Харків під час війни  Посмішка Юрія Гагаріна

Від Харкова до російського кордону приблизно 40 кілометрів. А після останнього російського наступу до лінії фронту залишається ще менше. Попри постійні ворожі обстріли, Валерій залишається в рідному місті, поки стоїть його будинок. Людина, чия молодість припала на радянські часи, учитель англійської мови на пенсії, який захоплюється постмодерністською літературою та сучасною рок-музикою, уособлює багато з того, що нині характеризує мешканців другого за величиною міста України: спокій і гнів, непокору і смуток... І віру в те, що перемога – це лише питання часу. Візит.

Під час того, як на Харків летять бомби, Валерій любить проводити час за читанням перед великим книжковим стелажем, що тягнеться вздовж усіх чотирьох стін його вітальні. Мілорад Павич, Ґабріель Ґарсія Маркес, Хуліо Флоренсіо Кортасар або його улюблений автор Джон Барт.

«Його фантазія така жива й водночас нереальна, – каже Валерій про Джона Барта. – Він створює фантастичні світи, але вони завжди стосуються реальних соціальних проблем. Я знаходжу в них багато натхнення, ідей, над якими думаю ще довго після того, як закінчую читання».

Будинок Валерія у класичному хрущовському стилі – панельна конструкція, дерев'яні засклені балкони з переважно різними вікнами, бо тут кожен самостійно вдосконалює власну квартиру, як може, – розташований у мікрорайоні на проспекті Юрія Гагаріна. Тут колишній учитель англійської слухає музику таких гуртів, як Thirty Seconds to Mars, Linkin Park та Radiohead, і розмірковує про постмодерністську літературу.

Однак цього дня Валерій сидить на дерев'яній лавочці у розгалуженому дворі посеред свого кварталу. Лавка пофарбована в жовтий колір, як і газові труби, що проходять уздовж зовнішніх стін будинків. Чоловікові 77 років, він стрункий і високий. Його елегантні коричневі шкіряні черевики контрастують з пошарпаним бетонним покриттям доріжок. А також із поліетиленовим пакетом, який є поруч з Валерієм, і з контейнерами з безкоштовним супом. «Після початку війни багато людей тут втратили роботу, – пояснює він. – На відміну від Києва. Тому в мікрорайонах облаштували благодійні їдальні. Будь-хто може тут отримати обід».

На іншому боці проспекту, на якому мешкає Валерій, зі стіни будинку посміхається молодий Юрій Гагарін у скафандрі. Нагадування про 27-річного росіянина, який став першою людиною, що полетіла в космос у 1961 році. І, можливо, нагадування про те, як тісно минуле Харкова, нинішнього наукового центру України, було переплетене з історією Радянського Союзу та його прагненням до технічного прогресу.
 

«Взагалі-то я завжди був мирною людиною»

Сьогодні все більше і більше таких пам'яток в Україні замінюють символами української незалежності: площа Толстого в Києві стала площею Українських Героїв, велика статуя «Батьківщина-мати» над Дніпром тепер замість серпа і молота озброєна українським тризубом, який вона виставила в бік Москви радше з погрозою, аніж із відданістю. А київська вулиця Юрія Гагаріна тепер називається на честь Леоніда Каденюка – першого космонавта незалежної України. Є плани таких змін і в Харкові. Але наразі російський космонавт усе ще посміхається з проспекту, названого на його честь, упевнений у тому, що людству ще належить досягти великих звершень. На проспекті міста, яке Росія – після Маріуполя, Бахмута, Вовчанська та інших – уже визначила як наступну ціль на своєму смертоносному порядку денному.

За перші два роки війни по рідному місту Валерія було завдано близько 1 500 авіаударів – у середньому понад 60 на місяць. Лише у травні 2024 року Росія атакувала місто 76 разів – більше, ніж за будь-який інший попередній місяць. З 2022 року по всій країні було пошкоджено або зруйновано 210 000 будинків, зокрема понад 100 церков і лікарень та більше 700 шкіл. Багато з них – у самому Харкові. У мільйонному місті повітряна тривога виє щодня, часто щогодини. Час від часу звідкись із міста долинає приглушений звук вибуху. Тоді всі знають: у черговий житловий будинок, школу чи об'єкт інфраструктури щойно влучив російський снаряд.

«Взагалі-то я завжди був мирною людиною. Просто вчителем, – розповідає Валерій. Обличчя його видається ясним і спокійним, коли він говорить. – Але відколи почалася війна, я ненавиджу їх усіх. Починаючи з Путіна – всіх».
  Фактично дружні відносини між Харковом і російським Бєлгородом, розташованим усього за 60 кілометрів, різко припинилися, коли російська армія вторглася в Україну з цього напрямку у 2022 році. До того часу російські сусіди із задоволенням приїжджали до Харкова на шопінг чи нічний відпочинок. Після тримісячних боїв українська армія змогла вибити загарбників з околиць міста. З початком чергового великого російського наступу у травні фронт знову наближається до міста. Наразі обстріли не припиняються. Кажуть, що Росія хоче знелюднити Харків, зробивши життя в ньому неможливим.

Харків – університетське місто, місто танко- і машинобудування, перша столиця Радянської України на початку ХХ століття і водночас центр україномовного літературного середовища, яке згодом зазнало жорстоких переслідувань за часів Сталіна. Будиночки з ліпниною, панельки з облупленими фасадами, гігантські державні споруди, що одвіку здіймаються в небо: вигляд міста та його історія настільки ж неоднорідні, наскільки й суперечливі – сповнені труднощів і болю, але водночас життя та великих ідей.

«Я люблю своє місто, тому не хочу звідси їхати, – каже Валерій. – Тут живуть мої друзі, тут я виріс». Коли Валерій народився, Харків іще лежав у руїнах. Ще не закінчилася перша половина двадцятого століття, а Харків на той момент уже пережив громадянську війну, Голодомор, спричинений Сталіним, та спустошливі дії німецького вермахту, які забрали життя десятків тисяч мешканців. Поки Валерій ріс, його рідне місто також відроджувалося з руїн – як зразкове радянське місто: молоде, орієнтоване на прогрес, економічно продуктивне і щораз більше. Росія так і не змогла змиритися з тим, що 1991 року Україна вирішила йти своїм власним шляхом як незалежна держава.

«Для них головне – вбити якомога більше людей, – каже Валерій. – Ось чому вони атакують цивільні об'єкти». Коли він це говорить, його очі дивляться прямо перед собою в далечінь. Десь у тому напрямку кілька днів тому ракета влучила в будинок. «Я думаю, що так вони висловлюють свою ненависть до нас, – каже Валерій. – Вони викрадають наших дітей і перевиховують, роблять з них росіян. Для мене абсолютно ясно: вони хочуть знищити українську націю». Він на мить замовкає.
 

«Ми виробили певні звички»

«Нещодавно я почав читати книжки українською мовою», – розповідає Валерій. Він виріс і зазнав культурного впливу в Радянському Союзі, і його першою мовою завжди була російська. На відміну від Києва, більшість харків'ян і далі розмовляють російською. У шкільні роки Валерій був одним із небагатьох, хто добровільно обрав українську мову як предмет. У 2022 році він повністю перейшов на українську. «За останні два роки вийшло багато нових книжок українською мовою, – розповідає Валерій. – Зараз я розмовляю нею майже досконало. Але багато слів доводиться шукати в словнику, коли читаю. Це дуже цікаво: багато слів схожі на польські».

Нетерпимість, з якою Росія відкидає цю тягу до української мови, нещодавно продемонструвала ракетна атака на українську книжкову друкарню видавництва «Віват», одного з трьох найбільших видавництв в Україні. Семеро людей загинули, а 55 000 книг українською мовою перетворилися на попіл. Це був не перший напад на друкарню: 20 березня згоріла харківська друкарня «Гуров і К». У неї влучила російська ракета Х-35. Раніше від ракетного удару постраждав харківський «Будинок друку».

Але що жорстокіші обстріли, то впертіше, як здається, харків'яни тримаються за життя: відбуваються театральні прем'єри, концерти, святкування. 18 травня в місті навіть провели щорічну Ніч музеїв. Організував її – а як же інакше! – Харківський літературний музей, який своїм корінням сягає бунтарського літературного середовища початку ХХ століття. Валерій проводить свої дні не лише між книжковими полицями у вітальні. Він проїжджає пів міста на метро, щоб зустрітися з друзями і згадати молодість. Валерій раптом посміхається і зніяковіло додає: «Ми не тільки згадуємо молодість, а й, звісно, обговорюємо новини та сімейні справи».

Якщо дорогою трапляється повітряний наліт або вибух, треба трохи наблизитись до стін будинку, розповідає Валерій. «А вдома діє правило двох стін: я ховаюся в коридорі або у ванній кімнаті, де немає вікон. Про всяк випадок, якщо вилетять шибки або станеться ще щось гірше. Ми розробили певні звички».
 

«Важливо залишатися собою»

Валерій має двох дочок, двох онуків і маленьку онучку. Старша донька живе з одним сином у Великобританії. Інша перебуває з двома дітьми на заході України. «Мій онук вивчає там психологію, – не без гордості розповідає Валерій. Здається, що дідусь має особливу прихильність саме до цього онука: «Він планує згодом працювати в реабілітації для українських воїнів». Дідусь Валерій пожвавлюється: «А ще він пише пісні. Англійською мовою. Викладає їх на онлайн-платформу Spotify. І заробляє на цьому гроші». На Новий рік дідусь відвідав родину на заході, але загалом хоче залишитися тут, у Харкові. «Якщо в мій будинок влучить ракета, у мене не буде іншого вибору. Тоді мені не буде де жити, і я переїду до своєї сім'ї на захід України».

Страху Валерій не відчуває, він давно звик до небезпеки. «Я просто знаю, що маю бути дуже обережним».

У психології такий стан називається надмірною пильністю, яку, мабуть, поділяє кожен, хто прожив в Україні тривалий час після лютого 2022 року: пильність аж до останньої клітинки тіла, щойно десь пролунає вибух. Але лише на якусь мить, потім життя повертається в нормальне русло. «Мені пощастило, – каже Валерій: – Поки що тут, на проспекті Гагаріна, було лише три влучання. І не в моєму безпосередньому оточенні. Коли твій будинок здригається від близького вибуху, коли б'ються шибки у вікнах, тільки тоді варто починати боятися».

Перед лавкою стрибає чорно-сірий птах. «О, дивись, галка», – каже Валерій. Він робить коротку паузу і спостерігає за тим, як птах поглядає на нього. «Я не хочу відмовлятися від усіх своїх звичок тільки через цього параноїдального диктатора Путіна, – каже Валерій. – Перебуваючи під постійним тиском, важливо залишатися собою. Коли я бачу, як молодь у моєму районі жваво спілкується, як вона чепуриться, з модними зачісками – часто дивними, як на мій смак, – сміється він, – це приносить мені величезне задоволення». А тоді він знову стає серйозним: «Це наша відповідь війні. Тим самим ми доводимо, що не боїмося».

Валерій встає з лавки, щоб повернутися до своєї квартири. До вітальні з книжковими стелажами вздовж усіх чотирьох стін. Там він, певно, якийсь час погортає Джона Барта й поміркує над тією чи іншою думкою. У той час як на іншому боці проспекту Юрій Гагарін і далі посміхатиметься зі стіни свого будинку. Валерій іде, але ще раз обертається. Він піднімає кулак у вітанні, широко усміхається й вигукує на прощання: «За нашу перемогу!»

липень 2024