Український поет Максим Кривцов із позивним «Далі» та його фронтовий рудий кіт, який був з ним в останні хвилини життя, загинули від російської атаки. Вони стали ще одними жертвами війни РФ проти України.
«І ще один вірш Василя Стуса, чи не найулюбленіший: «Напередодні свята». Це поезія про подвиг реальної людини – Василя Макуха. Чоловік вчинив акт самоспалення. Своїм вчинком чоловік намагався привернути увагу до ситуації в Україні та агресії СРСР у тодішній Чехословаччині. «Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна» – вигукував він, обгораючи».
Це один з останніх фейсбук-дописів українського поета та воїна Максима Кривцова. Він загинув на фронті 7 січня 2024 року. Конденсація змістів, що ніби накладаються і проступають одне крізь одного: Максим на відео читає з бліндажа вірш поета-дисидента Стуса, про Василя Макуха, обидва загинули через незгоду з радянською системою. І якщо чех Ян Палах, що вчинив акт самоспалення 16 січня 1969 року на Вацлавській площі у Празі, став яскравим символом нескореності (чого тільки вартий міні-серіал «Неопалима купина» Аґнєшки Голланд), то про аналогічний вчинок Василя Макуха, який підпалив себе 5 листопада 1968 року на київському Хрещатику, знають, безперечно, значно менше.Загибель Кривцова нагадала мені слова польського поета і солдата АК, який загинув під час Варшавського повстання, Кшиштофа Каміля Бачинського, про народ, що стріляє у ворога діамантами. І я сприймаю цю фразу без пафосу, бо він лише надуває форму, втрачаючи зміст. Я сприймаю цю фразу як абсолютно реальний стан справ. Україна за час війни втратила чимало митців. Так, наприкінці червня 2023 року росіяни вдарили ракетою по піцерії в Краматорську, серед загиблих була і Вікторія Амеліна, українська письменниця (скласти враження про її творчість та роман «Дім для дома» допоможе це відео). Від початку широкомасштабного вторгнення, крім активної присутності на різноманітних міжнародних майданчиках, вона взялася збирати воєнні свідчення для своєї майбутньої книжки про події в Україні, яку мала писати на стипендії в Парижі. Замість неї поїхала «ліберальна» росіянка. Мені дуже боляче це писати – смерть Віки стала одним з найбільших таких свідчень.
Максим Кривцов народився 22 січня 1990 року в Рівному, випускник Київського національного університету технологій та дизайну, де вивчав проектування взуття. Учасник Революції гідності, з 2014 року став добровольцем на фронті, після демобілізації працював копірайтером у різних проектах, за рік до «великої» війни переїхав до Бучі, але лютий 2022 року знову спонукав його взяти до рук зброю (один із найсильніших віршів про ці події). Пісні на вірші Кривцова виконує український гурт «Yurcash», одна з них звучить у фільмі «Наші Котики»). У 2023-му вийшла його книжка «Вірші з бійниці», що стала за версією українського ПЕНу однією з найкращих поетичних книжок року. «Пограємо в гру? З вас номер сторінки та рядочок (зверху чи знизу), з мене фото цього рядочка. Тільки хай це буде не ворожіння – а так, по настрою. Бо 90% віршів тут про смерть», – писав він на своїй сторінці у фейсбуці.
Моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої зміні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої зміні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою.
Вірші завжди вільні, вони проглядають за межу, вони знають про життя авторів більше, вони виписують простір, і, звісно, Максим із таким талантом міг писати про все на світі, але прийшла війна. І він, як і всі, «ненароджені для війни», зробив свій вибір. Часто у способі говоріння про таке я вчуваю лише співчуття до позиції жертви, але це в корені неправильно. Адже, скажімо, Віка Амеліна, котра вільно говорила і писала англійською, могла і далі працювати в ІТ та жити в будь-якій безпечній країні світу. Максим також міг реагувати на всі події інакше. Їхній чин і спосіб протидії, військовий і цивільний (бо в Україні всі люди – цілі Росії, незалежно від статусу в цій війні), був осмислений і сповнений гідності.
«Війна загострює відчуття й усвідомлення. Вірші про війну, наче кулі, – вражають смертельно глибоко й залишаються в серці назавжди. Це точки перетину тих, хто на передовій, і тих, хто в тилу. Це містки для розуміння одне одного. Це ключики до розуміння самих себе. «Ця бійниця широка. І вона – лише ваша. Варто тільки зазирнути. Не бійтеся», – сказано в анотації до «Віршів з бійниці». І ці вірші справді неймовірно чулі та відкриті, мов нерв. Писані res priva, здавалося б, абсолютно реалістично, вони, можливо, першопочатково не маючи цього на меті, стають частиною міфу, що постає сьогодні. Хіба у вірші про фіалку не вчувається епос?
В одному інтерв'ю Максим Кривцов намагається знайти якісь зрозумілі пояснення та порівняння до всього того сюру, що відбувається. Солдат із позивним «Далі», він так само у своїх роздумах, як і у віршах, дає дуже образні визначення:
«… Бог – це вода, яку береш з собою на завдання, і її ніколи не вистачає. Одного разу ми були близькі до того, щоб просто напитися з калюжі. Бог – це протеїновий батончик, який жуєш перечікуючи обстріл в окопі. Бог – це чорні сухі соняхи, за якими тебе майже не видно. А найбільше Бог – це повертатися».
Мені б хотілося повертатися до текстів, до створеного.
розповісти вам історію
про велетенського кота
рудого
як висохлі серпневі покоси
він має лиш білий нагрудник
сумні зелені
наче зелене масло
очі
часто прижмурює брови
наче вивчає наукову працю
бо сонця тут не трапляється
коли ви востаннє бачили сонце
свого часу
на початку осені
він був загрозою усіх тутешніх мишей
ей
це бліндаж великого рудого кота
пробігай повз нього
як найшвидше
шепотіли вони між собою.
про велетенського кота
рудого
як висохлі серпневі покоси
він має лиш білий нагрудник
сумні зелені
наче зелене масло
очі
часто прижмурює брови
наче вивчає наукову працю
бо сонця тут не трапляється
коли ви востаннє бачили сонце
свого часу
на початку осені
він був загрозою усіх тутешніх мишей
ей
це бліндаж великого рудого кота
пробігай повз нього
як найшвидше
шепотіли вони між собою.
Так починається один з його віршів, про кота, друга, що загинув разом з ним. Дякую, за всі слова, що нам залишив.
Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut.
січень 2024