Репортаж з півночі України  Нотатки із сірої зони

Олександр Стукало, богеміст і перекладач, гостював у матері в рідному Сновському районі, коли почалася війна і перервала його плани. Він почав вести онлайн-щоденник про те, що багато чув, але ніколи не бачив на власні очі - про війну.

Початок

На третій день після повномасштабного вторгнення РФ, у суботу зранку, я мав їхати в Київ із рідного Сновська, де гостював у мами. У мене вже був квиток на авіарейс до чеського міста Пардубіце й на поїзд, що мав за годину домчати мене з Пардубіце до Праги. У Празі чекала дівчина, у Брні — наукова керівниця ледве початої дипломної роботи.

За три дні до того, коли Путін визнав ДНР і ЛНР, дівчина почала перейматися, а я лишався на боці оптимістичної більшості.
— А раптом велика війна? — писала вона мені. — Тоді коли та як ми побачимося?
— Не буде ніякої війни, — відповідав я. — Можеш бронювати місця в улюбленій бургерній, сто років там не був.

На наші місця офіціанти бургерної «Черепаха» посадили щасливіших людей, які, певно, за їжею читали про війну зі смартфонів. Ми теж читали про війну — але нарізно. Один із наших смартфонів при цьому був за 30 кілометрів від російського й білоруського кордонів. Через кілька тижнів він не зможе впіймати сигналу жодної з мереж, і я на три дні випаду з інфопотоку, переживаючи про одне: щоб менше переживали ті, хто переживає за мене.

Напередодні війни я прочитав чергову порцію напружених новин і попереджень американської розвідки, погрався з п’ятирічним племінником. Завтра його заберуть туди, де є зручний підвал. Він хотів бавитись у війну машин і танків. Він уявляв собі війну не так, як ми, а ми, як згодом з’ясується, уявляли її собі не так, як вона виглядає насправді.

О шостій ранку 24 лютого мама розбудила мене простими й жахливими словами:
— Саша, вставай. Війна. Російські танки вже в Гірську.
Гірськ — село на кордоні з Росією, за 30 кілометрів від нас. Як потім дізналася вся країна, з четвертої до шостої ранку ворожа армія обстрілювала північні й східні пункти перетину українського кордону і запустила ракети по Києву і Харкову.

Час

Час одразу став розтягнутим і нелінійним. Хоча наше місто не окупували, війна була всюди. Вона гуртувалася в зміїстих ранкових чергах по хліб, ховалася між спорожнілих полиць магазинів, що невдовзі зачиняться, залазила у вуха далекими вибухами, трусила шибки невидимими ворожими літаками, які летіли бомбардувати Чернігів; війна повністю змінила міські ландшафти й емоції, з ними пов’язані. Оскільки в новій реальності час минає теж по-новому, я щосили намагався його приборкати. Проводив логічні лінії між подіями. Писав віртуальний щоденник.

Полиці в місцевій крамниці на початку березня: продукти закінчилися, нові ще не завозять через відсутність мостів. Кіноа протрималася, бо вона благородна і викликає підозру. | Фото: © Олександр Стукало

Гроші

О пів на сьому ранку 24 лютого на центральній площі досить жваво. Пробуджені новинами містяни квапливо знімають готівку й одразу йдуть у цілодобовий маркет. Ніхто нічого не розуміє, але всі точно знають: треба запасатися.

Стою в трьох чергах, знімаю 6 000 гривень. Через тиждень карткою можна буде розрахуватися лише в кількох міських крамницях. Ще через тиждень у магазинах закінчиться товар, бо нас відріжуть від цивілізації: ЗСУ підірвуть мости.

— Ей! Ти кому карточку лишив? — крикнули мені в переполохану спину.
«Путіну?..» — послужливо підказала сонна голова.

Трохи згодом брат прислав відео, де окружною дорогою повз наше місто їде лісом колона російської техніки. Та дорога веде від прикордонних сіл у бік Чернігова. Нас оминали, бо ми були на узбіччі всіх магістралей.

Скромна непривабливість Сновська

Нас, зрештою, і не окупували, і не бомбардували — бо в місті немає нічого стратегічного. Ані трас, ані підприємств, ані військових частин — лише гілка залізниці на Білорусь, якою з 2014 року їздив один дизель замість 15 пар міжнародних поїздів, успадкованих від радянської інфраструктури, які сполучали Балтику і Росію з різними куточками України. Залізнична гілка й депо — одне з двох на цілу країну, де досі ремонтують паровози.

Через сусідній райцентр, Городню, пролягає магістраль із Білорусі на Чернігів. Тому це містечко окупанти зайняли, запровадили комендантську годину й два місяці намагалися схилити мера до колаборації. Не вийшло.

Я вперше був вдячний світобудові за те, що Сновськ дожив до 2022 року саме таким — тихим, непримітним і, як виявляється зараз, нецікавим для окупантів. Ідеальне місто сірої зони. Саме в ній ми й опинилися.

Там, де був міст, з'явилася тимчасова яма. Десь навесні, після того, як росіяни відійшли з півночі. | Фото: © Олександр Стукало

Цистерна

24 лютого по обіді я купив квиток на поїзд до Перемишля, щоб добратися в Чехію залізницею.
Через годину президент оголосив воєнний стан і заборонив виїжджати всім чоловікам віком від 18 до 60 років.
Ще за годину мамі-залізничниці розповіли, що виїхати з нашої станції вже неможливо, бо далі, за Макошиним, на мості через Десну, до колій приварили цистерну, перекривши шлях ворожим вагонам.
Чернігів уже обстрілювали. Автомобільних мостів на території області меншало щомиті.
Урешті квиток було здано. Найближчі два місяці я житиму вдома.

— Краще б ти виїхав два тижні тому, коли в тебе на роботі вже починали обговорювати евакуацію, — зітхала потім мама. — Ну, але так, мабуть, судилося: не було б тебе, то самій тут хоч вий у цю війну!

Мама важко переживатиме зміни. Удома, без роботи, нудьгуватиме й намагатиметься плести мені зелену шапочку.
— Та для мене, коли хочеться працювать, ця шапочка — на два дні! А зараз просто руки не беруть ніякої роботи, розумієш?

Медіа

Усі, хто досі не скачав собі телеграм, нарешті це роблять. Про події повідомляють десятки різних каналів. Фото руху ворожої техніки. Фото прильоту ракети. Острів Зміїний. Гостомельський аеропорт. Російський десант на Оболоні. Вуличні бої. Збиті вертольоти. Обкладинки іноземних журналів.

— Синок, а порадь мені, що б почитати? — просить мама вже на другий день. Я раджу правдиві й обнадійливі джерела, знаходжу статті про подолання стресу, переконую її, що апатія і спрага — це нормально. Прошу, щоб не забувала пити воду, коли хочеться.

Я вперше дізнався, як звати нашого міського голову. Вперше побачив, як виглядають голови обласної адміністрації та чернігівської міськради. Війна олюднила посадовців. Хтось умів писати, хтось краще знімав відеоролики, хтось був фотогенічнішим і вихвалявся шкарпетками.

— А наш мер три дні ховався і ждав, поки прийдуть росіяни, а тепер — бачили, бачили? — зранку приїжджає в підвал адміністрації, п’є там із товаришами по чарці й, хитаючись, вертається додому! — каже брат.

— Телебачення тепер схоже на соцмережі, — пише віртуальний знайомий. — Тут зачитують меми зі смартфонів, розказують, хто що дізнався в інтернеті, й не запікують нецензурну лексику.

Усе як заповідав великий Маршалл Маклуен: розкажи мені, де ти читаєш новини, і я розкажу тобі, які вони.

Зміни

Якщо відірватися від новин і спробувати втамувати калатання серця й бухкання крові в скронях, можна помітити, що в місті майже нічого не змінилося. Головних відмінностей із мирним часом три. По-перше, оголосили комендантську годину й обов’язкове світломаскування — і весна приходить разом із її, комендантської години, відступом. По-друге, ми дізнались, як звучать дві міські тривожні сирени, і зрозуміли, що крізь металопластикові вікна їх зовсім не чути. По-третє, товарів у магазинах стрімко меншало: перші значні продовольчі вантажі доїдуть сюди лише на початку квітня.

Тривожна картата сумка

Ще першого дня ми з мамою розчистили погріб у сараї та зібрали тривожну картату сумку. Поклали туди ліхтарик, ліки, воду, варених яєць і хліба, теплий одяг, туалетний папір і пляшку спирту. Найближче бомбосховище було в будинку культури.

— Я бачила, як його будували наприкінці вісімдесятих, і спускатися туди боюсь, — категорично каже мама. — А погріб наш у 2006-му вже одну пожежу пережив.

Тому ми точно були за погріб, але висидіти там довго не могли. Понад пів години так і не сиділи.

Сирени

Сирени Сновська співають надто тихо, але, коли звучать уперше, усім усе в новинку. Боїмося, вибігаємо, беремо з собою тривожну сумку, стоїмо біля сараїв із погребами, слухаємо, спілкуємося з сусідами. Швець-чоботар Віктор, який живе над нами, виходить із дружиною Юлею, яка працює на заводі продтоварів.

— Завод закрили, власник у Німеччині, пише: а чого це у вас прибутку нема? Так війна ж, а він хіба не знає? Поки що береже продукцію, яку готували на експорт, але скоро до нього дійде і, мабуть, накаже продавати!

Віктор не може працювати — як і моя мама.
— Руки не стоять до роботи. Робота є, а руки її робити не можуть. Замовлень — хоч відбавляй, і ще будуть, бо купити нове взуття нема де, тому треба старе ремонтувати.

Йому найстрашніше з-поміж усіх нас. Не може спати, тому ночами ходить по двору і стежить, щоб не заходив ніхто чужий.

Черги

Готівки в кишенях містян меншає так само швидко, як і товарів у магазинах. Банкомати давно не працюють, карток майже ніде не беруть. Тому щоранку під державним банком черга на сотню людей: там видають по 500 гривень в одні руки. За тиждень з’явиться ще одна: з іншого краю площі, біля іншого банку. Там нібито теж видають. Загалом усі, кому нема чого робити в місті, можуть проводити пів дня в чергах. Окрім грошових, є черги по ліки, молоко, олію, крупи. На будь-який смак.

В одній із черг зустрічаю свою класну керівничку Наталію Миколаївну. Вона викладала в нас російську мову й зарубіжну літературу. Зараз уже старенька, але тримається.

— Сашко, а я наче знала — зняла всю пенсію в перші дні війни! Зараз готівки нема в людей, стояти в чергах я не буду, але добре, що зняла! Вона-то невелика, та пенсія вчительська, ну але яка вже є! А ти чого не виїхав? Ну, вже тут будеш.

Морозиво в місті зникло останнім. По нього черг так і не було.

Щоденне життя. На вулицях не стріляють, але в магазинах закінчилися продукти. Людям нічого їсти, тому вони стоять у чергах по крупи, олію і борошно. | Фото: © Олександр Стукало

Бабуся

Весь перший тиждень зв’язку з бабусею в селі за 25 кілометрів майже немає — як і з маминою сестрою в окупованій Городні. У Старій Рудні навіть у мирний час ловить хіба на одну смужку, тому дивуватися нема чого, а от у Городні сигнал сильний, просто окупанти його глушать і ставлять свої вежі. Хтось казав, що за мостом через нашу річку Снов телефони починають казитись і вітають із поверненням в Україну.

Коли до бабусі таки щастить додзвонитися, вона розказує, як рахує російську військову техніку.

— Цілий день і йдуть, і йдуть, і танки, й вантажівки, і ще щось броньоване — і все в одну сторону. А тоді проїхало і в другу сторону три машини. Водій попросив пити, наші його питають: ви чого вертаєтесь? А він: везу трупи своїх на Росію.

Бабусине вікно виходить на центральну вулицю.

Переїзд

Через кілька днів танки бабусі набридли, і ми знайшли її односельця, який примудряється їздити кружною дорогою в райцентр — стерегти зачинений завод продтоварів. Їде там, де поки що немає російських блокпостів: у самій Старій Рудні такий з’явиться наступного дня після бабусиної евакуації.

Приїхавши до доньки, бабуся починає читати газети п’ятирічної давності, які носить сусідка. Тому вона живе у власній, дещо старішій версії реальності, а на війну реагує лише зітханнями: «Як же ж ми вистоїмо, такі маленькі».

— Путіна закопали в землю, — зачитує заголовок із «Чернігівського вісника», який свого часу жваво й цікаво висвітлював тему чупакабри (цим мені й запам’ятався).
— Погано, значить, закопали, — сміється мама.

Один у полі

В один із днів ми почули кілька різних воєнних звуків. Спершу пролунали глухі, але доволі близькі вибухи, а потім — кілька густих черг.

— У Займищі місцевий чоловік кинув коктейлем Молотова у ворожу техніку з боєприпасами, й вони повибухали. За це в нього почали стріляти, — розказувала потім жінка, яка возила нам молоко.

Канцелярит

У березні в Сновськ заїхав заблудлий танк.

«У місто зайшла ворожа важка техніка в кількості однієї одиниці», — повідомив невідомий модератор телеграм-каналу «Сновська міська рада», який переважно сповіщав населення, де сьогодні продають молоко.

«Канцелярит — це так неекономно», — подумав я.

Охорона праці

«Ворожа техніка» ще раз заходила в місто — але вже не важка. Росіяни приїхали кількома позашляховиками й цілеспрямовано викрали сімох місцевих жителів. Спершу ми думали, що лише двох — мера й головного бізнесмена. Потім виявилося, що хтось здав їм кількох атовців. «Вивезли в невідомому напрямку», — повідомив той-таки модератор міського телеграм-каналу.

Потім писали, що полонених шукають, але не знаходять, і врешті — що майже всіх таки повернули. Без подробиць.

Через кілька тижнів мама розказала мені те, що їй самій розказав хтось інший: буцімто одного з бранців, знайомого залізничника, «били за кожне українське слово». А особливо — за слова «охорона праці». Бо ж — «охорона». (Так, мені самому ця історія видається надто дурною і неймовірною, але критерії неймовірності останнім часом надто змазалися.)

Чернігів

Через місяць після початку війни в місті зникли хлібні черги, але не зникло нічне гудіння літаків, невидимих за провесняними хмарами. Літаки гули густо й низько, і кожен із нас розумів: вони летять на Чернігів.

У Чернігові — багато знайомих. Чиїсь друзі, родичі, батьки. Донька маминої куми (інша — в Харкові: вибір міст найболючіший). З ними вже досить довго немає зв’язку. Читаючи щоденні звіти тамтешнього голови обласної адміністрації, розумієш чому. Дехто взагалі не виходить із підвалів. У декого вибило вікна (а надворі досі зимові плюс два). А комусь і зовсім більше нема де жити. Коли через два тижні росіяни звідси підуть і дорога в обласний центр стане проїзною, мій брат із друзями поїде перевіряти, чи вціліли їхні будинки. Потім розказуватиме, як не вірив своїм очам, оглядаючи крізь лобове скло колись заможне передмістя Новоселівку, що перетворилося на руїни.

Коли ще через місяць я вперше їхатиму чернігівським середмістям, прямуючи на захід, я теж подумаю, що мозок ніби фільтрує реальність, не пускаючи глибоко думки про дірку у фасаді готелю «Україна», з-під якого завжди відправлялися маршрутки на Київ, ані про розбомблений музей старожитностей, ані про посірілу від вогню поліцію  чи спалену самими містянами будівлю СБУ. Мозок не пускає, а я проколупую їм шлях і все-таки їх думаю.

Лаваш

Лише під час війни в місті почали пекти вірменський лаваш і продавати його в кількох торговельних точках. До війни місцевий підприємець-вірменин на прізвище Ґзирбалян якщо й пік їх, то продавав надзвичайно непомітно, тому в мирний час я ніколи не їв за домашнім столом свіжих сновських лавашів із запашною льоновою олією з базару. Тепер цей смак буде для мене смаком рідної сірої зони.

Вірші

Один із двох супермаркетів досі зачинений у зв’язку з відсутністю товару, але в цукерковий кіоск у парку вже завезли свіжі, післяокупаційні, круглі пряники, а в кіоск на площі — сушені кільця кальмарів. Обходжу їх усі по черзі, гуляючи недільного пообіддя.

За містом звертаю до мосту. Дивлюся на післязимові, ще сонні дерева, мокну, розвертаюся, минаю колодязь і помічаю давнішнє послання місцевого юродивого поета, який колись у своїх віршах лаяв політиків. Тепер закликає молитися за патріарха Вселенського і президента Зеленського. Тонко відчуває нерв доби. Справді поет.

Поезія юродивих на вулицях | Фото: © Олександр Стукало

Тростянець

Куплена в старенької бабусі на маленькому базарчику пачка довоєнного «Діролу» виготовлена в Туреччині й імпортована через Тростянець — райцентр на Сумщині. Холодні жуйки тріщать на зубах, як бите скло з воєнних фото поруйнованої тростянецької фабрики.

Мінус два

31 березня температура повітря в місті — мінус два мости. Один повністю, один надщербили. Росіяни ізолювали себе з боку Городні, тепер у них звідти вихід лише на Чернігів або на Ріпки і Білорусь. До нас тепер їм дорога лише з РФ. Кажуть, відступають. А напередодні ввечері вже всіх нас перелякали. Одинадцять танків їхало. Але розвернулись.

Лелеки

Ще одна розвага сірої зони: прогулятися з мамою шість кілометрів у сусіднє село, щоб подивитися на підірваний міст. Помічати сліди танкової колони, яка так і не переїхала Снов. Стежити за лелеками на полях і в гніздах. Думати, як страшно й незатишно їм було повертатись у рідні краї з рідними стовпами. А декотрих стовпів уже й нема.

Річка широка, понтонів не побудуєш, танки не пройдуть, ура. | Фото: © Олександр Стукало

Котики й арматура

Нарвали вербових котиків. Котики м’які, як і належить котикам, тривожно-вологі й холодні, як буває, коли ростеш біля великої поліської води.

Усі місцеві виходять на променад до підірваного мосту. Йдуть, споглядають, щуляться. На мості бетонна вирва щетиниться арматуринами. Це міст на заміну головному, широкому, який ще влітку вирішив остаточно піти на пенсію, відгородившись від машин жовтими бордами з рекламою державної програми «Велике будівництво».

Новим мостом точно не проїде танк. Машина з хлібом проїде, танк — ні.

Не проїде він і річкою. І понтони тут не поставиш. Снов розлилась і боронить свій сонний Сновськ.

Іграшки

Назустріч ідуть п’ятирічний Мирон із дідусем.

— Їду в автошколу, треба туди іграшки нарешті завезти. Ну, там підвал є. Якщо будуть нас бомбити. З іграшками веселіше.

Жовто-блакитний прапор лопотить. Покришки гуляють під ручку з протитанковими їжаками. Усе жде весни.

Діти війни

У часи сірої зони в нашій квартирі живуть чотири покоління: бабуся, мама, я і часом буває мій племінник, мамин онук. Бабуся — 1941 року народження, племінник — 2016-го. Обоє — діти війни. Бабуся не надто вірить у перемогу і просто споглядає дійсність. Племінник не розуміє, навіщо воювати, але видалив із телефона російську гру в танки, бо вже знає, що Росія — наш ворог.
 

Звільнення

Звільнення Півночі відбулося несподівано: ще вчора до білоруського кордону підтягували нове спорядження, а сьогодні мамина сестра дзвонить і радісним, однак стомленим голосом каже:
— Таня, вони справді пішли. Їх уже немає!

І мама швиденько доплела мені зелену шапочку. Як і обіцяла — за два дні.

жовтень 2022