Будь-яка війна, в якій ти береш участь, є тотальною, вважає театральний режисер Макс Новотарський. У своєму есеї він розмірковує про те, як це - жити і творити під час війни. Зокрема, чому його батьки будують будинок під час війни.
Головне, що відрізняє війну, яка відбувається з тобою, від усіх інших воєн – від безлічі воєн, які людство веде «десь там далеко» або від безлічі воєн, описаних на сторінках підручника з історії, – це те, що війна, яка відбувається з тобою, заходить на територію саме твого і без того не простого смертного життя.Готуватимеш сніданок під час війни, питимеш каву під час війни, працюватимеш під час війни, любитимеш під час війни.
Лихоліття війни
Війна, яка відбувається з тобою, це не тільки героїчні картини (якщо ти, звісно не на фронті) і навіть не тільки «Лихоліття війни», зображені Ґойєю (якщо ти, звісно, не жертва московського геноциду). Війна – це невидима завіса, яка виникає між тобою і світом, і яка повсюди з тобою, в першу чергу війна – це побут. Весь твій побут просякнутий нею.В своєму знаменитому романі «Без ґрунту», зразкові української інтелектуальної прози XX століття, В. Домонтович описує рідне місто Дніпро після пережитих жахів громадянської війни і після того, як радянсько-московитська окупація, терор і розстріли остаточно переламали хребет цивілізованому суспільству:
«Мешканці, що заступили давніших пожильців, не мають ані бажання, ані ініціятиви лагодити ґанки, дбати про садки, відновлювати паркани, зробити фіртки, замазати дірки, вибиті в цеглі стін кулеметними чергами махнівських куль. Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста в переходові табори».
Витіснити війну
Гадаю, що сьогодні можна з упевненістю сказати, що багато що змінилося в українському суспільстві з описаного у романі часу, принаймні у значній його частині. За роки незалежності воно зуміло зцілитися, віднайти постійний доступ до творчого джерела, яке невгамовно, але безуспішно намагалася висушити радянська окупація, що на більшості території України тривала майже все двадцяте століття.Коли в 2018 році я вперше приїхав з театральним проєктом на схід України, у Харків, Краматорськ, Слов’янськ (місто, яке перше захопили російські військові у квітні 2014 року, потім повернене ЗСУ) та нині окупований Сєвєродонецьк, то здивувався відсутності будь-яких слідів, які вказували б на жорстокі бої і російські обстріли, які тривали весь час з 2014 року. Я не маю на увазі лише значні руйнування – мешканці цих міст швидко й старанно приховали все, будь-які деталі, які вказували б на війну, яка щодня точилася за кілька десятків кілометрів звідси. Вони свідомо і несвідомо хотіли витіснити війну зі свого побуту. Вони хотіли жити без неї.
Єдине, що я зумів розгледіти, це те, що замість слідів від куль на стінах були відчутні сліди десь глибше – в людях. В завжди присутній легкій тривозі їхніх поглядів і якійсь особливій тиші, з якою вони розмовляли про окупацію або на теми, пов’язані з майбутнім, теперішнім і минулим цієї війни. Я розумів, що в їхніх очах відображається щось, чого мені ніколи не зрозуміти, не будучи безпосереднім свідком. Їхнє життя і побут ніби підсвічені невидимим для мене світлом.
Цей будинок-мрія, який мої батьки побудують під час війни, є для мене не просто символом нової України.
Контакт з землею
Після того, як мій п'ятидесяти трьохлітній батько пішов до лав ЗСУ, свої нечисленні вихідні, коли він може повернутися додому, поєднує з будівництвом будинку. Саме так, під час війни мої батьки будують дім! Це було їхньою давньою мрією – переїхати на старість за місто, де вони могли би бути в контакті з землею, мати свій власний простір. Минулого року вони купили ділянку землі і почали планувати будівництво. А новітня монгольська навала, як не дивно, лише посилила бажання мрію здійснити. Без сумніву, на це рішення вплинув і матеріальний аспект: після перемоги й масштабної відбудови України будівельні матеріали коштували б значно дорожче. Але я бачу в цьому щось більше, ніж звичайний прагматизм, якщо хтось взагалі може сказати, що будувати дім, коли тебе хоче знищити ядерна держава-терорист, може бути скільки-небудь прагматичним. Цей будинок-мрія, який мої батьки побудують під час війни, є для мене не просто символом нової України. На мій погляд, ця відданість мрії та впертість говорять щось дуже суттєве про український національний характер.Звісно, після історичних катаклізмів в політиці та побуті українців наставали депресивні періоди, як, наприклад, описаний Домонтовичем. За свою більш як тисячолітню історію Україна таких катаклізмів пережила ледь не найбільше з усіх європейських країн: пустка після першої монгольської навали, кочові набіги за «ясиром», імперські війни, повстання та революції, світові війни, що пройшлися по території України кілька разів у різних напрямках, нові окупації, що прийшли за ними під маскою визволень, ініційовані москвою голодомори, нею ж санкціонована чорнобильська катастрофа.
Однак знову і знову продуктивне начало знаходило свій ґрунт. Це українська запеклість, відчайдушність, затятість. Але також – любов і турбота про землю, про світ навколо. Українці відновлюють те, що інші давно би покинули, будують там, звідки інші відступили б, продовжують боротьбу за повноцінне і гідне життя за будь-яких обставин. Це проявляється вже зараз і найбільшою мірою має потенціал проявитися після перемоги, бо українці й самі були здивовані, наскільки закохані у власну землю.
Відновлення української культури
Але, звісно, війна втручається не лише в матеріяльний аспект життя, але й в простір і побут культурний. Буденністю, запеклою місією багатьох українських митців і дослідників стало відновлення української культури. Річ не лише в тому, що українська культура, яка саме напередодні вторгнення, на мій особистий погляд, переживала черговий виток свого розквіту, виявилася загнаною в бомбосховища. Звісно, ми всі вже читали новини про цілеспрямоване знищення українських культурних пам’яток московитськими військовими, наприклад, музею Сковороди під Харковом.Тому українські виставки, вистави і концерти прагнуть перемінити цю ситуацію за кордоном і показати, що українці це живі люди з живою культурою, а не цифри в стрічці новин.
Звісно, ґрунтовне переосмислення культури стосується не лише минулого. Багато сучасних митців не мають спокою і прагнуть розповідати Європі та світові про шовінізм і безсердечність московитського народу та злочини солдат. Надто довго Європа живилася імперським мистецтвом москви, яке було створено за нафтові й газові гроші. Ті ж самі, які москва, на жаль, і досі отримує від Європи і витрачає на виробництво ракет, що потім летять у невинних людей. Тому українські виставки, вистави і концерти прагнуть перемінити цю ситуацію за кордоном і показати, що українці це живі люди з живою культурою, а не цифри в стрічці новин.
Всі ці аспекти переживання війни зливаються врешті в один намір – берегти своє, свій світ та людей у ньому від знищення. В цьому, мабуть і є основна відмінність між українським та московитським національними характерами. Можливо, саме так різнобарвно описана в московитській літературі відсутність ґрунту під ногами, болісна захалущеність та екзистенційна прірва й змушує їх до знищення. Західна цивілізація, до якої, безперечно, належить і Україна, завжди буде ненависною для тих, хто не може знайти власного ґрунту попри все нові і нові захоплені території.
жовтень 2022