Зцілення для тих, хто зцілює  Мої Я: Психотерапевтка та бібліотекарка

Полонені

Після окупації Криму з’явилися перші полонені: журналісти і правозахисники. Психологічна кризова служба почала шукати, хто хотів би очолити цей напрямок роботи: психологічну підтримку людей, які зазнали полону і тортур. На той час в Україні спеціалістів з таким досвідом не було. Я ходила, дивилася на це оголошення… Десь до місяця часу минуло, а фахівця так і не знайшли, тож я зателефонувала і зголосилася. Сама собі сказала: «Якщо навчуся працювати з такими важкими історіями, то стану справжнім профі». Була впевнена у своїх силах. Самовпевнена, якщо чесно.

І от рік працюю, другий. Читаю, консультуюся з колегами, думаю, постійно вчуся. Більшість людей, які виходили з полону і проходили медогляд у Києві, потім скеровували за психологічною підтримкою саме до мене, адже результати моєї роботи були переконливими. З часом почали приїжджати люди з інших міст, які рік-два мовчали про те, що відбувалося з ними на підвалах. Той жах не полишав їх, проривався крізь сни, відбивався у тілі. У мене виходило допомогти людям розповісти їх історії полону від початку до кінця і в такий спосіб звільнитися. Після нашої роботи деякі навіть йшли і давали свідчення.

Коли моя супервізорка почула, що я сорок-п’ятдесят годин на місяць працюю з історіями полонених, то спитала, чи я при своєму розумі. Каже: «У Вашому консультаційному пакеті може бути один, ну, максимум, два клієнти з такими історіями. Так не можна, Ви не здужаєте!». А я відповідаю: «Та дивіться: скільки я з тим працюю? І рік, і два, і три. І нічого. І так дивно навіть... Це, напевно, мене Господь для того створив, щоб я працювала з такими клієнтами. Бо, бачите, вони розповідають про найстрашніше, а мене то зовсім не зранює. Точно вам кажу: я маю особливу схильність до цієї роботи».

Мексика

Десь після трьох років такого інтенсиву у мене почали з’являтися думки про смерть. Без трагізму, без будь-яких емоцій, отак іду собі і тут у мені звучить текст: «Якщо не поїду до тітки, то помру». Частина моєї родини живе в Мексиці. Тітка для мене – це така особлива історія. Вони з мамою двійнята, тож вона дуже близька мені людина. Я мала якісь заощадження, домовилася, на кого доньку лишити, і полетіла в Мексику.

Думаю: нарешті відпочину… І там через три дні в мене почало боліти геть усе! Типова історія про психосоматичний біль. Понабухали лімфовузли під руками так, що я не могла спати: подушками обкладалася. Рідні перелякались, почали возити мене по лікарнях, я здавала нескінченні аналізи, проходила обстеження, були навіть в онкологів.

Нічого не знайшли. Виписали знеболювальне. Якось трохи воно допомагало, але повністю біль не зник. Натомість почав мігрувати: тиждень болить голова, потім – гоп! – голова пройшла. Починає нога. Ходжу, тягну ногу. Потім спина… Два місяці я була в Мексиці, два місяці мучилася. Врешті вирішила просто терпіти до повернення додому. Приземлююся в аеропорту «Бориспіль», беру таксі, приїжджаю до себе, лягаю спати. На ранок весь біль ніби рукою зняло!

У Мексиці в рідних я опинилась у безпечному місці, тіло розслабилось і все приховане напруження почало виходити назовні. Повернулась додому і тіло знову зібралося, підготувалося до нової битви, відключило біль. Зараз я до цього вже більш усвідомлено й спокійно ставлюся. Наприклад, болить нога. Я починаю з нею розмовляти у певний спосіб: «Ну, що відбувається? Тобі знову страшно?». Поговорю отак дві хвилини, і біль минає. Моя історія про «обраність» згасла. Наразі я розповідаю про важливість відповідального ставлення психотерапевта до своєї професії, розуміння власної системи психологічних захистів і відмову від героїзму як стилю роботи.

Бібліотека

На той момент я вже не могла працювати. Не могла слухати, як людей у Донецьку катують. Почався період Ковіду. Історії про катування змінилися новими історіями жаху та відчаю. Пам’ятаєте, як страшно було на початку пандемії? Після років цих важких історій про людську нелюдську жорстокість, про страх, який всюди, з’явилося таке відчуття… Я його знаю. Такий відчай екзистенційний, просто прірва. Що б ти не робив, усе ніби без сенсу.

Я вирішила зупинитись, шукати зовсім інше заняття, змінити своє життя. Якось гортала стрічку Фейсбука і побачила оголошення про роботу в бібліотеці. Я одразу ж зателефонувала! Книги – це також про безпеку для мене і про задоволення, адже я зростала серед книжок у прямому сенсі. Бібліотека моєї родини налічувала 4000 книжок! Я дочитувала одну книгу, закривала й одразу починала наступну. У нас не читати було непристойно.

Словом, я вирішила піти на співбесіду. І ось мене беруть, я пишу заяву і бачу, що у нас із директоркою однакові прізвища. «Ну точно доля!» – подумала я. Це були особливі два роки. Мені дуже пощастило з керівничкою: вона підтримувала мене, навіть у чомусь захищала. Знаєте, мене рідко захищають: я не справляю враження людини, якій потрібен захист. Поруч з Іванкою я відпочивала… Ці спогади для мене дуже дорогі.

Книгосховище

Я була чудовим працівником, тому що обожнювала сортувати книжки. Ніхто з колег крім мене цього не любив, бо то ж нудно: стояти і переставляти книжки за абеткою. Годину, дві, три. Чиста медитація. Окреме задоволення – працювати у книгосховищі. Цей запах книжок, повна тиша… Коли заходила в сховище, зі мною ставалась якась така м’язова релаксація…  От кажуть, що порохи, довго знаходитися там не добре для легень. А я навіть думала поставити собі там розкладачку і лишитися на ніч поспати. Відчуття захищеності і спокою, передбачуваності і контролю, запах, знайомий з дитинства. Я навіть не можу собі уявити, скільки годин терапії і якої мені знадобилося б замість всього цього для відновлення! Там загоювалися мої рани, душевні рани…

Буккросинг і зцілення

Інша моя бібліотечна пристрасть була – це буккросинг. Люди приносили багато книжок у бібліотеку, рятували свої зібрання від смітників. Переважно то були старі книжки: такі, як у мене вдома. І от я знаходила їм нових господарів. На тому шляху ставалося зі мною безліч див! Чи співпадінь – як вже вам більше подобається.

От беру книжку з буккросингу, «Камо грядеши» Сенкевича, в прекрасному стані, хоч зараз даруй комусь. Відкладаю її собі під бібліотечну стійку – не знаю для чого, просто про всяк випадок. За кілька днів, якраз перед Різдвом, звертається до мене читачка. Бере книжки, здає книжки – звичайна наша процедура. Ми починаємо говорити про її книжкові уподобання, мрії, про ще нечитане. Раптом вона зізнається, що вже декілька років шукає і ніяк не може купити старе видання «Камо грядеши». Тієї миті я дуже повільно дістаю книжку з-під стійки і кажу: «Прекрасно! Я вам її дарую. З Різдвом!». Ви би бачили її лице!

А якось принесли нам теки зі старими картами Києва й України. Я закинула оголошення на olx. Приїхав чоловік, який все життя колекціонує карти географічні. Як же він їх торкався, навіть нюхав! І весь час усміхався!

Саме тут я відкрила для себе багатьох українських письменників. Наприклад, Ірину Вільде. Якось прихожу на буккросинг і бачу двотомник її творів! Лиш один раз бачила його за весь час роботи з буккросингом. Захотіла і отримала. У мене з Моєю Бібліотекою точно були дуже особливі стосунки.

Десь за рік я знову почала свою психотерапевтичну практику. При бібліотеці ми створили дитячий міський табір, проводили його під час шкільних канікул. Вчили дітей рахувати гроші і ладнати одне з одним. Щовечора ми розповідали батькам про те, що доброго зробила за день їх дитина, що сьогодні їй вдалося. І тільки про це. Батьки лякалися, напружено перепитували, чи не було раптом ще чогось поганого.

Одна мама просто тікала від мене, от правда: я наближаюсь до неї, а вона колами ходить по бібліотеці, аби тільки зі мною не перетнутись. Її син мав проблеми в школі і, як потім виявилося, наш табір був її черговою спробою знайти дитині безпечний простір для спілкування з однолітками. Я її у вузькому місці перестріла і таки змусила вислухати, як добре сьогодні її син рахував. Вона мені не повірила, дослухала вимушено і знову втекла. Багато батьків не були готові до історій про внутрішню красу і ґречність, таланти й перемоги їхніх дітей. Наша система освіти не шукає, за що похвалити, ми привчені до нищівної критики, отруюємо нею одне одного.

Вторгнення

Як виявилося, у моєму парадному весь час жили співробітники російського посольства. Один із них активно залицявся до нашої консьєржки. 23 числа зранку всі вони терміново виїхали. Той залицяльник, коли виносив речі, не дивився на неї і навіть не попрощався.

Ми з сусідами готувалися захищатися. Розливали коктейлі Молотова, патрулювали вулиці, пильнували ДРГ, годували самотніх стареньких, шукали жовті стрічки на замовлення моєї незламної Іванки і дуже підтримували одне одного. Наприкінці березня я вирішила виїхати у Львів. А вже з квітня приєдналася до Мальтійської служби допомоги.

Тепер я знову працюю за фахом: допомагаю ветеранам у реабілітаційному центрі. Вони з важкими пораненнями, надскладними множинними ампутаціями, досвідом полону і тортур. Найефективніший терапевтичний інструмент на сьогодні – подяка. Я дякую їм за захист, а хлопці плачуть, адже не отримують цього в достатній кількості від оточення. А ще їм дуже страшно. Вони про це прямо говорять. По-перше, бояться, що про них забудуть. По-друге, що їм хтось скаже в їхньому селі чи місті: «А ми тебе туди не посилали». Я відповідаю: «От моя візитівка. Я Вас посилала, я просила Вас про захист, і Ви не втекли, прикрили мене, мою маму-пенсіонерку, мою дитину. Я цього ніколи не забуду».

Ми з командою працюємо з ветеранами по-різному, бо в кожного з них своя історія і свої потреби. У мене освіта травматерапевтки, тож арсенал методик достатній. Хтось із ветеранів уже готовий ділитися спогадами, а хтось хоче про дітей поговорити, про майбутнє. Важливо працювати так, щоб у воїна всередині сформувався образ психотерапевта-помічника, образ позитивний. Щоби, коли ветеран закінчить реабілітацію і поїде додому, він хотів звертатися по допомогу до психологів. Таким чином, ми тут працюємо на нашу професію взагалі, на довіру до професії. І дякуємо.

Дисоціація

Я знаю, що мій основний захисний механізм – дисоціація. Це несвідомий процес, який веде до «розділення / розщеплення» психічних функцій на окремі складові. Думки окремо, почуття окремо, відчуття окремо також. У такий спосіб психіка рятує мене від надскладного досвіду. Довший час може здаватися, що я не чутлива до болю, що історії про людську жорстокість не зранюють мене. Потім мій внутрішній контейнер переповнюється і біль починає виходити назовні через тіло, через сором, через сльози, через крик.

У нас нещодавно був надзвичайно цікавий семінар. Травматерапевтична вправа зрушила нашарування мого болю. Фахівець, який працював зі мною, висловив припущення, що в мені живе біль, не пов'язаний з моїми особистими історіями. Я можу відокремити його від свого болю і спостерігати за ним. Ти ніби просто слухаєш історії клієнтів, намагаєшся з ними шукати опори, заглиблюєшся і раптом відчуваєш, приміром, неймовірну агресію. А потім десь ізсередини піднімається жах. І ті почуття не мої, то почуття моїх клієнтів, але вони в мені, я розділяю їх з клієнтом, допомагаю опрацювати, перетравити. Аби бути помічною і людям, і собі, я маю добре себе розуміти. Відтак дослідження мого внутрішнього світу триватимуть, поки житиму.

Майбутнє суспільства

Того світу, тих нас, якими ми були до 24 лютого, вже не існує, і відновлення до попереднього стану неможливе. Та нам і не потрібен той попередній стан. Ми змінилися, бо побачили світ таким, яким він є насправді: за життя, за себе доводиться боротися. І вміти перемагати в цій боротьбі. Це працює на всіх рівнях: хочеш мати живий бізнес – мусиш будувати і захищати, хочеш мати спокій – мусиш бути сильною і в контакті з іншими людьми. Наш головний виклик як суспільства – навчитися співпрацювати заради виживання всіх нас. Ота звичка «на трьох українців три гетьмани» нас знесилює і роз’єднує.

Синхронічність

Мені подобається співпрацювати з міжнародним проєктом. Саме такі проєкти допомагають відкривати «закриті системи», ставити незручні запитання там, де свої поставити їх не здужають.

А ще тут зі мною продовжилася історія про синхронічність, або неймовірні збіги. Якось сидимо з керівником, розмовляємо про різне і він мені каже: «Я вчора був на Личаківському кладовищі, там моя бабця похована. Ірина Вільде (українська письменниця – ред.). Знаєш таку?». Потім виявилося, що я працюю разом із донькою Андрія Содомори (український перекладач, письменник – ред.). й прапраонукою Івана Франка (український письменник – ред.).

Тільки у відпустку тепер боюся їхати... Бо раптом знову почнеться?

Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES