Вплив сирен на психіку  Завивання серед ночі

Зловісний звук сирен давно став частиною повсякденного життя в Україні. Цей акустичний сигнал викликає широкий спектр психологічних реакцій. Нерідко вони спрацьовують навіть у нібито безпечних ситуаціях. Наша авторка проаналізувала ті часом суперечливі емоції, які зринають у відповідь на регулярні сигнали тривоги.

Електродвигун розкручує великі маховики зі шпаринами. Завдяки сильному тиску повітря народжується глибокий, пронизливий гул. Що швидше молекули повітря прориваються крізь шпарини, то вище підіймається звук. Так народжується дисгармонійна гойдалка сирени повітряної тривоги.

Джон Робісон, шотландський фізик 18-го століття, задумував цей механізм як музичний інструмент. Однак людство знайшло сирені інше застосування. Вона попереджає про небезпеку і робить це добре: цей сильний, тривалий звук важко не помітити.

За 20 місяців великої російсько-української війни повітряна сирена стала невід'ємною частиною українського щодення. Вона приносить в наші життя набагато більше, ніж просто попередження. Цікаво дослідити, що ж саме?

Жах

Перші повітряні тривоги у Львові викликали у мене завмирання. Стрес замість підбадьорення громіздким жахом навалювався на моє тіло і душу. Утрудняв дихання, розфокусовував увагу, обважнював кінцівки. «Не рухайся, і це мине». Інколи доходило до дисоціації: мене викидало в якийсь позасвідомий світ. Масований обстріл, звідкись лунає вибух, всі спішать в укриття. А я стою посеред площі і дивлюся «мультики», зачарована тотальним нерозумінням, що робити далі.

Чому так? В стресовій ситуації вмикається автоматизм: ми робимо не те, що треба, а те, що звикли. За відсутності плану мозок починає шукати його в глибших резервах пам’яті. Ніби передивляється кінострічку життя: чи не знайдеться під купою інформаційного мотлоху хоч якийсь завалящий сценарій? Завмирання супроводжувало мене ще довго, аж поки тривоги не стали повсякденням. Поки я не випрацювала план дій. І все-таки паралізуючий жах наздогнав мене знову, цього разу в Європі. Багато українських біженців лякаються під час тестувань систем цивільної оборони. Відчуття таке, ніби війна наздогнала тебе і тут, у місці, яке обіцяло безпеку. Під час короткого візиту до подруги в Празі я зіщулююсь від гулу. І ненадовго випадаю з розмови з подругою, вдивляючись у порожній простір. Мене знову вихопило в страхітливий світ війни. [У Чеській Республіці в першу середу кожного місяця о 12 годині дня протягом 140 секунд відбувається випробування сирен повітряної тривоги – ред.].

Для флешбеку, спонтанного повернення психіки до травматичної ситуації, потрібен тригер. Щось, що нагадує про цю ситуацію. І він не обов’язково має бути реальним, це може бути й галюцинація. Наприклад, фантомна сирена. Неіснуючий сигнал повітряної тривоги вчувається мені в шумі побутових приладів, скрипі дверей або просто в нічному безгомінні. Це знову пробуджує страх. Тоді я мушу перевірити реальність. Я щільно затуляю вуха і знову відкриваю їх. Питаю людей навколо, чи чують вони те ж саме. Торкаюсь свого одягу, тупаю ногами. Так я повертаю себе в «тут і зараз».

Лють

Мене ніби обдає окропом. Все тіло раптом стає нестерпно гарячим. Серце гупає, як відбійний молоток. Невідомо звідки береться прірва енергії. Я рвучко вихоплююсь з ліжка і тягну м’який мішок з ковдрою в коридор. І вже там відчуваю, як в мені зміїно підіймається якесь сильне почуття. Це лють.

Розум зважено диктує: ймовірність небезпеки невелика, я вже пережила зо надцять таких тривог. Але в тілі все одно вмикається стресова відповідь. Архаїчні структури мого мозку не пристосовані до продуманої, аналітичної реакції на загрозу. У них своє мотто – негайно й за будь-яку ціну вберегти тіло від смерті. Для цього збільшити приплив крові, розширити дихальні шляхи, підвищити рівень цукру в крові. Забезпечити все для ефективного порятунку.

В мені розганяється адреналіно-кортизолова реакція «бий або біжи». Я сиджу за двома стінами зла, як чорт. Немає кого бити, немає куди бігти. Можна хіба що полаятися на росіян, та й то неголосно: в сусідній квартирі сплять діти. Я не використовую стрес за призначенням. Просто повертаюсь до ліжка і згортаюсь калачиком, намагаючись знову заснути.

Вранці я відчуваю наслідки. Більші, ніж звичайне роздратування через брак сну. Невідпрацьовані гормони створюють фізичний дискомфорт. В декого такий відкладений стрес викликає навіть больові або треморні реакції. Після роботи я прямую у спортзал, щоб вирухати, вихекати, зігнати з потом все зайве. Силові вправи трохи мене врівноважують. Але відчуття люті все одно не зникає. Воно здається бездонним.

Апатія

Сьогодні 629 день війни. Я дописую цей текст у відкритій мистецькій галереї в центрі Львова. Коли завиває найближча сирена, ні відвідувачі, ні працівники не поспішають реагувати. Хтось роздратовано зітхає. Я перевіряю канал новин у Telegram: там можна дізнатися, куди зараз рухаються ворожі ракети чи шахеди і скільки з них збито. Поки все відносно спокійно. В укриття я піду, якщо буде загроза в напрямку Львівської області.

Парадоксально, але тривогу я відчуваю хіба тоді, коли сирен дуже довго немає. Хронічний стрес може змінювати нейронну структуру мозку, а саме мигдалеподібного тіла. Саме воно відповідає за пошук зовнішніх загроз та емоційну реакцію на них. Якщо уявити, що мозок – це пульт управління, то амигдалу можна порівняти з великою червоною кнопкою, що запускає реакцію на небезпеку. В умовах хронічного стресу ми ніби постійно тримаємо палець на цій кнопці. Звідси й тривожне сканування довколишнього світу. Я постійно на старті.

В іншому ж до сирен мені майже повністю байдуже. Коли сильні переживання повторюються, психіка рано чи пізно їх блокує. Вічно підстрибувати на адреналіні дуже енергозатратно. Це виснажує і без того втомлений організм. Про нічну повітряну тривогу я нерідко дізнаюсь аж з ранкових новин, бо вночі навіть не прокидаюсь. В мене просто немає ані фізичних, ані емоційних сил на інтенсивнішу реакцію. Набагато простіше увімкнути фатальне мислення. Якщо прямо зараз в моєму напрямку летить ракета, то я навряд чи врятуюсь. А якщо ні, то чи є взагалі сенс перейматись?

Адаптація

Війна фрагментує нашу реальність. Вона робить її ненадійною, непередбачуваною та неконтрольованою. Але навіть те, що не можна змінити, можна переосмислити. Навіть коли я пишу цей есей, я знаходжу для себе нові інтерпретації.

На Youtube є багато відео з українськими сиренами. На одному з них чоловік сидить на підвіконні з акустичною гітарою. Звучить сигнал повітряної тривоги, а за мить музикант починає підігравати йому. На агресивний, хижий звук він накладає гармонійну мелодію, ніби приручаючи її. Мені це дуже подобається. Я розумію, що для цього треба визначити тривалість звуку, підібрати тональність та ритм. Словом, познайомитися з сиреною як слід.
  Він не єдиний, кому спало на думку «приручення» сирени. Українська група KAZKA використали запис звуків повітряної тривоги в своїй пісні. Один український інженер за допомогою аналізу даних створив візуалізацію усіх випадків повітряної тривоги на часовій вісі. Багато хто зі стенд-ап коміків обігрує тему сирени в своїх виступах. Всі ці люди накладають на складний досвід новий контекст. І гумор, і мистецтво часто є своєрідною грою. А коли ми з чимось граємося, то вже не боїмося. Зрештою, я розумію, що сирена звучить для моєї безпеки. Проте мені хотілося б, щоб вона залишилася лише спогадом. Я мрію про час, коли всі сирени повітряної тривоги стануть уявними. Як і їхні міфологічні тезки.

листопад 2023