми прожили цілий рік! Як же ж вам не вистачає побачити всю картину повністю… Щоб мозок перевернувся і раптом усвідомив: ох, це ж було неправильно! Не можна так робити».
У нас закінчувалися і вода, і продукти. Сутеніло. Довкола бігали косулі. А де косулі – там і вовки.

Страх

Ми дуже поспішали, бо хотіли рік молодшої донечки зустріти в нормальній країні. Подивились найкоротший шлях і вирішили їхати через КПП «Убилінка». Спершу з траси з‘їжджаєш на погану дорогу, а потім на дорогу, якої немає. Автівку трусило так, ніби ми їхали по шпалах. Уздовж дороги — величезні покинуті села з чорними спаленими будинками зі зрубу. Навігатор не працює. Мобільний зв‘язок та інтернет зникли повністю. У нас закінчувалися і вода, і продукти. Сутеніло. Довкола бігали косулі. А де косулі – там і вовки. Я вже не шкодував ходової і просто мчав від жаху. Не дай Боже щось би сталося з машиною, ми могли б там загинути, не доїхавши до кордону.

Пекло

На російському кордоні почалося пекло. Ми провели там дві доби. З-поміж прикордонників людей не було. Ще й погода: то спека, то проливний дощ. Люди, які мали пішки переходити кордон, стояли годинами під дощем з маленькими дітками на руках. Ні лавочок, ні питної води. Один-єдиний туалет був у такому стані, що зайти туди неможливо. Купи гімна на тебе дивляться і кажуть: «Привет. Тут занято». Довкола було те саме. Така ось прямо… картина Рєпіна. Звісно, хотілося не тут День народження доні святкувати. Але в неї навіть подарунки були! Банка тушонки, банка згущенки і 10 євро. Подарувала українсько-казахська сім’я, з якими в черзі познайомилися. Наша черга настала о четвертій ранку. Підходимо до віконця з документами. Працівниця питає:
— А почему папа принял гражданство, а вы нет?
— Потому что не хочу. А у него не было выбора, он с этим паспортом родился.
Тут обличчя прикордонниці разів вісім провернулося по колу в різних гримасах. Доходить черга документів меншої доньки, народженої в окупації.
— А почему она без гражданства?
— Мы не хотим для своего ребенка российского гражданства.
Тут її обличчя знову провертається по колу.
— Как это не хотите?!
— Ну так, как хотим, только наоборот. Выехать и больше никогда сюда не возвращаться.
— Покажите детей!
Ми беремо дві автолюльки, показуємо сплячих дітей. Щічки розвісили, сопуть солодко.
— А почему глаза закрыты?
— Потому что ночью дети спят.
— Ну ладно, убирайте, — сказала вона з таким презирством, наче «убирайте ваш мусор». Фиркнула й таки пропустила нас.

Людяність

На латвійському кордоні зовсім інше ставлення: прохолодне приміщення, вайфай, нормальний туалет, розмальовки для діток. Мене як громадянина Росії викликали на допит. Допитувала молода жінка, яка російською спілкувалася краще, ніж ті російські прикордонники, котрі кидали нам слова як псам через плече.

— За результатами співбесіди ми вирішимо: пропускати вас чи ні, — каже латвійка і раптом додає. — Ви ж напевно голодні з дороги! Дістає свій обід у коробочці і віддає мені. А потім ще принесла дітям яблуко, булочки й нектарин.

Польща

Тут нас прийняли дуже добре. Допомагають з адаптацією. Ми з дружиною жартуємо, що першу доньку народили під час локдауну, другу – під час окупації. Більше дітей робити не будемо, бо каміння з неба нам не треба.

Дім

Як цей досвід змінив нас? Ми стали сильнішими. Якщо ти людина, то за будь-яких обставин лишаєшся людиною. І місто наше – Нова Каховка – дуже сильне. Його ніщо не зламає. За будь-яких розкладів, скільки б не тривала окупація, Нова Каховка лишиться Україною. Чи плануємо повертатися? Звісно! Щойно останній снаряд падає, ми пакуємо речі і їдемо відбудовувати нашу Батьківщину. Я електрик, високовольтник, тож мої руки там точно потрібні. Навіть якщо мало платитимуть. А як інакше? Нова Каховка — це наш дім. Я хочу, щоб мої діти жили вдома.

Perspectives_Logo Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES

Вас може зацікавити

Failed to retrieve recommended articles. Please try again.