Говорити і писати проти війни  «Люди хочуть виплеснути свої історії та емоції»

23-річна українка Анна Сєдих змушена долати наслідки війни далеко від дому. У Словаччині вона організовує українські культурні заходи, читає власну літературу та активно пояснює контекст війни. Однак, окрім підтримки та солідарності, вона пожинає у відповідь наклепи та ненависть.

Анна Сєдих приїхала у Словаччину навчатись на бакалавраті у галузі масової комунікації в Трнаві, згодом повернулася до Києва, де вивчає літературу в престижній Києво-Могилянській академії. Після початку війни знову приїхала у Словаччину, але навчання у себе на батьківщині продовжила. «Зараз я на другому курсі магістратури. Навчання й досі проходить онлайн, але сумно, що ми ніколи не були разом офлайн. Спочатку була «корона», потім почалася повномасштабна війна», – починає свою розповідь красивою словацькою мовою 23-річна жінка.

«Хто б таке робив у 21 столітті?»

Згадує, що до війни вона була ще наївною і не досить серйозно сприймала свого батька, який після її початку дуже нервував і переживав стрес. «Батько — це тип людини, яка приховує свої емоції, зовні він завжди мало чутливий і жорсткий, але тепер я бачила, що в ньому щось зламалося. Був весь червоний, руки в нього тремтіли, і він все ходив туди-сюди. Повторював нам, що треба йти звідси геть, тому що коли сюди прийдуть росіяни, вони будуть ґвалтувати, вбивати, красти речі, знищать нашу машину, і ми не зможемо втекти». На той час росіяни намагалися захопити Київ. Анні дуже важко змиритися з тим, що тоді вона з батька сміялася і стверджувала, що ніхто в 21 столітті не буде чинити таких звірств над мирним населенням. «Він постійно повторював, що нас заберуть у фільтраційні табори і катуватимуть». Згодом Анна виїхала з України, а через кілька тижнів українська армія звільнила місто Буча, де застала жахливі наслідки російської агресії в її найгіршому вигляді. «Батько мав рацію, і я досі прошу у нього вибачення. Це те, чого я абсолютно не можу сприйняти. Я не можу цього зрозуміти чи на це реагувати. Ми всі поступово вчимося з цим жити».

Нині сім'я Анни все ще поблизу Києва. Взимку жили в поганих умовах, не було світла або ж електрика працювала лише кілька годин. Зараз столицю вже декілька тижнів обстрілюють безпілотники.

На запитання, як цю ситуацію переживають її близькі в Києві, Анна відповідає:
«Зрозуміло, що зараз вони мене трохи обманюють. Кажуть, що все добре, і у них все гаразд. Це дуже мило, але я дивлюся новини і відразу бачу, що щось відбувається. Я знаю, що біля них щось впало, а вони кажуть, що ні, нічого не впало, нічого не сталось».

У її молодшої сестри все трохи гірше. У випускному класі ходила вчитися на заправку, бо тільки там було світло та інтернет. Однак на зиму вона приїхала до Анни  у Словаччину, бо, за її власними словами, вже й сама відчувала, що довго так жити і перебувати в абсолютній ізоляції дуже важко. «Люди там взимку мерзли і навіть не могли приготувати їжу. Досі не можу усвідомити, що це взагалі відбувається. Мені не подобається, коли говорять, що те, що роблять окупанти, це не по-людськи. Хорватська письменниця та журналістка Славенка Дракулич у книзі They Would Never Hurt a Fly: War Criminals on Trial in the Hague пише, що називати злочини окупантів «нелюдськими» не зовсім правильно. Цим ми дистанціюємося та спрощуємо ситуацію. Набагато важче прийняти факт, що ці жахливі злочини скоюють люди, і в той же час зрозуміти цю темну сторону людяності».

Обирати правильні слова і боротися з дезінформацією

Анна також стикається з розмірковуваннями, які війну баналізують або навіть заперечують, але в такі моменти їй емоційно дуже важко взагалі підтримувати розмову. «Це прекрасні умови для пропаганди і дезінформації, тому що дуже не хочеться вірити, що хтось скоює такі злочини. Якби я зіткнулась з брехнею проросійськи орієнтованої людини, то я б, напевно, не знала, що робити, замерзла б і просто не повірила, що ця людина так насправді говорить».

Вона спостерігає за політичною ситуацією в Словаччині і бачить, що деякі політики проповідують брехню та підбурюють людей до ненависті. «З цим треба щось робити. Подібна ситуація була у нас у 2013-2014 роках, але коли почалася повномасштабна війна, Україна була набагато краще підготовлена ​​у сфері боротьби з дезінформацією та пропагандою. Ми почали блокувати російські та проросійські сайти, канали та медіа. Цим займається багато організацій. Одна із моїх улюблених є StopFake, яка розпочала свою діяльність як група волонтерів, а зараз співпрацює з Facebook та міністерствами в Україні. Дуже важливо займатись цим на державному рівні і водночас продовжувати роз’яснювати це населенню». Деякий час тому Анна поділилася в соцмережі негативним досвідом з лікарем у Трнаві, який відмовився її лікувати. Реакція, яка виникла після публікації, подібна до тієї, яку ми як словацьке суспільство, пережили після початку війни. Спочатку велика хвиля солідарності, величезна допомога, потім її ослаблення, ненависть і дезінформація. «Люди вибачалися переді мною, хоча не мали до цього абсолютно ніякого відношення. Цікавий момент спільної колективної відповідальності». Але все змінилося хвилею величезної ненависті. «Настільки величезної, що наступні два дні я боялася виходити на вулицю і боялась, що лікар мене десь поб’є. Люди мені погрожували та писали жахливі коментарі». Також змістом публікації скористався неналежним чином дезінформаційний веб-сайт, а тролі пізніше заволоділи публікацією у Facebook. «Це було абсолютно неможливо зупинити і вийшло з-під контролю, тому я все це врешті-решт заблокувала».

В реальному житті не можна не помітити негативне ставлення людей до біженців чи допомоги Україні. Анна також їх помічає, і коли вона відповідає, я мушу нагадати собі, що переді мною сидить молода жінка, якій лише двадцять три роки. «На мою думку, це логічно і зрозуміло, тому що вони не там. До мене теж це питання, оскільки я зараз за кордоном і повинна нагадувати людям, що йде війна. І я маю нагадувати так, щоб це нікому не діяло на нерви, мушу шукати нові способи висловлювання». Вона навіть сама розуміє ставлення людей, які дратуються. «Люди зараз відчувають, що ціни ростуть, і бояться. Я нещодавно була у Берліні, там також економлять енергію і набагато менше освітлюють усе місто. Тож ясна річ, що це впливає на наш повсякденний досвід і люди дратуються. Але завжди треба шукати способи, як говорити про війну». Саме в цьому вона бачить важливу роль висловлювань медіа і того, як вони впливають на громадську думку і як здатні на неї впливати. «Я помічаю заголовки про те, що через ситуацію в Україні чи через Україну щось відбувається, але це страшенна маніпуляція. Це зовсім не через Україну, не через неї щось зачепило Словаччину та інші європейські країни. Це через Росію і російську агресію. Дуже важливо підбирати правильні слова».

Розмовами та літературою проти війни

Чи все ще можна знайти нові способи, як говорити про війну? Анна бачить змістовність пояснення та актуалізації причин і наслідків війни також завдяки літературі. За свою діяльність у сфері культури отримала почесну відзнаку Посольства України в Словацькій Республіці. Зараз вона працює в культурному центрі Малий Берлін у Трнаві, де відповідає за українську та літературну програми. Окрім мистецтва та літератури також займається суспільно-політичними темами, дискусіями про війну та читає лекції. У листопаді була співорганізаторкою літературного фестивалю «Ypsalon».  «У рамках освітніх дискусій в гості завітала знакова постать української літератури, Юрій Андрухович. Це людина, яка дуже вплинула на всю українську літературу, але його книжки тут неможливо знайти, тому що українська література в Словаччині майже не видається. Також була Олеся Яремчук, журналістка, репортерка, книга якої «Наші інші» нещодавно вийшла у видавництві «Absynt». Ми мали дискусію з Володимиром Єрмоленком, відомим і поважним українським інтелектуалом, філософом і колумністом».

Щоб розібратися в складних темах і контекстах, Анна вважає вкрай важливим спілкування з такими людьми. «Ця війна триває не рік, і не ті дев’ять років, а декілька століть. Дуже важливо говорити про російський імперіалізм, про те, як він на все впливає, і водночас опрацьовувати травми. Десятиліттями Німеччина опрацьовує тему Голокосту, а європейські країни – тему нацизму та його наслідків. Я вважаю, що ми ще не опрацювали те, що з нами зробив Радянський Союз, і не змирилися навіть з пострадянським минулим». Для того, щоб знайти спосіб зменшити упередження та бути ближчими один до одного, ми повинні спілкуватись між собою. Анна з посмішкою розповідає, як долучалась до організації низки бесід українських авторів і словацької інтелігенції в Муніципальній бібліотеці Братислави, де поповнила фонд українськими книжками. «Головна мета полягала в тому, щоб вони об’єднувались між собою, знайомилися та налагоджували контакти. Зі словацького боку мені потім всі дякували, казали, що навіть не знали, що є такі молоді українські інтелектуалки, які можуть говорити на такі важкі теми».

Проте дехто з нас може відчувати страх, мати блок і не знати, як почати розмову з кимось, хто втік від війни і, можливо, сам переживає різні травми. «Я б взагалі не боялася говорити про війну, бо вона настільки є частиною мене, що без війни мене не існує. Це впливає на те, як я почуваюся, як я думаю і взагалі, що я роблю».
Схожу проблему описує з власного досвіду. «Я бачу, що мене теж люди бояться. Під час чергового обстрілу центру Києва 10 жовтня я сиділа одна у своїй квартирі і не знала, що маю робити. Я досить погано переживаю стрес, в мене проблеми з нападами тривоги і паніки. Дивилася новини і намагалась заспокоїтися, але не виходило, тому я пішла до друзів. І я бачила, що вони боялися мене про це запитати. Однак, як на мене, це не правильний шлях. Натомість потрібно бути з такою людиною, питатися, що вона відчуває, як їй допомогти і чи хоче вона поговорити про це. Часто люди хочуть виговоритись і витягнути ці історії та емоції з себе». Зізнається, що їй також інколи важко налагодити контакти з українцями, але допомагає інтегрувати їх у словацьке суспільство в Малому Берліні, де щомісяця організовує Український клуб – відкриті зустрічі для українців. «Важливо мати емпатію, бути людяною і сприймати, як людина реагує».

Що робить війна з психікою людини

«Коли прийшла війна, я почала відчувати стільки всього і такі речі, які раніше ніколи не відчувала, і не знала, як це називається», – каже Анна. «Почала про це писати і не уявляла, куди мене це заведе. Отримала грант, тож написала цикл словацько-українських віршів. Це здебільшого мої почуття і те, що відчувають люди у еміграції, коли перебувають у новому просторі і повинні з ним якось взаємодіяти. Зараз в Україні створюється багато поезії. Люди, які ніколи раніше не писали віршів, починають зараз, тому що це коротка, виразна форма, і ви можете вкласти в неї все, що відчуваєте». Літературою вона займається вже довго, систематично декламувала власні вірші на різноманітних фестивалях. «П’ять років тому я читала вірші в барі в Києві, і ми збирали гроші на армію. Зараз знову буду читати і теж збираємо на армію, але цього разу вже в іншому контексті».

Анна була твердо налаштована повернутися додому в грудні. Але врешті-решт все було по-іншому. «Війна навчила мене не планувати. Я не знаю, що буде завтра. Я планувала повернутися додому, цим і жила. Всі мене вмовляли, але я була впевнена, що поїду. Що в цьому поганого, подумала я собі, якщо там усі мерзнуть, то й я буду. Потім все змінилося, і тепер я відповідаю за свою сестру, хочу зберегти її психічне здоров'я. Я завжди прагну мати все під контролем, а тепер виявилось, що не можу контролювати майже нічого

вересень 2023