Біженці в Німеччині  Чужинка в хіджабі

Історії людей з Афганістану, Іраку та Туреччини, які шукають у нас кращого майбутнього, хочуть бути новими європейцями та готові зробити для цього все.

Після менше ніж двох років у Німеччині вона розмовляє німецькою настільки досконало, що люди запитують, у якій частині країни вона народилася. Одна з найкращих учениць свого класу. Неприємні коментарі у свій адрес ніколи не залишає непоміченими. Завжди спроможна знайти правильні слова і логічні аргументи, щоб переконати у помилковості їхнього міркування. «За винятком однокласника з нацистськими татуюваннями, який, здається, гнівається, що чужинка у хіджабі краща за нього навіть з технічних предметів», – усміхається 21-річна Парвана Амірі, ведучи мене до бібліотеки. Поки вона та її сім’я ще жили у вонгаймі, в гуртожитку для тих, які подали заяву на азил, де декілька сімей ділять кухню, ванну кімнату та туалет, вона проводила тут багато часу. Тут мала доступ до комп’ютера з підключенням до інтернету, а головне – спокій для навчання. «У вонгаймі було постійно багато людей і дітей» – каже вона.

Перших півроку в Німеччині були дуже важким для юної афганської жінки ще й з іншої причини. Перебуваючи в Греції, вона невтомно боролася за права біженців, і вказувала на величезну трагедію, з якою їм довелося зіткнутися. Дуже зрілу для свого віку підлітка слухали і поважали набагато старші та досвідченіші люди з її оточення. Вона вміла розмовляти з владою та виступати перед аудиторією, завжди знаходячи слова, потрібні для того, щоб відчинити серця незнайомих людей і звернутися до їхніх душ. Вірила, що своїм пером, своїми віршами та оповіданнями, які опублікує, може змінити ситуацію. 
 
Але в Німеччині боротьба закінчилася, вважає Парвана. Не треба агітувати, викликати протести, безперестанно вимагати те, на що людина має право, так як вона це пережила в таборі для біженців у Греції. Парвана відчувала себе розгубленою. Так, вона могла б розповісти про свій міграційний досвід. Але їй цього здавалося замало. Вона старанно вчилася, вивчила німецьку мову, познайомилася з новою країною та налагодила мережу контактів. Але зізнається, що і цього їй було мало. Що вона досі сумує за середовищем грецького табору для біженців, де вона всіма силами віддавалась ідеям, які вважала правильними. Та Греція, де вона пережила стільки проблем, непорозумінь і антигуманності... Одного разу навіть довелося звернутися до психолога, щоб вона допомогла їй заново знайти сенс життя.

Листи з Морії

Вдома в Афганістані Парвана була щасливою. Ходила в хорошу школу, хотіла стати лікарем, мала багато друзів. Їй довелося покинути улюблений Герат п'ять років тому. Батько-бізнесмен отримував від талібів погрози вбивством для всієї сім'ї через відмову співпрацювати з екстремістами. Коли все стало занадто серйозним, він вирішив, що треба йти. На шостий раз їм вдалося переправитися з Туреччини до Греції. Шістнадцятирічна Парвана ще не оговталася від жахливої подорожі морем на надувному човні, коли її зустріла сувора реальність табору для біженців Морія на острові Лесбос. На той час його місткість була вже в кілька разів перевищена. Новим мешканцям довелося поставити невеликі намети в сусідньому оливковому гаю. Такий намет отримали і семеро членів сім'ї Парвани. Скрізь було сміття. У холодну пору року навіть болото. Великі черги за їжею, туалетом, душем... Одного разу жінки знайшли в душі відеокамеру. Насильство. Бійки на ножах. Особливо вночі жінкам і дівчатам було небезпечно виходити з намету, батьки інколи не спали весь час, щоб захистити свої сім'ї. Хтось назвав це середовище «Афганістаном у мініатюрі». Поліція та керівництво табору ніколи не втручалися.

У тих нелюдських умовах Парвана почала писати. «Тому що я вірю, що слова справді можуть щось змінити», – каже вона. Було холодно, за наметом лив дощ, навколо чути звуки нічного табору. Вона натягнула на голову спальний мішок і писала при світлі ліхтарика. Пізніше, коли зустрілася з людьми з неурядових організацій, які заохочували її викласти свої думки на папері, а потім поширити їх в інтернеті та медіа, народився проект «Листи з Морії». У ньому вона описувала умови життя в переповненому таборі, без можливості отримати освіту чи навіть гідно функціонувати. «Ніхто не заслуговує на життя в таких нелюдських умовах. Я описала свою історію та історії інших. Ті історії ніколи не виходили за браму табору, про них не писали в газетах. Тільки розповівши їх я могла досягти змін. У будь-який момент свого життя ти можеш втратити себе, але якщо ти потрібна іншим, тобі все одно потрібно залишатися сильною. Я залишилася сильною, тому що вірила, що роблю щось значиме посеред тієї безглуздої ситуації. От тільки публікувати під своїм іменем я не могла. Люди з неурядових організацій сказали мені, що я не повинна називати своє справжнє ім’я, оскільки це може поставити всю нашу сім’ю в невигідне становище під час розгляду нашої заяви про надання азилу. Тому що грецька влада не любила критики. Я підписувалась як Мігруюча дівчина. Але вважаю, що це несправедливо. Це є мої слова. Кажу їх я, а не якась невідома особа».
   

Школа з піддонів

Потім сім’ю Парвани перевезли на материк, до табору Рітсона. Краще місце. Люди жили в контейнерах, були там дерева і майданчик для дітей. В окремих контейнерах були невеликі магазинчики, також там працювали чоловічий та жіночий перукарі. От тільки все це знаходилось посеред нічого. На автобус до Афін було двадцять п'ять хвилин пішки. Щоправда, на тимчасовій зупинці він зупинявся нечасто. Був переповнений. Або водій просто не любив біженців.

Керівництво табору повідомило мешканцям, що через COVID школи закриті. А Парвана так сподівалася на освіту! Вона знову і знову запитувала про кінець локдауну. Але навіть коли школи відкрилися, діти з табору не могли до них ходити. «Вони казали, що це занадто далеко, що школа повна, що в них немає для нас автобусу. Кожного разу це було інше виправдання», – розповідає Парвана, яка вирішила ситуацію по-своєму: почала давати уроки. Поступово приєдналися й інші добровольці, які навчали п’ять днів на тиждень з восьмої ранку до шостої вечора. Спочатку тимчасова школа працювала просто неба, на лавках або на майданчику. Парвана невпинно бомбардувала керівництво табору проханнями, поки вони не дозволили їй побудувати та облаштувати просту класну кімнату з піддонів і пластикового брезенту. Уроки так продовжувалися в більш сприятливих умовах.

«Завдяки цьому мої дні наповнились активністю. Але дівчина в такому віці повинна стояти не біля дошки і перед учнями, а перед дошкою і перед вчителем», – сказала мені сімнадцятирічна дівчина, коли я завітала до неї в табір Рітсона. Вона подарувала мені дві книжки своїх віршів англійською та грецькою мовами, які вийшли завдяки неурядовим організаціям. І у такий спосіб Парвана боролася проти гноблення та за покращення умов життя людей у таборах для біженців. Вона організовувала акції протесту, звертала увагу на несправедливе ставлення влади до біженців та на те, скільки трагедій завдає «фортеця Європа» людям, які змушені були покинути свої домівки через військові конфлікти.

Через кілька місяців після нашої зустрічі Парвана отримала стипендію у Варшавському університеті. Їй ще не було вісімнадцяти. У неї навіть не було атестату про закінчення середньої школи. Вона мала тільки свій інтелект і здібності. Звичайно, вона не могла вступити до польського університету, була без документів, і разом з батьками, братами та сестрами чекала в таборі для біженців на співбесіду щодо надання азилу. «Тоді мені було неймовірно сумно».

Прямий ефір з кордону

Сім'я Парвани приїхала в Німеччину у 2022 році. Так само, як сім’ї інших людей, які втікали, з якими я познайомилась чотири роки тому в Греції чи Боснії, і ми підтримували зв’язок. Вони знали, що Німеччина поставиться до них краще. Не у вигляді щедрих соціальних виплат, а шансу на швидкий адміністративний процес, освіту та інтеграцію.

Я бачила тих людей у Греції в жахливих умовах. Меріам тижнями спала зі своєю новонародженою дитиною на тротуарі площі Вікторія в Афінах, і навколо були десятки таких сімей, як її. Після надання азилу їм не дозволили залишатися в таборі для біженців у Греції та втратили право на фінансову підтримку. Вони повинні були подбати про себе самі. Хоча не проходили через жодний процес інтеграції, і у них навіть не було можливості пройти курс грецької мови. Зейнаб, вагітну на восьмому місяці з дворічною донькою на руках, влада вигнала з квартири, яку вона ділила з іншою афганською сім'єю – причиною знову стала видача документів про азил. Фатімі та її трьом дітям дозволили залишитися в таборі для біженців, але вони не мали права на їжу чи будь-яку фінансову підтримку; це був табір на півострові Пелопоннес, посеред нічого, і те, що вона б могла знайти роботу в найближчому селі, доглядаючи за три- і п’ятирічним сином і не розмовляючи грецькою мовою, було вкрай нереальним.

Нахід Акбарі з Афганістану була однією із вчителів-добровольців у школі Парвани в таборі Рітсона. Їй було лише чотирнадцять років, і діти, її однолітки, дорослі та люди похилого віку вчилися від неї. Під час одного заходу вона розповідала про Цілі Розвитку Тисячоліття ООН. Через нестерпні умови в Греції та відсутність перспектив, її батьки вирішили їхати геть. Потім вони провели вісім місяців у лісі на кордоні між Боснією та Хорватією. Неодноразово робилися спроби незаконно перетнути його; згідно з Дублінською конвенцією, хорватська влада, а пізніше словінська, італійська та німецька, могли повернути їх до Греції як першої країни, де вони ввійшли до Європейського Союзу і де були відбитки їхніх пальців. А в Греції до того два з половиною роки марно чекали першої співбесіди про азил... З тимчасового табору в лісі, де Нахід не мала змоги помитися, вона спала в наметі, ходила в туалет серед дерев і їла їжу, приготовану на вогні, записувала відео, транслювала прямі ефіри та брала участь в онлайн-дискусіях про становище людей-біженців та про дозрівання в дорозі.
    

Пішки по Європі

Біженці, такі як Нахід, ходять по Європі пішки. Вони не можуть допустити, щоб їх виявила поліція. У багатьох країнах їм заборонено користуватися громадським транспортом, і якщо хтось візьме їх в машину, то можуть звинуватити у контрабанді. Подорож Нахід і її сім'ї пролягала з Греції через Албанію, Чорногорію і Боснію. На кордоні з Хорватією вони застрягли. Під час сутички зазнали насильства з боку хорватських поліцейських. «Ми рідко зустрічаємо хорошого поліцейського. Хорошого в тому сенсі, що він не бив нас, не забирав речі і не розбивав телефон. У більшості випадків вони поводилися жахливо. Те, що вони робили, було божевіллям».

Табори для біженців в Боснії та Герцеговині розташовані далеко від кордону. Вони переповнені і нагадують в'язницю. «У лісі на кордоні важко, але принаймні там є свобода. Ви можете їздити, куди хочете, і готувати, що хочете». Інколи людей-біженців навіть не пускали в магазин. «Однак люди в основному були привітними. Хорвати ні. Там треба було оминати села. Ми воліли залишитися в лісі. Якби вас хтось побачив, то, напевно, викликав би поліцію. П’ять днів важкого маршу через гори було б втрачено за п’ятнадцятихвилинну поїздку на поліцейській машині назад до Боснії. Після невдачі важко пробувати знову і знову».

Їм це вдалося в тридцять шостий раз. Потім були Словенія, Італія, Швейцарія та Німеччина. Довгі тижні напруженого походу, втоми, труднощів, нестачі їжі, сну, тепла, безпеки. Постійний страх. З поліції, з викриття. З депортації і того, що все це доведеться робити заново. Старший брат Нахіди загубився під час однієї з сутичок. Йому самому вдалося потрапити до Німеччини. Молодшому братові було всього п'ять років.

Безправні і непрохані

Пізніше я зустріла Нахід в німецькому містечку Різа поблизу Лейпцига. Я запитала її, що було найгіршим. Чекала, що вона розповідатиме про зиму в горах, поліцейське насильство, виснажливу подорож та страх. Але вона сказала зовсім інше. «В Афганістані ми чули про Європу, що там усі люди рівні. Я завжди сприймала це як географічний простір свободи та демократії з повагою до прав кожної людини. Але я дізналася, що це не так. По дорозі нам доводилося ховатися, ми були людьми другого сорту. Безправні і непрохані». В той час вже обдарована Нахід ходила до школи - перший рік лише на курс німецької мови, щоб, склавши іспити, восени піти до десятого класу. В Афганістані вона закінчила лише три класи початкової школи. Вивчила англійську мову за десять місяців на курсі, організованому італійською неурядовою організацією в таборі для біженців на острові Самос.

На швидкій каві в Берліні я зустрічаюся з Хаді Гульшаном. Він також афганець, але народився в Ірані – їх так багато, що для них є навіть назва англійською мовою, афраніанс, афранці. Їхні батьки чи діди у кількох хвилях втекли до Ірану перед екстремістами та війнами. Однак афганці не мають можливості отримати громадянство в Ірані і можуть працювати лише на певних роботах. Хоч вони й з Ірану, але не мають там прав. В основному вони афганці, але ніколи не відвідували свою країну.

Хаді також спочатку жив у Греції. Він приїхав до Німеччини два роки тому. Я прошу його порівняти можливості тут і там. Сміється. «Як я можу порівняти незрівнянне? У Греції у нас не було можливостей. Ніяких шансів, освіти, роботи, інтеграції. Тут, у Німеччині, я можу робити все, що захочу. А хто не захоче, система його буквально підштовхне. Спершу вивчиш мову. Обов’язково. Потім закінчиш навчання. Найчастіше практичний загальноосвітній навчальний заклад з педагогічним сертифікатом і дуальною освітою, тож ти теж практикуєшся за фахом. Я хочу працювати в радіології, там не вистачає медичного персоналу. Отримав житло у вонгаймі, хоча це не ідеально, ми ділимо кухню та ванну кімнату на весь коридор, але це терпимо. А тут, у Берліні, є стільки роботи, що можна заробити на життя». В Ірані Хаді вчився на інженера, поки його, як етнічного афганця, не вигнали з університету. Тут, попри навчанні, він працює в Амазоні. Але відчуває, що вперше тримає своє життя у власних руках.
 

Мої діти німці

Афганка Зейнаб Нурзехі, яка опинилася на вулиці в Афінах зі своїм чоловіком Пейваком, малою Селеною і на восьмому місяці вагітності, коли влада вигнала їх зі спільної квартири з програми підтримки після того, як вони отримали азил, вітає мене широкою посмішкою в будинку у місті Прюм в землі Рейнланд - Пфальц. Для сім'ї з чотирьох осіб – нарешті в німецькому пологовому будинку народився хлопчик Робін, у них є цілий перший поверх. Пейвак на курсі німецької. Селена ходить в садочок. Вона демонструє мені себе в сукні принцеси і показує свою улюблену іграшку, єдинорога-гойдалку. Робін лежить на килимі, сміється і розкидає руками.

Зейнаб є боєць. Ще в колисці вона була заручена зі своїм двоюрідним братом Мохамедом. Але потім він приєднався до Талібану, і коли прийшов за нею, ні вона, ні її батьки не могли уявити собі цей шлюб. Але Мохаммед їм погрожував. Тож одного ранку Зейнаб видали заміж за її двоюрідного брата Пейвака, і для обох домовили швидкий від’їзд до Ірану. Звідти до Туреччини. Пейвак швидко знайшов собі роботу і їм там було добре. Хіба що там вони були назавжди нелегалами. Отримати азил у Туреччині для афганців дуже складно. До того ж Зейнаб виявила, що вагітна. Тим часом її батьки втекли від Мохаммеда і талібів до Ірану, а батько Зейнаб попередив, що екстремісти доберуться до них і в Туреччині. Тому вони зважилися на ризиковану морську подорож. Вижили. Але для Зейнаб з великим животом почався черговий кошмар: у маленькому двомісному наметі в багні табору Морія, з їжею, яку не можна було їсти, і вагітна Зейнаб не могла чути навіть її запаху.

Її врятував курс малювання. Тричі на тиждень Зейнаб відвідувала приміщення неурядової організації, де, окрім нових навичок, отримала таку необхідну порцію співчуття та людського прийняття. І хороший сніданок, який не розладнував її шлунок. Відтоді вона малює та продає картини через інтернет. У різні періоди свого життя вона таким чином заробляла гроші на виживання, на оплату документів, на фальшивий паспорт собі та Селенці, з яким вона сподівалася полетіти до Німеччини – і який перший же поліцейський порвав на контрольному посту. Вони з Пейваком завжди хотіли нормального життя; я пам’ятаю прізвище Нурзехі, написане на дзвонику комунального житла, і ліжко, яке мені колись запропонували у вітальні, яку ділили на дві сім’ї.

Тепер, виховуючи дітей в чужій країні, Зейнаб стикається з проблемами. «Але уяви собі, у них у садочку є вихователька, у якої я можу на консультаціях запитати про що завгодно, і вона мені порадить», – радіє Зейнаб. Я запитую, чому вона замість цього не дзвонить мамі. «Бо мої діти німці. Я не виховуватиму їх як афганців».

Без країни

Масуму Хуссайні я також зустріла в Афінах на площі Вікторія. Її молодша сестра Зейнаб пересувається на інвалідному візку після таємної дитячої хвороби, і я не розумію, як сім’я перетнула море разом з нею… «Це було жахливо, найжахливіше, що я коли-небудь пережила, іноді я все ще не можу повірити, що ми вижили», – каже Масума. В Афінах всюди заявляла, що їй сімнадцять, робила все можливе, щоб потрапити до футбольної команди, на курси англійської, на фото- та відеозйомку. Знову я зустріла її в німецькому Айзенхюттенштадті, на польському кордоні. Це було восени 2022. Приїхали два тижні тому. Жили в контейнері. Звісно, до табору мене не пустили. Масума вийшла і ми пішли погуляти, а потім в Макдональдс.

«Я сумую за Грецією», – поскаржилася вона мені. У неї все ще були великі мрії та бажання знайти для Зейнаб кращих лікарів у Німеччині. «Але я хочу знову грати у футбол, знімати відео, зустрічатися з людьми. Тут ми відрізані від усього. Табір переповнений хлопцями з України, і мені соромно грати з ними у футбол».

Інший момент. Берлін, червень 2024 року. Маємо зустрітися перед торговим центром. Масума приходить зі своєю старшою сестрою Фереште. Без мусульманського шарфу. Вже в Айзенхуттенштадті вона сказала мені, що не хоче більше його носити, і посунула його за голову. Але батько не хотів дозволяти їй ходити без хіджабу. «Тепер я просто повідомила вдома, що більше не хочу шарф. Кілька днів батько зі мною не розмовляв. Але потім він це прийняв», – з посмішкою розповідає мені Масума.

Вона виросла з маленької дівчинки в молоду жінку. Їй сімнадцять, і її очі сяють. Відвідує практичний ліцей і грає у футбол з німецькою жіночою командою в регіональній лізі. Мабуть вона їм підійшла, хоча майже всі вони старші за неї років на десять-двадцять. Крім того, у вихідні підробляє касиром у супермаркеті. «Але я все одно сумую за Грецією», – зізнається. «Спека, море, жваві вулиці, навколо багато безпосередніх людей... можливо одного разу туди поїду у відпустку». А як щодо Афганістану? Масума теж афранка, вона ніколи не була в Афганістані, от тільки її сестра залишилася там, незадовго до того, як таліби захопили владу, вона з чоловіком і дітьми переїхала туди з Ірану, тому що він знайшов там хорошу роботу. «Сестра замкнена вдома і щодня плаче. Перебуває у дуже депресивному стані. Її життя скінчилось. Таліби заборонили їй все. І вона переживає за дітей. Афганістан у нас забрали. Екстремісти Талібану просто забрали у нас нашу країну. Вони зробили її чимось таким, у чому ми ніколи не зможемо жити. Причому Афганістан був для нас єдиною справжньою домівкою. Для Афганців в усьому світі немає іншого місця. Єдиний вихід для нас – це створити в собі частинку Афганістану і нести її всюди, куди йдемо».

вересень 2024