Тисячі українських митців з початком війни покинули рідну країну. Однак не відмовились займатись творчістю та розповідати світові правду про російську агресію. Як-от незалежна українська театральна група «Мотанки», яка нині виступає з виставою «Вартова» на сценах берлінських театрів.
Їхня команда складається з десятьох осіб. Зокрема, чотири акторки і співачка. Називають себе «Мотанками»: грим акторок нагадує стрічку, якою перемотана ця українська лялька-оберіг. Усіх поєднала сцена, але їхні життєві долі з початком повномасштабного вторгнення Росії драматичніші за драму.Більшість артисток зустрілися, коли торік робили спектакль про трагедію Бабиного Яру. Над нею працювали Документальний театр Берліна та Театр-студія 11 з Києва. Показували його у Києві та Берліні. А зараз їх об’єднала нова вистава — «Die Hüterin» (Вартова). За годину мовою пластичного театру розповідають головні віхи історії України.
Вартова — це Україна, образ жінки, що століттями стереже свої кордони, які постійно намагаються порушити, аби її втягнути в насильницькі союзи. І зараз настав новий етап — коли їй довелося боронити східні кордони Європи. І саму демократію.
Сценографія — голки та нитки. У сцену встромлені великі голки. Вартова постійно їх обмотує червоними нитками — формує кордони, але щоразу хтось приходить і руйнує. Тоді нитки забрані, зняті, відрізані. | Фото: © Руся Абросімова
Дарина Дегтярьова із Харкова виконує роль Душі та відповідає за музичний супровід вистави «Вартова». | Фото: © Руся Абросімова
Європа і зло. Про виставу
«Більшість істориків вважає, що Україна — це фронтир, земля між двома світами. Сьогодні ми це бачимо: Європа і зло. Кордони постійно змінюються, їх потрібно берегти, відвойовувати. І зараз вони — щит, що захищає Європу від цього зла. У нас це вилилося в історію жінки» — розповідає Ольга Богачевська.Україна — це більше, ніж ви думали.“
Акторка Катаріна Дітце німецькою розповідає, що відбувається з Україною у різні епохи. | Фото: © Руся Абросімова
Про Україну розповідали через культуру, традиції і «погані шлюби»: «Постійно відбувається битва за Україну. Це була гарна земля, де завжди жнеться хліб. Тричі показували обжинки, утретє — Голодомор. Всі акторки у нас — жінки. Голос, Тіло і Душа утворюють Трійцю. Коли вони разом на сцені — це світлі моменти історії. А коли роз’єднані — окупація чи війна. Як у людини, що не прислухається до своєї душі чи до тіла, виникає дисбаланс.
Акторка Ірина Сопільняк — то Дніпро, то Польща, то Німеччина, то Революція на Граніті. Москву грала Анна Мрачковська. З’явилася у нас за тиждень до прем’єри, бо одну з наших акторок не впустили до країни. Польща не пропустила через кордон, бо вона пробула уже там дозволених 90 днів, хоча в Німеччину можна було. Мусили шукати заміну.
За одну годину неможливо показати всю історію України. Але можливо закласти думку, що Україна — це більше, ніж ви думали. Хлопчик після вистави запитував: «Мені багато українців говорили, що Росія і Україна — брати». Ми відповіли, що це пропаганда, якій багато років. І взагалі, що це значить, «брати»?
Часто чула від німців, що українці зустрічали нацистів із хлібом-сіллю. Я їм пояснювала, що це радянський наратив. Важливо було показати, що Україна не мала вибору — її роздирали два злочинні режими — нацистська Німеччина і радянська Росія. Німці цього не розуміють, бо для них Росія — переможець. Ми постійно наголошуємо, що окупована нацистами була не Росія, тільки її частина. Найбільше постраждали Україна, Білорусь, Польща, але почуття провини в них закладено чомусь тільки перед Росією», — зітхає Ольга.
Акторка Ірина Сопільняк — то Дніпро, то Польща, то Німеччина, то Революція на Граніті. Москву грала Анна Мрачковська. З’явилася у нас за тиждень до прем’єри, бо одну з наших акторок не впустили до країни. Польща не пропустила через кордон, бо вона пробула уже там дозволених 90 днів, хоча в Німеччину можна було. Мусили шукати заміну.
За одну годину неможливо показати всю історію України. Але можливо закласти думку, що Україна — це більше, ніж ви думали. Хлопчик після вистави запитував: «Мені багато українців говорили, що Росія і Україна — брати». Ми відповіли, що це пропаганда, якій багато років. І взагалі, що це значить, «брати»?
Часто чула від німців, що українці зустрічали нацистів із хлібом-сіллю. Я їм пояснювала, що це радянський наратив. Важливо було показати, що Україна не мала вибору — її роздирали два злочинні режими — нацистська Німеччина і радянська Росія. Німці цього не розуміють, бо для них Росія — переможець. Ми постійно наголошуємо, що окупована нацистами була не Росія, тільки її частина. Найбільше постраждали Україна, Білорусь, Польща, але почуття провини в них закладено чомусь тільки перед Росією», — зітхає Ольга.
Ми не любимо слово «біженці». Театр як спільнота взаємопідтримки
Акторки вистави поїхали з України через війну. Театр став інтеграційним майданчиком, їхнім ґрунтом і простором дії.«Напевно, ми вважаємося біженцями. Але я цього слова не люблю. І ми не маємо такого статусу офіційно. Називаємо себе тимчасово переміщеними особами. Хоча, це, мабуть, і є біженці, що тікають від війни. І для німців так зрозуміліше звучить. Але, напевно, частина повернеться. Чи всі», — зізнається Ольга.
Акторка Ірина Сопільняк з прапором. | Фото: © Руся Абросімова
Вона зауважує, що її історія дуже лайтова, а от авторка сценографії Анастасія Малишева з родиною пережили Бучу. Акторка Ірина Сопільняк з друзями просиділи три тижні у підвалі в оточенні у Михайлівці-Рубежівці, село біля Ірпеня і Бучі. Боялися, що буде, але потім вирвалися і виїхали. Не було нічого, ділили хліб. Те, що по суті переживали у Другу світову.
Співавторка музики Ірина Лазер — з Гостомеля під Києвом, нещадно обстріляного росіянами зранку 24 лютого. Коли поїхала, в їхній дім зайшли окупанти. Потім сусіди надсилали відео, що вони забрали, зруйнували. Ірина приїхала з дитиною з перших днів березня. А її чоловік лишився в Україні. Вона зараз дає концерти, виконує традиційні українські пісні у електронних варіантах.
У всіх різні історії, але об’єднує їх режисерка Марина Шубарт, що витягнула сюди багатьох. Вона — українка з Києва, громадянка Швейцарії, живе в Німеччині. Працює з важкими темами. Вже робила виставу про Голодомор, Чорнобиль. Допомагала тисячам остарбайтерів отримати допомогу. Була кураторкою Української сцени «Літо в Берліні». Майже три місяці тут могли виступати українські музиканти.
У всіх різні історії, але об’єднує їх режисерка Марина Шубарт, що витягнула сюди багатьох. Вона — українка з Києва, громадянка Швейцарії, живе в Німеччині. Працює з важкими темами. Вже робила виставу про Голодомор, Чорнобиль. Допомагала тисячам остарбайтерів отримати допомогу. Була кураторкою Української сцени «Літо в Берліні». Майже три місяці тут могли виступати українські музиканти.
Коли прийдуть значно більші платіжки за газ, у людей з’являться питання, а навіщо підтримувати Україну“
«Ми побачили, скільки неймовірних музикантів виїхали, — зауважує Ольга. — Також зустріли на місці тих, які давно живуть в Німеччині. Культурна дипломатія — це важливо. Не знаю, чи повернуться ці люди в Україну. Там нам ставлять палки в колеса. Є «Літо в Берліні», коли митцям платять за виступи. А є Центр Довженка у Києві, який хочуть знищити. Це жахливо. Середовище театру допомагає. Відчуваєш, що ти не сам, серед своїх. Що тобі допоможуть і завжди буде, де переночувати. Від Німеччини зараз йде дуже хороша підтримка біженцям. Щомісячна соціальна допомога, курси німецької. А далі — шукати роботу.
Документальний театр допоміг із житлом. Вони через свої канали шукали квартири і людей, де можна було зупинитися, пожити кілька місяців. Я живу з німецькою родиною. Ми підійшли одне одному. Вони співчутливі, хотіли допомогти українцям.
Документальний театр допоміг із житлом. Вони через свої канали шукали квартири і людей, де можна було зупинитися, пожити кілька місяців. Я живу з німецькою родиною. Ми підійшли одне одному. Вони співчутливі, хотіли допомогти українцям.
Акторка з Києва Анна Мрачковська переїхала до Берліна у березні. Виконує ролі женців, шведських мореплавців і Москви, яка постійно намагається «пошлюбити» Україну. | Фото: © Руся Абросімова
Зараз, коли увага до України зменшилася, її треба привертати через мистецтво. Документальний театр робив виставу «Україна в вогні», про початок війни. Марина Шубарт показала концентровано виступи Пєскова, Лаврова і Путіна. Ми ж то знаємо, а німецькі глядачі побачили, як оголошував Путін війну і це все. Також була кривава сцена Бучі, зі зґвалтуванням. Показували цю виставу на фестивалі і вона шокувала багатьох. Там була театральна публіка, найстарші глядачі — діти Другої світової війни. Повна назва — «Україна у вогні. Іринин щоденник». Акторка Ірина Сопільняк писала його в оточенні, коли сиділи в підвалі. Вона читає, як вони розділяли їжу, ділять одну цукерку. Коли ці старші глядачі, — діти війни, бачили це, їм було зрозуміло. Це знову повторюється.
До нас підходили 15-річні глядачки зі Швейцарії, дякували, бо нічого про це не знали. Саме через мову театру, емоції, ти можеш захопити — і хтось почитає більше. На показі була режисерка з Балкан. Сказала, що ця вистава змінила її думку про війну, бо думала, що в Україні громадянський конфлікт.
Можливо, в нас не було часу пропрацювати ці травми, але ми постійно в русі. Спочатку було дуже важко — гнітили почуття провини, нерозуміння що і як. Але стало легше, коли робиш щось і розумієш, що це корисно. І що кожен твій подарунок німецьким друзям — це важливо. Привозила своїй родині українські корисні цукерки з пастили чи вино — розповідаю: це вино з Херсону, там все окуповане. Такими маленькими діями ми теж щось відкриваємо про Україну, тому що ніхто не знає, як сформувати цю емпатію серед німців. Бо коли прийдуть значно більші платіжки за газ, у людей з’являться питання, а навіщо підтримувати Україну».
До нас підходили 15-річні глядачки зі Швейцарії, дякували, бо нічого про це не знали. Саме через мову театру, емоції, ти можеш захопити — і хтось почитає більше. На показі була режисерка з Балкан. Сказала, що ця вистава змінила її думку про війну, бо думала, що в Україні громадянський конфлікт.
Можливо, в нас не було часу пропрацювати ці травми, але ми постійно в русі. Спочатку було дуже важко — гнітили почуття провини, нерозуміння що і як. Але стало легше, коли робиш щось і розумієш, що це корисно. І що кожен твій подарунок німецьким друзям — це важливо. Привозила своїй родині українські корисні цукерки з пастили чи вино — розповідаю: це вино з Херсону, там все окуповане. Такими маленькими діями ми теж щось відкриваємо про Україну, тому що ніхто не знає, як сформувати цю емпатію серед німців. Бо коли прийдуть значно більші платіжки за газ, у людей з’являться питання, а навіщо підтримувати Україну».
Тому так важливо розповідати про Україну в Німеччині — там велике російське лобі.“
«Поїхала з одним рюкзаком»
До Берліну Ольга приїхала на початку квітня. Виставу почали робити з липня, прем’єра була восени.
«Мені соромно розповідати про себе, бо зі мною нічого не сталося», — вважає вона. Повномасштабне вторгнення застало її на Заході України, у порівняно безпечному Львові. Туди вона поїхала з Києва святкувати свій день народження 23 лютого. Наступного дня в Україну полетіли російські ракети.
«Відчувала, що щось відбудеться, — пригадує. — Були на концерті з друзями і говорили, відірвемося, як востаннє. Бо раптом завтра війна. Воно так і сталося. У Львів поїхала з одним рюкзаком. Про всяк випадок, взяла всі свої дипломи, комп’ютер і гроші, трохи одягу на вихідні і дві сукні — бо день народження. Так я з тим рюкзаком три місяці і проходила. Cпершу був шок, всі говорили про війну — але Львів не бомбили. Коли збиралася, побачила, що в мене тремтять руки. Поїхала до батьків у Луцьк, долучилася до волонтерських середовищ, допомагала друзям на фронті. Потім було бомбардування Луцька і багато розмов, що підуть наступом білоруси. Для мене жити в окупації — не варіант. Намагалася знайти, де найбільш корисна. Не маючи роботи, економічно в Україні не могла допомогти ні собі, ні батькам. Поїхала зі своєю тіткою в Чехію до її друзів, а потім в Берлін.
«Відчувала, що щось відбудеться, — пригадує. — Були на концерті з друзями і говорили, відірвемося, як востаннє. Бо раптом завтра війна. Воно так і сталося. У Львів поїхала з одним рюкзаком. Про всяк випадок, взяла всі свої дипломи, комп’ютер і гроші, трохи одягу на вихідні і дві сукні — бо день народження. Так я з тим рюкзаком три місяці і проходила. Cпершу був шок, всі говорили про війну — але Львів не бомбили. Коли збиралася, побачила, що в мене тремтять руки. Поїхала до батьків у Луцьк, долучилася до волонтерських середовищ, допомагала друзям на фронті. Потім було бомбардування Луцька і багато розмов, що підуть наступом білоруси. Для мене жити в окупації — не варіант. Намагалася знайти, де найбільш корисна. Не маючи роботи, економічно в Україні не могла допомогти ні собі, ні батькам. Поїхала зі своєю тіткою в Чехію до її друзів, а потім в Берлін.
Ольга Богачевська на сцені театру в Берліні | Фото: © Руся Абросімова
Перші кілька місяців були апатичні. Боялася купувати нові речі, хоча поламалася блискавка на єдиних джинсах. Була тільки у весняних чоботах і старих кросівках, в яких порвалася підошва, але мені було страшно купувати нові. Тому що як же, це ж не влізе в рюкзак. І пам’ятаю, що в Києві в мене все є.
Пам’ятаю це відчуття, коли переїжджали кордон — мене схопила така паніка. Вже було зрозуміло, що Київ не візьмуть. Але оці всі новини — коли наші дипломати просили про допомогу, а їм відповіли, а нащо, ви ж за 72 години будете окуповані. А якби нас окупували? Знову боротьба цих поколінь, століття обрізаних доль, недорозвинена культура, розстріляне відродження. Це надзвичайно страшно. Думала, якщо нас окупують, Україні не будуть допомагати? Що, допомагають тільки коли ми перемагаємо і даємо тягла Росії? Подумала, невже нема у світі справедливості? Справедливість є тільки тоді, коли ти доводиш усьому світові, що ти вартий жити. Тому так важливо розповідати про Україну в Німеччині — там велике російське лобі. Коли ми показали, що не слабкі жертви, а виборюємо свободу — нам почали допомагати».
Пам’ятаю це відчуття, коли переїжджали кордон — мене схопила така паніка. Вже було зрозуміло, що Київ не візьмуть. Але оці всі новини — коли наші дипломати просили про допомогу, а їм відповіли, а нащо, ви ж за 72 години будете окуповані. А якби нас окупували? Знову боротьба цих поколінь, століття обрізаних доль, недорозвинена культура, розстріляне відродження. Це надзвичайно страшно. Думала, якщо нас окупують, Україні не будуть допомагати? Що, допомагають тільки коли ми перемагаємо і даємо тягла Росії? Подумала, невже нема у світі справедливості? Справедливість є тільки тоді, коли ти доводиш усьому світові, що ти вартий жити. Тому так важливо розповідати про Україну в Німеччині — там велике російське лобі. Коли ми показали, що не слабкі жертви, а виборюємо свободу — нам почали допомагати».
Театр зміг стати ще одним майданчиком, де можуть розповісти свою історію ті, хто покинув свій дім через війну. І поки це драма з відкритим фіналом. Ніхто не знає, чим вона завершиться, але українці вірять у перемогу. Важливо, щоб українська культура не зупинялася — адже Росія свою не зупиняла.
грудень 2022