З Польщі на війну  «Яким ти будеш українцем без України?»

Як людині, яка воює на передовій, зберегти сім’ю попри дворічну розлуку та відстань в тисячу кілометрів. Яке воно – українське військо, хто такий – ворог, та як порозумітись українцям і полякам. Про це розповідає В’ячеслав Самойленко, боєць однієї з бригад ЗСУ.

Чоловік на початку повномасштабного вторгнення приїхав з-за кордону в Україну, щоб взяти в руки зброю. На фронті спочатку працював артилеристом, а віднедавна перейшов у зв‘язківці. Дружина Світлана та 10-річний син Олександр залишились в польському місті Валбжих неподалік Вроцлава, де Самойленки мешкають останні сім років. В Україні жили в Дніпрі. Про зустріч домовляємось під час відпустки В’ячеслава: він вперше за два роки приїхав у Польщу навідати сім’ю.

Самойленки мешкають у власній квартирі на першому поверсі багатоповерхівки. На поріг одразу вибігає чорна кішка, за нею зі спальні виходить В’ячеслав, протягує руку для привітання. Помічаю синьо-жовтий браслет.

«Старший син, який живе в Україні, сам сплів і подарував, коли я потрапив у військо. А ще маю від нього ось таку красу, – показує невеликий металевий тризуб, прищеплений до військової форми, яку виносить дружина. – Побратими постійно хочуть його випросити», – посміхається чоловік. У нього світле волосся й круглі щоки, що повсякчас трохи рожевіють. А очі здаються дуже добрими. Вони зі Світланою сьогодні весь день вдома. Відпускають сина погуляти на вулицю, а мене запрошують на кухню-студію. Пригощають цукерками й чаєм, собі роблять каву. «На Новий рік подарував дружині кавомашину. То був для неї сюрприз, коли кур’єр приніс коробку. Стараюсь радувати сім’ю, хоч і на відстані», – каже чоловік, відсьорбуючи перший ковток.
 

---

В окопах на передовій. | Фото: © з приватного архіву

Життя до війни

В’ячеслав: В Україні ми мали непогані роботи й посади: Свєта була управлінцем кількох супермаркетів, я – торговим представником на фірмі, яка займається постачанням спецодягу і засобів: масок, захисних костюмів, респіраторів тощо. Однак хотілось більших заробітків, тому вирішили спробувати себе в Польщі.

Світлана: Завдяки подрузі вдалось знайти хорошу агенцію з працевлаштування й оформити візи. Її чоловік теж їхав на заробітки, тому мали гарантію, що все буде добре. Нашою метою було попрацювати півроку й прийняти рішення, чи підходить нам життя за кордоном. Якщо так – забрати сина й будувати життя на новому місці.

Ми потрапили на фабрику у Валбжиху, де виготовляють підголовники й підлокітники на автомобільні сидіння. Я не хотіла роботу, де треба шити, однак вона мене таки знайшла. Завданням було шити чохли, а чоловік стояв на процесі, де треба їх одягати на каркаси.

Робота була важкою, за зміну я шила 1100 чохлів. Жили в хостелі й брали надгодини, не відчували рук і ніг, ніби працювали на каменоломні. Однак це дало результат – назбирали непогану суму. Вдалось віддати борги за працевлаштування, забрати сина з України, з’їздити на відпочинок до моря, повернутись у Валбжих, винайняти квартиру. Знову пішли на ту ж фабрику, а за якийсь час зробили карти побиту (karta pobytu – документ, який легалізує перебування іноземців у Польщі. – ред) і одразу взяли іпотеку на житло.

В’ячеслав: Все складалось стабільно добре. До початку повномасштабного вторгнення.

Як ви зустріли війну і що мотивувало поїхати на фронт?

В’ячеслав: Того дня я прокинувся рано, бо мав йти на першу зміну. Колега-українець Микита написав мені повідомлення про вибухи в Дніпрі. Потім я дочитався, що почалась війна. Весь день на фабриці тряслись руки й кидало навсібіч. Домовились з Микитою після праці обговорити ситуацію. У той момент я згадав колишнього колегу, з яким працювали в одній фірмі в Україні. Він – атовець, і часто запитував на роботі: «Хлопці, а чому ви не йдете в АТО?». Якось я відповів йому, що з мене такий собі вояка, бо автомат тримав раз в житті, коли приймав присягу в армії. Тоді колега пояснив: «А ти знаєш, скільки людей треба для обслуговування одного бійця-штурмовика? З десяток. Бо необхідно рити окопи, прибирати, охороняти, куховарити, ремонтувати і так далі. На фронті ти завжди знайдеш собі роботу». Цей спогад і підштовхнув прийняти рішення: треба їхати допомагати своїм. Бо одну соломину легко зламати, а якщо жмут – то вже не вдасться.

Нас було семеро чоловіків з Валбжиха, які відправились на фронт. Досі вдячні дівчатам з місцевої спілки українців, які допомогли з повербанками, рюкзаками, спальниками, одягом та іншим. Ще й грошей нам дали. В моєму авто їхало четверо: я, Микита, наш старший товариш Валентин і Артур – хлопець, який мав військовий досвід, був в АТО.

Світлано, як ви сприйняли таке рішення чоловіка?

Світлана: 26 лютого у Валбжиху наша діаспора зібрала віче на підтримку України. Повернувшись додому, я відчула, що чоловік щось надумав. Тоді вперше озвучив мені своє рішення. Я не хотіла, щоб він їхав, однак не мала права зупинити. В іншому випадку він би був нещасливий, бо не виконав чоловічого обов’язку, а я б винила себе, що його втримала. Моїм головним завданням стало підтримати і допомогти всім, чим зможу, – жінка паперовою серветкою витирає сльози, які часто котяться протягом нашої розмови.

В’ячеслав: Я за це дуже поважаю свою дружину. Бо такою позицією вона морально полегшила від’їзд.

В’ячеслав разом з 10-річним сином Олександром. | Фото: © з приватного архіву

Дорога в Україну, навчання, військо

В’ячеслав: Машина, якою ми поїхали в Україну, не стояла на консульському обліку, її могли не випустити з Польщі. Вирішили з хлопцями, що в такому разі десь кинемо її та й підемо пішки через кордон. Однак митники віднеслись з розумінням, дали заповнити якийсь бланк й пропустили. На кордоні в напрямку України наше авто було одне. Натомість назустріч їхали довгі колони. Польські поліцейські, побачивши нас, здивувались: "Хлопці, ви куди? Як куди? На війну". Вони нам побажали: "Дайте, курва, тим русакам!"

Перетнувши кордон, ми хотіли потрапити в Київ, бо там якраз була складна ситуація. Однак Артуру порадили записатись в один з військкоматів на Західній Україні. Ми вчотитрьох відстояли в черзі й потрапили до різних взводів. Згадую історію добровольців, яка тоді трапилась. Вони мали білі військові квитки, але все одно хотіли захищати Батьківщину. Їх було 82 чоловіки з хворобами, з якими не можна йти на фронт. Цих добровольців не приймав військкомат в рідній області, тоді вони поїхали штурмувати київський, однак там їм теж відмовили. Зрештою добрались на Західну Україну, де їм таки вдалось записатись у військо.

Після мобілізації почались навчання на артилеристів. Потім нас розділили між бригадами, де кожному визначили роль. В той час стався сильний ракетний обстріл військової частини та полігону. Ми встигли евакуюватись з казарм під час тривоги. Однак не всім вдалось. В інше приміщення прилетіло якраз на сходовий майданчик, через який військові виходили.

Фронт

В’ячеслав: Всю повномасштабну війну ми працюємо на запорізькому напрямку. Були важкі штурми. На моїх очах загинув командир взводу: отримав кульове поранення під час оборони позиції. Ми захопили ворожий окоп, який легко прострілювався, і ворог ще не повністю звідти вийшов. Два місяці не могли винести тіло командира. Це було нереально, бо щохвилини отримували два-три прильоти.

В ту зміну на нулі загинуло двоє і четверо були поранені. Евакуація була складною, ворог кілька разів з ПТРК підбивав наші авто, які мали забрати поранених і привезти бійців на заміну. Мені вдалось витягти з мінного поля свого напарника, якому відірвало стопу. Також випадково знайшов хлопця в траві з сильною контузією, а ще з одним, який мав травму спини й не міг ворушитись, пів ночі сидів в очікуванні допомоги.

Ворог замінував пластиковими мінами (ПМН – протипіхотні міни нажимні. – ред) все довкола. На них не реагує металошукач, а в темряві взагалі нічого не зробиш. Ми випадково знайшли асфальтовану дорогу, якою вдалось звідти вибратись. Крім своїх речей, я тягнув на собі три автомати й так само рюкзаків – вони належали загиблим і пораненим побратимам. Якось виносили з поля бою хлопця. Глянув йому в очі – а вони біліють, життя з них виходить. Евакуаційна машина дорогою до нас вскочила у вирву й перевернулась на дах, не змогла його забрати. Приїхала інша й довезла його до стабілізаційного пункту. Потім я взнав, що він не вижив.

Що найважче на війні?

В’ячеслав: Коли замість двох-трьох днів зміни “на нулі” доводиться бути довше. Особливо взимку, коли холод не дає хоч трохи поспати. Після зміни хлопці в основному відсипаються. Прокинувся – і знову “на нуль”. А ще страшний танчик, який має швидкісні снаряди. Якщо стріляє по прямій – то одразу чуєш прихід, а вже потім вихід. Тобто, немає шансів навіть впасти. Снаряди такі, що глушать і рвуть вуха. Від мене був упав метрів за п’ять, я отримав контузію й надихався спаленим порохом.

Якось двоє хлопців з іншого підрозділу повертались зі зміни, а ми зі своїми якраз заступали. Ось-ось ми мали пересіктись біля посадки. В той момент прилетіло від танчика, одному з тих бійців відірвало ногу, а іншого вбило.

Чи вистачає зброї?

В’ячеслав: Щось є, чогось немає, але треба – завжди. Це ж війна не автоматів, а дронів і артилерії. Аеророзвідка – це велике діло. Наша артилерія добре працює, більш влучно, ніж ворожа, однак у них перевага в кількості.

Хто ці люди – українські воїни?

В’ячеслав: Козаки, які пішли за покликом серця захищати Батьківщину.

А хто – вороги?

В’ячеслав: Полонені – це здебільшого мобіки (мобілізовані росіяни. – ред), які вже навоювались і просяться до нас. З дронів бачимо, як вони плентаються по полях, бо повернутись не можуть, адже їх розстріляють свої ж. Деякі зізнаються, що війна для них – заробітки, щоб, наприклад, закрити іпотеку. Або розказують нашим командирам, що просто приїхали рити окопи. Що ти брешеш, «друже»? Ти ж щойно відстрілювався від нас, аж поки не відчув, що ми маємо перевагу.

Були і вагнерівці. Якось наші хлопці зайняли їхні позиції, а там їсти – неміряно: тушонка, чай, цукор, кава у великих пакунках. Хлопці місяців зо два жили на їхніх харчах. А у виритих в землі сховищах знайшли чимало снарядів. Коли ці вагнерівці тікали – то розрізали баклажки з водою, щоб нам не дісталась.

Що не дає вам зламатись?

В’ячеслав: Те, що чекає родина, і я мушу до неї повернутись. Дружина – моя підтримка. Вона провела збір на автомобіль. Люди надіслали 50 тисяч гривень, я доклав свої 150 тисяч, і тепер машина вірно слугує нам з хлопцями. А зараз дружина з іншими волонтерами зібрала 200 з гаком тисяч на дрон. Це дуже цінно й потрібно на фронті. Я зі Свєтою щодня на зв’язку, так само як і зі своєю мамою.

Ну і побратимів маю класних. Є такі унікали, які заряджають. Якось під час обстрілу колега смажив картоплю в нашому тимчасовому помешканні. Одягнув каску, бронік, чує вихід – присідає, після приходу – встає і мішає картоплю.

Коли не на зміні – маємо життя, схоже на нормальне. Можна поїхати за посилками на пошту чи в штаб, або сходити в магазин по якийсь смаколик. Я так люблю вафельні тортики, що вже ось виросло, – показує на живіт.

Ви змінились за час війни?

В’ячеслав: Мені здається, ні. Точно – не критично.

Світлана: Я переживала: хто приїде до мене через ці два роки? Але, дякувати Богу, побачила свого звичного Славіка. Він – добрий жук з відкритою душею. Щоправда, коли перейшов у зв‘язківці, то йому стало ще більше боліти за хлопців, наприклад, коли з дрона бачить пораненого в полі чи посадці, але не має змоги витягти.

Сімейне життя, звичайно ж, змінилось. Після від‘їзду чоловіка, щоб не зійти з розуму, я себе зайняла справами. Тоді був шалений потік біженців, треба було допомагати і незнайомцям, і друзям, і родичам. Вдома приймала людей, а сама ходила ночувати до сусідів. Допомагала біженцям з документами, житлом, роботою. Зараз сину не вистачає тата, все більше до мене горнеться. А якось прийшов з вулиці заплаканий, бо діти почали дражнити, що ніби у нього немає батька. Кажу: синку, не ти маєш плакати, а вони, бо твій тато – герой, а їхні – де?

Як ставитесь до чоловіків, котрі змогли виїхати з України?

В’ячеслав: У березні у Вроцлаві грала збірна України з футболу проти Ісландії, за вихід на Євро-2024. Один українець написав у місцевій фейсбук-групі, що має на продаж зайвий прапор України, мовляв, давайте поїдемо на матч. Мені стало гидко, і я написав коментар, щоб він не чіпав прапора, бо не гідний його. Хтось відповів, що я не повинен командувати людьми. Але я переконаний: має бути соромно брати в руки прапор держави, від якої ти ховаєшся. Зараз ворог топче твою землю, то яким ти будеш українцем без України?

Ви переїхали до Польщі задовго до повномасштабної війни, вочевидь, маєте багато знайомих серед місцевих. Що вони говорять про війну в Україні? Бо все частіше чути від поляків таку фразу: «To nie jest nasza wojna, to iest wasza wojna» («Це не наша війна, це ваша війна». – ред).

В’ячеслав: Нам пощастило з сусідами й мешканцями будинку. Це освічені люди, здебільшого, професори й вчителі, які підтримують Україну й розуміють, де добро, а де зло. Ось зустрів одну старшу пані біля дому. Каже, що з телевізора йде риторика, яка зіштовхує лобами поляків і українців.

Світлана: Трапляються такі, котрі заздрять українцям, бо місцева влада дає підтримку й прихисток. Нещодавно мала розмову з колегою, запропонувала їй помінятися місцями, кажу: давай я буду отримувати якісь мінімальні гроші, але мені повернуть чоловіка з війни, а ти матимеш трохи більше, проте відправиш свого на фронт. Що вибиреш? Тоді їм починає доходити.

Також пояснюю про росію, якій вигідно нас сварити. Пояснюю: якщо Україна впаде, а Польща вже має зіпсуті стосунки з усією Європою через блокаду кордону, то ви автоматично стаєте легкою здобиччю. росія одним пострілом вбиває двох зайців. Це теж діє на поляків, і вони задумаються. Тут головне говорити спокійно й аргументовано.

Якою для вас буде перемога України?

В’ячеслав: Тільки звільнення всіх територій. Вся оця риторика про якісь домовленості й жертви територіями – дурня. Перший етап війни ми витримали – відбили ворога, який розлізся областями України. Те, що ми їх зупинили – це вже маленька перемога. Другий етап – відбити решту, щоб вона стала великою.
 

---

Наостанок Самойленки показують великий стяг України на стіні в дитячій кімнаті. В’ячеслав привіз його з Батьківщини для сина. Мені дарують прапорець з написом “Слава Україні! Героям слава!”. Зважаючи на ім’я героя статті – подарунок здається символічним і зворушливим. В‘ячеслав проводить мене з під’їзду, дякую йому за захист й зичу успіхів, адже за два дні він повертається на фронт. Домовляємось зустрітись ще раз – в Україні або Польщі.

травень 2024