Мобільна клініка на передовій лінії  Прискорене биття сердець

Мобільна клініка рятує життя людей на передовій лінії та звільнених територіях України. Для лікарів найважче зустрічатися з дітьми, які втратили весь свій дитячий казковий світ і граються на вулиці, поки падають бомби.

За вікнами – Ізюм, розбитий російськими ракетами. Всередині група медиків перетворює приміщення, яке до війни було ринком, на імпровізовану клініку. Інші протягують через вікно кабелі до ноутбуків, щоб мати підключення до інтернету через Starlink. В одній кімнаті працюють два лікарі загальної практики. Диспонують фонендоскопами та тонометрами. Ось і все. У сусідній кімнаті – ЕКГ. На столиках, де ринкові торговці колись продавали свій товар, стоять ящики з ліками, а також працює реєстрація пацієнтів. Перші з тих, які чекають, підходять і починають заповнювати документи. Мобільна клініка ізраїльсько-української організації «Фріда» вперше за довгий час стає для них єдиною можливістю отримати медичну допомогу та ліки.

Жили завдяки воді

Я добре розумію українську, але не розмовляю нею. «У такому випадку у нас є лише одна спільна мова для спілкування», – каже Богдан Авраменко англійською. Йому двадцять сім років і він народився у Донецьку. У російськомовному місті. Виїхав звідти після початку війни на сході України, у 2014 році. Вивчав медицину, працював у приватній лікарні в Києві кардіологом. «Минулого року, після російського вторгнення, не було пацієнтів і клініку закрили. Я втратив роботу. Мені зателефонувала колишня колега та директорка Фріди, Владислава Романюк, чи не приєднаюся до лікарів-волонтерів, які їдуть на щойно звільнену Чернігівщину.» З ними волонтерив до лютого. Жив на заощадження та неповну зарплату викладача університету. Організація за той час виросла і потребувала координатора проекту. Майже через рік Богдан нарешті отримав першу зарплату.
 
Фріда об’єднує лікарів, які з мобільною клінікою виїжджають у прифронтові чи нещодавно звільнені села, щоб надати людям медичну допомогу та ліки. Лікарні там здебільшого не функціонують або взагалі не існують, знищені російськими обстрілами. Лікарі пішли і не повернулися. До найближчих місць, де можна було б обстежити хворих, немає автобусів. Після боїв дороги зруйновані. Навіть якщо у них ще десь є аптека, більшість людей не мають грошей на ліки. Оскільки немає роботи, то немає і зарплати.

Сімдесятирічна Валентина сидить і чекає перед мобільною клінікою. Поруч з нею складені милиці. Вона не може стримати сліз, коли згадує ті два місяці, протягом яких через російську окупацію взагалі не могла вийти з підвалу. «Наприкінці, у нас уже не було їжі, ми виживали завдяки воді. У мене досі болять спина та ноги. Не було можливості повністю вирівнятися».

Помруть на своїй землі

Лікарі з Фріди виїжджають з мобільною клінікою кожного робочого дня. Вони створюють тимчасові кабінети в шкільних класах, в муніципальних установах, у культурних центрах, у приміщеннях лікарень і поліклінік, якщо вони ще стоять, а також у підвалах і бомбосховищах, де через російські обстріли небезпечно знаходитись над землею. Мають тенденцію повертатися. Так вони приносять хронічно хворим ще одну порцію необхідних ліків.

Тут, в Ізюмі, більше приходять літні пацієнти і скаржаться на хронічні захворювання. Усі до одного кажуть, що не мали б грошей на ліки. «Проте в Бахмуті ми бачили багато дітей», – згадує Богдан. «Я там був багато разів. Перший раз мене це шокувало. Восьмирічні діти були як дорослі. Думали як дорослі. Обстрілів і бомб вони не боялися. Гралися на вулиці. У Бахмуті, де кожні дві секунди щось падало, і ми ходили в шоломах. Жили у підвалах, без світла, води та нормальної їжі. Погляд на них повністю змінив мене як людину. Водночас я знаю, що цей досвід може принести їм великі проблеми у подальшому житті».
 
У Бахмуті та на інших прифронтових місцях Богдан також зустрічав вагітних жінок. Лікарі їм завжди рекомендували виїхати. Більшість із них цього не зробили. Чому? «Дехто хоче залишитися у своєму домі», – розмірковує Богдан. «У них немає грошей, у них немає внутрішніх сил для того, щоб виїхати звідти». У них є сила залишатися у зруйнованому, обстріляному Бахмуті без тепла, світла та води, але немає сил виїхати? – Неймовірний парадокс буквально вражає наповал. «Я їм кажу: залишайся тут і завтра ти загинеш від бомбардування», – продовжує Богдан. «Відповідають, що хоч помруть на своїй землі, а якщо переїдуть в інший кінець України, то їм не буде з чого жити».

Деякі призвичаїлись до гуманітарної допомоги. Знають, що волонтери принесуть їм їжу, воду, генератор. Вони хочуть якось вижити в погребі. За словами Богдана, так іноді гуманітарні організації допомагають людям залишатися в небезпечних місцях і ризикувати життям. «У Бахмуті я бачив новонароджену дитину, яка народилася в підвалі лише з допомогою медсестри. Через три місяці я знову зустрівся з тією сім’єю. Запропонували їм виїхати, пообіцяли, що ми надамо їм житло. Вони відповіли, що чекають росіян», – продовжує Богдан, і мене дивує, що вони йому про це так відкрито сказали. Богдан усміхається: «Чим ближче до лінії фронту, тим відкритіші люди».

Зґвалтовані

На деокупованих територіях Богдан зустрічав зґвалтованих жінок. Найбільше їх було в Бучі. Сотні випадків. Проте, за його підрахунками, за медичною допомогою зверталася можливо кожна десята. До психолога не йшли. «Йшли до гінеколога і вимагали аналізів на інфекційні захворювання. ВІЛ, сифіліс, гепатит. Багато солдатів хворіють на сифіліс, багато росіян ВІЛ-позитивні, мій друг солдат казав мені, що до пораненого російського солдата ніхто не торкається без рукавиць».

Гінекологи з Фріди знають, що в таких випадках необхідно спробувати направити жінку до психолога. Більшість пацієнтів із Бучі та Ірпіня від цього відмовились. Фріда не є постійною місією, і працювати з такими травмованими жінками потрібно довгий час. Іноді лікарю потрібно кілька тижнів, щоб завоювати їхню довіру і вони йому відкрилися.

У Фріді дуже швидко зрозуміли, що клінік недостатньо. Люди з фронтової лінії та зі зруйнованих бойовими діями місць потребують лікарні. Лікарів-спеціалістів. Тому кожні вихідні в на місця виїжджає бригада близько двадцяти лікарів. Система приблизно така ж, як у мобільній клініці: вони знаходять найбільш підходяще приміщення і намагаються зробити його хоча б настільки стерильним, щоб там можна було проводити дрібні хірургічні втручання. «Воно не стерильне», – констатує Богдан. «Все не так, як ми би це робили в звичайній ситуації». Але ситуація в Україні не є звичайною. У Фріди вже є гінекологічна швидка допомога, а з Фінляндії лікарі отримали спеціальний гінекологічний автобус, який всередині нагадує крихітний лікарняний відділ з ліжками, генератором і цистерною для води. Коли на ньому завершать необхідні доробки, він поїде у прифронтові села і в ньому будуть проводити гінекологічні операції.
 

Вони молилися

Цієї неділі мобільну клініку Фріда розклали у школі, в селі Михайло-Лукашеве Запорізької області. До лінії фронту зараз «аж» тридцять-сорок кілометрів. Але тут живе багато вимушених переселенців, місцеві відкрили їм свої будинки, але лікаря у них немає. В селі є лише фельдшер, тобто медик із середньою освітою. Тому мобільна лікарня із шістнадцятьма спеціалістами місцевим жителям вкрай потрібна.

«Ми знали, що такий проєкт існує, і молилися, щоб і сюди приїхали. Донька має дуже поганий зір. Але окулярів у нас немає», – каже мама однієї маленької пацієнтки. Офтальмолог із Фріди має з собою також оправи для окулярів. Хоч вони і не дитячі, але якісь з них дівчинці підійдуть, і це завжди краще, ніж якщо б вона мала погано бачити.

Катя Михайлюк, молода педіатриня із Києва та ведуча цієї медичної місії, пояснює мені, що найбільше пацієнтів цікавлять офтальмологія, ендокринологія у зв’язку з цукровим діабетом, неврологи, гастроентерологи та кардіологи. «Багато хто приходить із прискореним серцебиттям і болем у грудях. Думають, що у них проблеми з серцем. Але насправді це прояв стресу через війну та сповіщення перед авіанальотами», – говорить він. «Інші переміщені особи страждають від депресії, тому що вони втратили дім, і це для них дуже боляче».

Звісно, жодних серйозних операцій, які потребують анестезію, тут не проводять. Проте лікарі охоче допоможуть пацієнтам, які приїдуть до них у Київ чи інше місце, де вони практикують, безкоштовно. Фріда підтримує контакти з людьми також через ліки для хронічно хворих. Вони не мали б за що їх купити. Тож лікарі завжди намагаються відправити їм нову дозу.

Залишилися самі

З Фрідою Катя працює вже більше року. Протягом тижня ординує в Києві, а кожні другі вихідні збирає речі та їде на місію. З дому виїздить в п’ятницю, а повертається в понеділок вранці. Її перша поїздка була в Мукачево, в гуртожитки для переселенців з Донецької області. На неї чекали діти, які пережили війну і змушені були втікати зі своїх домівок. «І діти, і дорослі втратили дім, друзів, усе, що знали все своє життя. Від цього у них стрес. Наші лікарі вчаться розпізнавати посттравматичний стресовий розлад», – пояснює Катя.

Коли я запитую, що для неї найважче, вона ледь стримує сльози. «Що у дітей немає дитинства, що вони відчувають страх. Що вони не можуть нормально виходити на вулицю чи ходити до школи. Мені дуже боляче, коли я бачу дитину, батьки якої вирішили залишитися десь поблизу бойових дій, а вона там без друзів і щасливого дитинства. Але й тоді, коли я бачу старих людей, які все життя прожили у своїй хаті, і тепер не можуть виїхати. Дітей і онуків відіслали геть і залишилися самі. На них страшно дивитися». Катя згадує свою восьмирічну пацієнтку із села на Сумщині. «Вона прийшла до мене і сказала, що у неї болить сердечко, коли стріляють. Я дала її батькам свій номер, і ми були на зв’язку. Через декілька місяців ми з Фрідою знову приїхали туди, зустрілися, вона мене обіймала і була рада мене бачити. На жаль, їй не стало краще. У неї досі болить сердечко, коли лунають обстріли чи сирени».

вересень 2024