Удар по дітях  Охматдит: сміливість, норма, надія, страх…

На території лікарні Охматдит в центрі Києва, в яку 8 липня 2024 року влучила російська ракета. Через велику кількість руйнувань розбирати завали допомагали цивільні волонтери та військові.
На території лікарні Охматдит в центрі Києва, в яку 8 липня 2024 року влучила російська ракета. Через велику кількість руйнувань розбирати завали допомагали цивільні волонтери та військові. Фото: © Андрій Жигайло

8 липня Росія завдала масованого ракетного удару по Києву. Під атакою опинилася найбільша дитяча лікарня Охматдит. Наш автор і наш фотограф були на місці одразу після нападу.

На стіні зруйнованого травмпункту Київської дитячої лікарні Охматдит
висить календар. Червона рамка бігунка застигла на цифрі вісім:
понеділок, 8 липня 2024 року… Зліва від нього акуратно розкреслений
графік медичних чергувань. Між ними поличка з кольоровими олівцями.
Це єдине, що тут вціліло. УЗД-апарат згорів, операційна лампа в друзки...
Крізь розбите вікно проглядає дерево. На ньому сидить рятувальник,
сконцентрувавши свій погляд на епіцентрі вибуху. Він шукає живих. Ще
кілька годин тому вони були. Надія на те, що там під уламками ще досі
б’ються серця, є. Між тим, надія на те, що світ відчує наш біль тане.

Я багато працював на прильотах в Києві та за його межами. Вимкнути емоції під час цієї роботи важко. Втім, коли кількість репортажів множиться, багато чого робиш автоматично. А згодом взагалі вчишся переводити внутрішній щем в «режим польоту» і працюєш, бо треба. Інколи навіть виходило буденно теревенити з колегами, які разом з тобою просто зараз фіксують наслідки звірств. Це відчуття важко описати: ти включений, злий, зосереджений, ти розумієш де ти і для чого… Проте ти не можеш дозволити собі вийти за межі емпатичної огорожі, яку сам навколо себе і збудував. Після роботи – так, на роботі – ні. Шукай деталі, фіксуй, розпитуй, нічого не пропускай. Ти спокійний, зосереджений, позбавлений тремору і мотивований…
 
Коли вранці 8 липня 2024 року я показував на вході в задимлену лікарню Охматдит свою акредитаційну картку поліцейському, жодне з вище перерахованих відчуттів уперто не виринало всередині мене. Жодне… Натомість: пустка, сплутаність думок, біль, ніби тобі живцем витягли серце, і жахлива невідомість. Востаннє такий неприємний емоційний вир я стишував у грудях на початку квітня 2022 року, коли позв Бучу заїжджав у звільнений, але ущент зруйнований Ірпінь…

Охматдит – у прямому сенсі рідна для мене лікарня. Дитиною я лежав тут два рази у стаціонарі та безліч разів приходив до місцевої поліклініки. Я донор тутешнього Центру крові і раз на три місяці регулярно приходжу на забір. Навіть у березні 2022-го, коли Київ був у облозі, не пропустив донацію. Врешті, я був тут зі своїм шестирічним сином. Ось-ось, буквально учора… Більше того, позашкільні заняття малого проходять у дитячому центрі за 300 метрів від головних лікарняних воріт. І двічі на тиждень моє дитя проходить позв привітні різнокольорові малюнки на стінах і паркані Охматдиту… 

Світ так і не став сміливим як Україна.“

Перше, що я роздивився крізь сірий дим пожежі, який липкими мацаками намагався повільно задушити все живе навколо, були брунатно-червоні плями крові на медичних костюмах персоналу лікарні. Ось несе якусь коробку стривожена дівчина, можливо медсестра. Білі підошви її гумових кроксів повністю в крові… Нотую: «ходила по калюжах крові». Ось чоловік у білому лікарняному однострої відходить від руїн корпусу токсикології, де був епіцентр прильоту. Кров’ю залита уся спина. Нотую: «впав у калюжу чи сидів поряд із пораненим»... Лікарка в блакитній закриваленій блузі стоїть біля пам’ятника лікарняного мецената Терещенка. Вона тримається за голову. На її лобі й підборідді пластир. Ще лікарі в пластирях і бинтах, ще, ще… Кров на доріжках, на стінах, на шибках вибитих вікон. Придивляюся. Скла немає ніде, в жодному корпусі ані у вікнах, ані в дверях… Воно під ногами. Хрустить, вгризається у взуття, хоче вжалити. Мільярди дрібних уламків. Нотую: «кров – наслідок травм від уламків скла». Згодом офіційно лікарі підтвердили, що найбільше поранень саме через скло…   
 

Біля токсикології людський мурашник. Медики, рятувальники, поліцейські, перехожі вишикувалися в шеренги, передаючи з рук в руки цеглини, труби, рештки лицювання. Те, що кілька хвилин тому було унікальним медичним закладом – нині палаюче море уламків. Море горя, яке намагаються вручну осушити сотні небайдужих.

Серед людського виру помічаю фотокореспондентку, володарку премії World Press Photo 2024 Юлію Кочетову. Ми разом вчилися в Aspen Institute. Вітаємося. Працюємо. Увечері у Facebook Юлі побачив фото того самого людського мурашника і допис, який перегукувався з моїми особитими відчуттями на порозі лікарні: «У Києва вирвали серце і він взявся за руки»... 
 

«Сміливість» і «небайдужість» – ось два слова, котрі я б використав, якщо мене попросили коротко описати пошуково-рятувальну операцію в Охматдиті. Правда, було ще слово «біль», але його намагалися видерти, витіснити і проігнорувати усі, хто в цей час перебував на території військового злочину, вчиненого росіянами. 

Чи боліло жінкам, які піднімали з газону подаровану Pfizer скульптуру «Дівчина з кульбабою»? Боліло, але вони стишуючи біль, прибирали рештки лікарняного краму, а потім звичайними мітлами згрібали бите скло з місцевих доріжок і галявинок.

Чи боліло лікарям, які довідалися, що їхня колега загинула, тільки тому, що забігла в токсикологічний корпус перевірити чи не залишилися там люди? Боліло, але вони не впали в істерику і відмінно впоралися з евакуацією пацієнтів і майна клініки.

Чи боліло тисячам киян, яких новина про бомбардування дитячої лікарні застала у відносно безпечних місцях? Боліло, але вони знайшли в собі сили вийти назовні та прийти в Охматдит з ліками, водою, їжею… Прийти і перетворитися в єдиний живий організм, котрий попри біль і розпач діє ефективно і злагоджено.

Масові розстріли? Геноцид? Екологічні катастрофи? Ні, не страшно? Коли ж ви вже злякаєтеся...?“


Be brave like Ukraine (будь сміливим, як Україна), – це гасло бачили у всьому світі. І воно радикально правдиве. Українці дійсно дуже смілива і згуртована нація. Ми збираємося докупи, ми дивуємо, ми рятуємо… Але ця сміливість, робить із нами злу штуку. Світ звик до неї. І світ так і не став сміливим як Україна. Наша війна рутинізується. Наша війна стає звичною і попри весь жах, світ зрозумів, що ми навчилися стишувати емоції, включатися і гуртуватися, щоб вижити.

9 липня швейцарська щоденна безкоштовна газета 20 minuten написала про обстріли Києва. Два фото, посилання на МВС і Президента. Текст уміщено на 10 шпальті. Анонсу на першій нема. Титульне фото на передовиці заслужили фанатки Тейлор Свіфт у Цюриху.

У мене абсолютно немає претензій до швейцарців, і я дивлюся на примірник цієї масової газети лише як на приклад того, що страждання українців більше не є мейнстрімом. Як ми навчилися витісняти свій біль і діяти, так і світ навчився витісняти погані новини з України на периферію інформаційного порядку денного. Наша сміливість – норма. Наші страждання – норма. Наші смерті – норма. І чим довше триватимуть жахи в Україні, тим сильніше ця норма вкорінятиметься. 

Між тим, бажати стовідсоткової емпатії і включеності від звичайного швейцарця чи португальця – наївно. Вони не ходили по наших вулицях, не мають особистих історій, пов’язаних із нашими зруйнованими будівлями, здебільшого не говорять однією мовою із загиблими. Для них наш біль – біль з телешоу, яке можна перемкнути, коли набридне.

Ми знаємо про це і потай сподіваємося, що замість емпатії до нас світ почне відчувати страх за себе. «Люди в інших країнах мають боятися за свої життя», – міркує українець, промовляючи: «Ось тоді вони змусять свої уряди передати нам всю зброю! Ось тоді ми жахнемо! Масові розстріли? Геноцид? Екологічні катастрофи? Ні, не страшно? Коли ж ви вже злякаєтеся»...? 

Цей колообіг гірких питань і претензій до світу під’южує нас зсередини. Ми сильні, бо живемо надією. Ми сильні, бо ми Українці – нація вільних і нескорених. Але особисто мені дуже страшно уявити, що має відбутися в моїй країні, щоби світ дійсно злякався.

Внаслідок ракетного обстрілу Національної дитячої спеціалізованої лікарні Охматдит загинули 2 людей. На момент атаки в закладі перебували 627 маленьких пацієнтів, понад 50 – зазнали поранень. 465 пацієнтів, які потребували планового лікування, були обстежені та тимчасово виписані додому. 94 дитини були доставлені до інших лікарень Києва, з них 8 отримали поранення під час обстрілу.

Наразі у вцілілих будівлях лікарні залишаються на лікуванні 68 пацієнтів.

Корпус токсикології з відділенням хронічних та гострих інтоксикацій, де дітям проводять діаліз, зазнав повного руйнування. У старому хірургічному корпусі вибито майже всі вікна, значно пошкоджено два хірургічні та два соматичні відділення, відділення інтенсивної терапії та операційний блок. У новому корпусі, зведеному лише нещодавно, пошкоджено 12 відділень, з яких 8 — хірургічних, 5 — онкологічних, дві реанімації, операційний блок, відділення радіології та променевої терапії. Також пошкоджена єдина в країні онкогематологічна лабораторія.

Загалом, станом на 9 липня внаслідок ракетного обстрілу Києва: 31 загиблий, 117 постраждалих.

Perspectives_Logo Цю статтю опублікували в рамках проекту PERSPECTIVES – нового лейблу для незалежної, конструктивної та мультиперспективної журналістики. JÁDU реалізовує цей проект, який співфінансується ЄС, разом з шістьма іншими редакційними командами з Центрально-Східної Європи під керівництвом Goethe-Institut. >>> Дізнайтеся більше про PERSPECTIVES

Вас може зацікавити

Failed to retrieve recommended articles. Please try again.

Редакція радить

Failed to retrieve articles. Please try again.

Найпопулярніші статті

Failed to retrieve articles. Please try again.