Прогулянка українським Кройцбергом  Більше не біженці

Кройцберг історично був притулком творчих людей, емігрантів та богеми. Нині це ще й місце розвитку української діаспори. Журналістка з Києва Юлія Суркова досліджує цей легендарний район Берліну під час свого першого візиту.

Назва одного з найбільш легендарних районів Берліну Кройцберг – означає хрест-гора. Під час холодної війни Берлінський мур майже оточив цей район, перетворивши його на глухий кут для Федеративної Республіки Німеччина. Та після падіння стіни, що відбулося рівно 35 років тому, Кройцберг став притулком творчих людей, емігрантів та богеми. Сьогодні тут дійсно все перехрещується. Світи, історія, кухня, культура та мови. І в останні два роки українська мова органічно вливається в цей гамір.

Ми провели один день, шукаючу Україну у Кройцбергу. Знайшли борщ, українську народну пісню під куполом 150-річного храму, таємний український фронт й київську фільтр-каву. Та зустріли людей, що вже не вважають себе біженцями, але точно залишаються українцями.

Do you know what syrnyky means?

У Кройцбергу час обіду пара обирає з меню ресторану «Slava Berlin!». Він – німець. Вона виглядає типово для Кройцбергу – чорний одяг, короткий чубчик, багато пірсингу. Але маленьке тату з тризубом на руці натякає, звідки стільки знає про вареники та борщ. Вони спілкуються англійською і дівчина з України пояснює німецькому супутнику, що означає «сирники» – українська солодка страва з сиру.

Це місце одночасно кафе української кухні і модний німецький заклад. Тому сюди приходять не тільки українські туристи, що ностальгують за домом, а й місцеві гіпстери та IT-шники на бізнес-ланчі.
 

За столиком праворуч – сім’я біженців з Лисичанська, ліворуч – декілька шумних німецьких хлопців. На диванчику біля вікна – інтернаціональна родина з немовлям, що прийшли подивитися місце для святкування прийдешнього дня народження батька. В інтер’єрі теж еклектика – українські вишиванки на стінах та німецькі мінімалістичні меблі.​​​​​​​
 
«У нас сьогодні вихідний, ми відпочивали та шукали, де в Берліні поїсти й знайшли це місце. Тут справжня українська їжа. Для нас цей день тепер особливий», – каже 50-річна Наталя. Вона тут з дочками – 28-річною Анею та 18-річною Вікторією. Жінки з Лисичанська, міста на сході України, що було розбито та окуповано росіянами. Вони вже два роки у Німеччині, й планують тут лишатися. Дому в них більше немає.

«Перший рік ми були у депресії, в якійсь прострації. Нам нема куди вертатися, крім могил родичів у Лисичанську в нас нічого не залишилося, все розбито. Тепер ми намагаємося будувати наше життя з нуля у Німеччині – вчимо мову, знайшли роботу, заводимо друзів», – продовжує Наталя в очікуванні своєї порції вареників.
   

Від депресії до роботи

Сьогодні родина вже не відчуває себе знедоленими біженцями, що залежать від допомоги іншої держави. Наталя працює на кухні німецького готелю, Аня – в салоні краси і навіть наймолодша Вікторія поєднує навчання та роботу в кафе. «Українки, що мають роботящі руки та голову на плечах, ніде не пропадуть. Знаєте, в німців стрес, коли у них багато роботи, а в українців стрес, якщо в нас мало роботи», – сміється Аня. Жарт Ані частково підтверджує офіційна німецька статистика. Тож на питання, що Німеччина дала сім’ї Наталі вона відповідає – «безпеку та впевненість». Та додає, що у відповідь українки віддають Німеччині «сумлінну, швидку та якісно виконанну працю». «Ще ми точно привнесли в Німеччину свою кухню, яка тут стає популярною», – посміхається наймолодша з жінок Віка. Відсутність пустих столів в українському кафе в центрі Берліну, де порція вегетаріанських вареників коштує майже 15 євро, свідчить, що вона має рацію. Але коли ми прощаємося, стає зрозуміло, що її мама Наталя все ще бореться з новою реальністю. Після згадки про Україну на її очах навертаються сльози. Поки доньки будують нове життя в Німеччині, їхній батько — і чоловік Наталі — залишається в Україні.

Час віддавати

Всього за триста метрів від українського кафе знаходиться храм святого Фоми (st.Thomas Kirche), де зараз розміщується Парафія благовірного князя Ігоря Чернігівського у м. Берлін. Колись Берлінська стіна починалася буквально за кілька метрів від церкви, а поруч височіли східнонімецькі сторожові вежі. Шматок Берлінського муру і досі зберігається біля входу у церкву, якій вже 150 років. Українська парафія ділить цей храм з Лютеранською церквою, маючи свої дні для служби українською мовою. На першій службі було всього 5 вірян, а зараз у свята приходить дві тисячі. Здебільшого такий прирост пастви заслуга прогресивного отця Олега. Священника, що переїхав в Кройцберг з маленького селища Полтавської області. Олег – багатодітний батько, його родина евакуювалася у Німеччину на початку повномасштабного вторгнення. І з часом чоловік приєднався до них та прийняв пропозицію створити у жовтні 2022 року парафію Української православної церкви у Берліні.
 

«Скажу так, відчуття було таке, що тебе з валізами поставили на центральному вокзалі Берліну. І сказали – оце Берлін. І ти стоїш, дивишся і думаєш, що робити? Бо дійсно тут не було взагалі ніякої нашої структури. Але, мабуть, люди чекали на нас, бо зараз на службу приходять кілька сотень людей», – згадує священик, що у церковній ієрархії підпорядковується Константинополю і не має жодного відношення до Московського патріархату. Тим часом у храмі йде репетиція концерту, на який на вихідних зберуться українські спільноти Берліна. Українська оперна співачка під фортепіано виводить народний романс «Чорні брови, карі очі». Її голос звучить відлунням від стін храму, на яких висять картини з Мадонною на тлі розбитого українського міста Бородянки та Ісусом з райдужним символом на грудях. Як і у всьому районі в цьому храмі теж відчувається перехрестя світів.​​​​​​​
 

Отець Олег бачить своєю місією показати, що український світ з німецьким має більше схожестей ніж розбіжностей. «Перш за все треба познайомитись і усвідомити, що українців насправді тут багато. Настає цей час, коли ми мусимо тут в Німеччині заявити про себе як про повноцінних членів суспільства. І заявити про те, що ми рухаємось вперед. Німеччина вже дуже багато дала українським біженцям, але нам теж є що дати німецькому суспільству. Наприклад, нашу культуру. Бо перш за все треба зрозуміти, чим більше ти відкритіший, тим менше буде домислів про тебе», – впевнений Олег. Священник очікує, що на концерт української музики прийдуть не тільки біженці, а й місцеві. Він вірить, що саме культура стане містком, що об'єднає німецький та український світи.

Куточок з каштанами

На відстані пішої прогулянки від храму святого Фоми у Кройцбергу розташований популярний ринок Markthalle Neun, що по четвергах працює ще і як фуд-маркет. Нині в його центрі висить великий український прапор. А прямо під ним куток «Kashtan» – новий та вже популярний заклад.​​​​​​​
 
«Kashtan – це платформа українських ініціатив та української кухні від різних виробників. Тут можна забрати на виніс замовлення з українськими стравами та десертами, такими як борщ та вареники, можна спробувати українську фільтр-каву, яка популярна в Києві і поки не так відома в Берліні. Чи крафтовий український сидр», – каже працівниця куточку Діана Кіпрач та розливає у скляні стакани золотистий напій. На вітрині перед нею лежать кілька плодів каштану – символ не тільки української столиці, а й потяга, що раніше з’єднував Київ з Берліном. І мав таку саму назву – «Каштан».​​​​​​​
 
«Зараз тут пусто, але в дні фуд-маркету – в нас черги», – запевняє Діана. Вона переїхала до Берліну ще до вторгнення з Харкова і раніше вже мала досвід створення в Кройцбергу українського бару «Медуза». Діана багато спілкується з іноземцями про війну. «Я часто кажу своїм друзям в Україні, що ми, українки, робимо тут величезну дипломатичну роботу, один за одною перетворюючи простих європейців на проукраїнських», — широко посміхається вона.
 

Нова тенденція

«Kashtan» та «Slava Berlin!» – приклади успішного українського бізнесу, що з’явився в Берліні на хвилі еміграції після повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Появу таких закладів в Німеччині вже можна назвати тенденцією. Також це контраргумент проти маніпуляційних заяв ультраправих партій Німеччині у землях колишнього ГДР про шкоду економіці країні зі сторони українських біженців. Окрім сплати податків український бізнес в Берліні дає моральну підтримку біженцям, що ностальгують за домом. «За моїми спостереженнями кількість українських ініціатив була високою з початку війни і не стає меншою зараз. Я сама не беру активну участь в організації заходів, але люблю ходити на українські культурні події, виставки, концерти і безмежно вдячна українцям, які беруть на себе ініціативу організовувати такі заходи. Мені це дуже допомагає пережити відірваність від України. Пробиватися в багатий подіями і культурними заходами Берлін непросто, але нам є багато чого запропонувати», – каже експертка з клімату Ірина Ставчук. Розмовляємо з нею телефоном.

Киянка Ірина по травень 2022 року була першою заступницею міністра охорони навколишнього середовища та природних ресурсів України та увійшла до списку 100 жінок 2023 року за версією ВВС. Після повномасштабного вторгнення переїхала з дитиною в Кройцберг та продовжує спрямовувати свої сили на допомогу Україні.  «Українці, які тут провели два роки, тепер зовсім по-іншому дивляться і на нашу бюрократію, яка іноді значно легше ніж німецька; і на сферу послуг; і в певних аспектах на освіту; суспільство. У людей є більш реалістичне бачення життя в Україні і Німеччині, переваг і недоліків. Ідеальної картинки не існує ніде», – філософсько каже Ірина. Вона одна з тих, хто розцінює Німеччину як тимчасовий прихисток та планує повернутися додому, коли це стане безпечно.

Сміливі завжди мають щастя

Водночас частина українських біженців, яким немає куди вертатися, вже пов'язую своє майбутнє з Німеччиною.

Закінчуючи обід в кафе «Slava Berlin!», 18-річна Вікторія з Лисичанська обертається та питає, чи немає в них вакансії для неї. «Я б хотіла працювати в такому закладі, залишатися в Берліні та мати зв’язок з домом», – каже вона та кладе чайові на столик, де білою фарбою написаний український вислів «Сміливі завжди мають щастя». Це цитата з пригодницького роману українського письменника Івана Багряного «Тигролови». Радянська влада переслідувала його за проукраїнську позицію, він пройшов табори, ув’язнення та катування. І зміг втекти у Німеччину у 1945 році. Чернетка «Тигроловів» була загублена автором в підрадянській Україні та відтворена по пам’яті вже у Німеччині. І це надихаючий приклад того, що українська культура не втрачається навіть в еміграції, поки її носії вважають себе українцями.
 

листопад 2024