Більше ніж біженці  Українські гвинтики змін у Молдові

Молдавське село стало не лише прихистком для українських біженців, а й місцем можливостей та опору російській пропаганді. Їхню історію розповідає журналістка Юлія Суркова.

В ті ночі, коли Альона не може заснути, вона виходить в сад в молдавському селі Волінтір. Сидячі в темряві жінка прислухається до глухих вибухів на горизонті. Це російські ракети летять на українське портове місто Одеса. Навіть в новому домі серед зелені молдавської провінції 41-річній перукарці з Миколаївської області Альоні важко забути про те, що її країна охоплена війною. Волінтір — маленьке фермерське селище на сході Молдови. До кордону з Україною тут менше як 7 кілометрів. Місцями можна впіймати український мобільний зв'язок та радіо. Тож населений пункт першим зустрів потоки біженців з українського півдня.

Альона була однією з багатьох — розгубленою, втомленою жінкою, що приїхала з Миколаївської області майже без речей, з мамою, собакою та котом, на кілька днів перечекати обстріли до родичів чоловіка. З того дня минуло два роки. За цей час українські біженці в молдавських селах пережили різні періоди — шаленої підтримки, байдужості та політичної конфронтації. Хтось повернувся додому, хтось поїхав далі у ЄС. А хтось лишився й став ініціаторами змін, що вдихнули нове життя в провінційні населені пункти Молдови.
 

Тривожні валізи та гусак в казані

Школа, дитячий садочок, три крамнички, церква, гніздо з лелеками та трохи більше ніж дві тисячі мешканців. У Волінтірі люди старшого віку здебільшого займаються фермерством, а молодь виїжджає на роботу до Румунії. Сільський плин життя, здавалося, не змінювався тут десятиріччями. Допоки в Україні не розпочалася повномасштабна війна. Коли питаєш мера Волінтіру Ігоря Гінку, як змінилося село за ці два роки, він каже: «Я побачив його справжнє обличчя. Часом добре й щедре, а часом неприємне й вороже». Енергійний чоловік, що підтримує чинну президентку Майю Санду та європейський курс Молдови, вже другий строк як на посаді мера протистоїть проросійській позиції місцевих депутатів та частини мешканців села. «Ми не спали всю ніч, коли в Україні почалось вторгнення, а зранку вже були на кордоні, щоб приймати біженців. Наше село прийняло понад 300 українців: люди залишалися в Волонтіру, щоб відпочити на добу чи дві та їхали далі, або ж лишалися надовше», — згадує Ігор. У його кабінеті поряд з державним прапором Молдови висить картина з українським прикордонником, що посилає подалі російський військовий корабель.
 
Перші місяці війни були шоком для тихої молдавської місцевості, де ночами стали в небі помітні сліди від ракет. Тож допомогти хотів кожен. «Люди несли їжу, одяг, розміщували біженців у себе вдома, відкривали свої двері. Була жінка, що приготувала цілого гусака в казані й принесла його біженцям. Водночас деякі збирали тривожні валізи, боячись, що війна захопить і Молдову», — Ігор не приховує, що і сам обговорював з родиною можливість виїзду в Румунію в разі погіршення ситуації. Але залишився, бо тепер його потребували не тільки місцеві, а й десятки українців, які втратили дім.

Коріння

«В Україні я мала роботу, квартиру, друзів, ні в кого нічого не просила, поки Росія не відібрала в нас все», — Альона навіть після двох років в Молдові не відчуває себе тут вдома. «Я була рада, що ми в безпеці. Але це був старий будинок, з туалетом та душем на вулиці та занедбаним садом. Я не мала роботи, руки опускаються, відчувала, що поринаю в депресію», — на очах Альони виступають сльози. Жінка сильніше притискає до себе маленького йоркширського тер’єра, що став біженцем разом з нею. За першою хвилею допомоги у місцевих настав період байдужості. Близько 60-ти українців вже мали тимчасове житло, але ще не мали бачення майбутнього й мусили адаптуватися.

«Ми зрозуміли, що люди не відчувають себе вдома й почали шукати проєкти, які б могли підтримати українців і водночас об’єднати їх з місцевими», — мер Ігор Гінку згадує, як в селі почався процес змін. Він та його дружина Інна, що працює у місцевій бібліотеці, стали подаватися на гранти від європейських некомерційних організацій та програм розвитку ООН. Першим був проєкт з психологічної підтримки. Два рази на тиждень біженці збиралися в бібліотеці Волінтіру на зустрічі з психологинею, що приїздила з Кишинева, щоб підтримати їх.
 
«Психологиня порадила знайти те, що хоч трохи мене радує. Я зрозуміла, що це садівництво й просто пірнула в нього з головою. Це мене врятувало», — Альона сидить на гойдалці посеред зеленого саду. Навкруги неї стигнуть інжир, лохина та ківі. Рослини, традиційно не притаманні Молдові, завдяки турботі українки тепер вкорінилися й родять. Альона бачить іронію в тому, що вона, міська мешканка, яка зростала й жила в багатоповерховому будинку, так захопилася садівництвом. Наче разом з рослинами вона відрощує собі нове коріння в молдавській землі.

«Проєкти, в які мене залучали Ігор та Інна, дали поштовх. В нас були курси з екологічного садівництва й я не помітила, як стала приділяти цьому багато часу. Я приходжу в сад навіть уночі, коли дуже сумую за домом й не можу спати. Тож тепер мені просто шкода поїхати та кинути це все», — Альона озирається довкола на зелені пахучі зарості.
 

Гвинтик

Найуспішнішим та найбільш символічним для села став проєкт з реконструкції десяти традиційних молдавських будинків, який фінансово підтримала місцева неприбуткова екологічна організація Ecovisio. Домівки відремонтували та покращили для українських сімей, щоб їх перебування у Волінтіру стало комфортним. Водночас після від'їзду біженців відремонтовані будинки лишаються їх молдавським власникам. Подібні проєкти Ecovisio реалізувала ще у кількох молдавських селах.

«Це схема, яка вигідна для всіх — і для села, і для біженців. Це те, що можна назвати win win. Адже це старі будинки, деяким з них по двісті років. Завдяки німецьким та швецьким інвестиціям в них були добудовані ванни, туалети, проведена вода, встановлені сонячні панелі для нагріву води та зроблений ремонт з екологічних матеріалів», — каже мер Гінку. Він додає, що будиночки, які не затребувані біженцями, власники можуть здавати туристам. В кабінеті Ігоря висить велика мапа Волінтіру, на якій позначені всі будинки села. Близько 400 з них покинуті та кілька десятків вже перетворилися на руїни. Якби не українські біженці та проєкти їх підтримки, то на ці десять домівок чекала б та сама доля.

«Це був той момент, коли люди у селі показали себе не з гарного боку: хтось почав заздрити, казати: чому для українців це роблять, а для нас ні? Хтось хотів, щоб його будинок відремонтували, щоб потім продати», — Ігор емоційно згадує суперечки з місцевими. Та врешті решт навіть проросійськи налаштовані селяни погодилися, що цей проєкт вдихає в село свіже повітря. Будівництво створило нові робочі місця та дало прибуток локальним магазинам, що продавали будівельні матеріали.

«Для нас життя в цьому будиночку, як заміська відпустка», — посміхаючись каже 59-річна Лариса Черкасова з Одеси, що мешкає з чоловіком в одному з відреставрованих будинків. Товсті стіни, старовинні віконниці, коване оздоблення над ґанком та всього одна спальня — Лариса проводить екскурсію своїм житлом за кілька хвилин. В Одесі жінка залишила квартиру на 7 поверсі багатоповерхівки, що виходить вікнами на море. «Ми пенсіонери, не ходимо в театр чи кафе. Під час війни все наше життя звузилося б до квартири та повітряних тривог. Ми б просто сиділи вдома, дивилася, як летять ракети й чекали б, яка з них влучить в наш будинок», — Лариса пояснює, чому вона з чоловіком вирішила залишитися в молдавському селі. Тож зараз вона рада помешканню, що з одного боку історичне, а з іншого має свіжий ремонт та зручності.
 
Щоб віддячити за гостинність жінка та її чоловік Андрій беруть участь у розбудові села — прибиранні сміття, висадці дерев та будуванні парку відпочинку. Так само й Альона намагається стати корисною частиною громади, а не просто біженкою, що потребує допомоги. Жінка виявилась єдиною перукаркою та майстринею манікюру у селі. До її появи за стрижкою та послугами краси потрібно було їздити автобусом в сусіднє місто.

Разом з мером українка подалася на міжнародний грант за програмами розвитку ООН з відкриття у селі хабу стартапів. Він покликаний сприяти адаптації українців та створенню нових робочих місць. Альона трохи соромиться свого прізвища, яке вона взяла при одруженні. «Болдішор» з румунської означає «гвинтик». Жінці слово видається смішним. Але для неї це прізвище стало знаковим. Бо зараз вона дійсно один з тих гвинтиків, що запускає механізм змін.

«Я бачу, що з приїздом українців селище почало оживати. Мер та його дружина стали залучати багато коштів донорів. З'явилися спортивний майданчик, куточок фітнесу, відремонтували бібліотеку, систему водопостачання, встановлені камери спостереження та освітлення. Зараз будується хаб, де в мене буде перукарня та де будуть інші бізнеси, наприклад, масаж. Це все робочі місця», — Альона загинає пальці на руці, рахуючи проєкти, в які залучено українських біженців. Та пальців на всі не вистачає.

Наступна зупинка – Молдова

З одного боку українці говорять про процес позитивних змін у селах Молдови, каталізатором яких вони самі й стали. А з іншого — розповідають, що останнім часом ставлення до них змінилося. І в молдавської гостинності з’явився російський акцент. «Деякі люди перестали навіть вітатися з нами. Кажуть „понаїхали“. Відвертаються при зустрічі. Я розумію, це ті люди, що підтримують Росію», — Альоні гірко говорити про ворожість, з якою її родина стикається останні місяці.
 
Ігор Гінку пов’язує загострення таких настроїв з активізацією проросійської пропаганди. «Люди дізнаються у нас новини з Тік-Току й часто це — російська пропаганда. Звичайно вона розділяє суспільство. Тому в нас багато роботи. Ми повинні далі підтримувати Україну й українців. І далі пояснювати нашим людям, що таке пропаганда», — вважає Ігор. Восени 20 жовтня в один день з виборами президента в Молдові відбудеться референдум про вступ країни в ЄС. Тож цього літа проросійське лобі в країні відчувається як ніколи. Цікаво, що і ті мешканці Молдови, хто підтримує проєвропейський курс країни, й ті, що виступають за проросійських кандидатів, сходяться в одному — якщо Росія переможе Україну в війні, то її наступною зупинкою може стати Молдова.

«Тут люди, що підтримують Росію, вважають, що їх окупують, як Крим, тихо й одразу — каже Альона. — Але ми знаємо, що окупація може бути, як в Бучі чи Херсоні».

* Авторка вдячна Ізабель де Поммеро за допомогу у роботі над матеріалом
 

серпень 2024